РОЗДІЛ 18

Облита червонястим світлом, скопищем стародавнього каміння вивершувалась Вона. Розмови відразу затихли. Все це я пізнав відразу, хоч цього разу зайшли зовсім з іншої сторони. Хто хоч раз побуває, більше ніколи не забуде, химерний напівкруглий горб валунів серед голого степу. 
Чарівливе видиво притягувала погляд, робило малим й мізерним. Від святилища віяло такою древністю, що ти просто фізично відчував могутні потоки стародавньої енергії, яка огортала, прехоплювала подих і просто топила в своїй безмежності.
Переповнений незбагненними відчуттями, закляк на місці. В повній тиші зупинились інші. Деякий час мовчали, аж поки Савович незвичним хрипким голосом проказав:
—    Ну от і дойшли, майже… Он на тому схилі знаходиться печера, куди ви лазили перший раз. Тільки тоді знайшли «чорний хід», а тепер зайдемо парадними дверима. Табір розіб´ємо кілометра за півтора звідси - он там. Джерел тут немає, так що воду економте – знадобиться. 
Мовчки обернувся й ще раз, кинувши погляд на Неї, попрямував до тільки йому відомого місця. Ну що ж, робити нічого: почвалали вслід, приголомшені величчю цього місця. Не дивлячись на те, що кожен тут бував не раз, сьогодні складалась просто чарівлива, незвичайна обстановка. Було відчуття події, так, саме так, можна було б охарактеризувати незвичне піднесення й разом з тим, занепокоєння, неясну тривогу.
Підійшовши до місця, де вже стояв Савович, посідали, ніби за командою. Пильно пробігши очима по лицях й, постерігши ту круговерть почуттів, що кипіла всередині, тихо промовив.
—    Це нормально. Все нормально. Надто сильне місце. Багато сили. Давньої настільки, що непідвласна розумінню.
Але ми нічого не чули. Сонце величезною вогняною кулею скочувалось за небокрай, поступаючись первинній оксамитовій тьмі. Розбивши невеликий бівак, посідали на пожухлій степовій траві. 
Присівши, я зрозумів, що більше не можу й кроку зробити: нили натерті плечі, зводило ноги, дрібно посіпуючи м´язи, немилосердно горіло спалене лице, сльозились роз´їдені потом очі. На одязі поступово проступали білі соляні розводи. Поряд тяжко сопів професор, раз-пораз витираючи рукавом дрібні бісеринки поту, що рясним дощем покривали все обличчя. 
Орест хотів виглядати молодцем, проте, посидівши, вирівнюючи спину, щось пробурмотів, сплюнув й завалився набік, форкнувши, наче добрий кінь. А от Савович виявився двожильним:  нипав туди-сюди, поглядав на небо, бурмотів незрозуміло. Після свого обходу, нарешті, присів біля нас. Оглянувши жалюгідну бригаду недобитків, в яку перетворилась ранішня група бравих археологів, стиха засміявся.
—    Оце то козаки ! Чого затужили, скоро вже почнемо.
—    Почнемо, що?
—    Просити дозволу.
—    В кого ж це – я потроху відходив, раз потягло перечити відуну. 
—    Ти прикидаєшся чи й справді не докумекав ? Ми вторглися в святилище, давність якого губиться не у віках, а тисячоліттях. За цей час зібралася така кількість енергії, що її можна відчувати фізично. Це подих Пращурів, які не пробачають неповаги. 
—    Ні це не зі мною, я сплю – підмостив рюкзак під голову, прикривши очі.
—    Так легше, дивитися, але не бачити…
—    Що…ти сказав ? – мене, ніби хтось приском окотив – це ж той голос в лікарні…так само говорив.
—    Та мудрість давню згадав, ще від баби чув – пронизливі очі пропалювали наскрізь – а що, вже чув таке колись ?
—    Та…було
—    Годі в піжмурки грати – Орест накарачках переліз поближче – Сергійович ану давай поближче. То що дядьку, може, прийшла пора оголосити програму на вечір ?
—    Починай, я підтримаю.
—    Отже, друзі мої, сьогодні ми спробуємо розгадати одну із загадок древності, проти якої відкриття гробниці Тутанхамона просто калачики в пісочку.
—    Давай без пафосу, й коротше, а то вкупі із жарою – це вбивча комбінація  - Сергійович поморщився, ніби отримав раптову печію.
—    Справа виглядає так – не звертаючи на нього увагу, провадив далі – невдовзі після тої експедиції ми зустрілись із Сергійовичем, в якого чуб дибом ставав при згадці про Кам´яну Могилу. Він й повідав у всіх подробицях дивну історію свого аспіранта. Мене зацікавило, а коли побачив браслет, то нюхом почув – щось не те. Коля ця дивина опинилася в руках Савовича стало ще цікавіше. Хоч цей старий лис ніколи не показує, що в нього на умі, та побачивши, як в нього очі полізли на лоба я впевнився у незвичайності речі…
—    Незвичайності – не втримавшись перебив чаклун – та це ж Провідник ! 
Нетерпляче засовавшись, бачачи наші розгублені, із злегка дауністичним виразом обличчя,  нетерпляче пояснив:
—    Один з найсильніших оберегів, який належав цілому Родові. На ньому карбували закляття для захисту Роду, найважливіші події. Робив це волхв найвищої посвяти. Втратити такий оберіг – приректи всіх на загибель. По суті – це історія цілого Рода написана таємним письмом, дешифрувати його можуть тільки вибрані
—    Що ще знаєш ?
—    Він повинен бути цілісним, а цей розірваний, але чого так, не знаю.
—    А що за матеріал – в мені раптово прокинувся історик й питання полилися безкінечною рікою
—    По переказах – «небесний камінь».
—    Можеш дешифрувати знаки ?
—    Ні – нехотя відповів Савович – не володію таким.
—    Не можу зрозуміти – я сів й обхопив коліна руками – як все це зв´язати докупи – браслет, печеру й моє, хай тимчасове, але божевілля ? А може й не тимчасове, може, це все плід уяви, і я досі в лікарні, прив´язаний до ліжка – я аж холодним потом покрився від такого моторошного здогаду.
—    Заспокойся – Савович міцно стис плече. 
—    Все таки ти, Влад, зараза – набурмосено мовив Орест, не встряючи в нашу розмову і щось напружено обдумуючи.
—    Чого це ?
—    Ти нічого мені не розказав про «провідника», оберега роду й таке інше.
—    На це були причини, ти б відразу потіг мене до печери, розпалився, а коли відмовив, сам почав дослідження.
—    Ну що так, то так – знічено пробурмотів. 
—    …І загинув би на місці. Шу-Нун не вибачає простаків. Тисячоліттями тут збирались наймудріші люди з усієї відомої землі. Вони не любили випадкових. Знання повинні належати тому хто здобув їх – й подумавши, додав – кров´ю і потом.
—    Але, що ж сталося зі мною ? 
—    Точно не знаю – чаклун задумливо потер підборіддя – припускаю, що хтось закляв оберіг, піднявши його, ти зробив прив´язку до себе й тому бачиш чужі спогади, переживання. Це як вторгнення чужорідного тіла в організм, тому тобі таке й робилося.   
—    А як вам усе це відомо ? Оті чаклування біля джерела, дивна обізнаність про предмет, який не ідентифікували вчені. Ви – чаклун ?
—    Ну, я б так себе не називав – Савович злегка посміхнувся – просто я «знаю», як говорять в селі. А ще дотримуюсь звичаю Пращурів і не ходжу в церкву. По прямій лінії з боку матері в нас ніхто не хрещений. Так повелося. Більшість люду сахається, боїться, але коли припече й врачі не допомагають тоді до мене. Але я не всіх лікую…дорослих. Тільки тих хто заслуговує. А от дітей всіх. 
Наш рід здавна живе в цій окрузі. Знання передаються, зазвичай, тільки по жіночій лінії, але якщо народжуються одні хлопці то обов´язково наймолодшому. Я був наймолодший і от…
Савович здвигнув плечима. Здавалося, він перший раз розповідає отак про себе чужим людям. Це вже видавалось, по-меншій мірі, підозрілим. Але всі сумніви відразу ж розвіялись:
—    Якщо тебе Провідник вибрав, значить вартий того. Коли ми всі докупи зібралися, отже треба так. Приходить час, коли постати треба без скверни в серці й підозр, щоб живими залишитись, Шу-Нун не переносить нечестивців.
Між тим, сонце зовсім заховалося. Тьма виткою паволокою обплутувала, заповнювала всі закутки, приглушувала голоси. Орест ворухнувся:
—    То що, може, огоньку, та щось підшамаємо ?
—    Ні – Савович став на ноги – їсти сьогодні вже не прийдеться. Зараз слухайте уважно - прийдеться пережити дуже непросту ніч. Застерігаю – справа небезпечна, можна залишитись калікою, божевільним, а то й загинути. Якщо передумали, кажіть. Переспимо біля кринички, а завтра рушимо назад.
В темряві не було видно очей, але я, ніби бачив цей погляд, що відкликався холодком у животі й сталевим присмаком у роті. 
— То що, дрýги ? – з напускною веселістю мовив Орест, переступаючи з ноги на ногу.
-— Божевільним  вже був, а вічно слухати ті голоси й дивитися героїко-патріотичні фільми у себе в голові не хочу – я, тремтячи всим тілом, встав – треба довести розкопки до кінця.
-— Куди аспірант туди й науковий керівник – лаконічно мовив професор.
Савович запитливо повернувся до Ореста.
—    А я, взагалі, головний зачинщик дослідження.
—    Ну що ж - вирішено.