РОЗДІЛ 21

Літо 988 від народження Єшуа з Назарету

М´якою прохолодою   торкнуло руку, плече – волхв аж кинувся від несподіванки. Мара задумливо водила тонкими пальцями по обпаленому браним вогнем й сонцем передпліччі, повитому м´язами й священними оберегами. В неї завжди були прохолодні руки, навіть в найлютішу спеку, мабуть, від пращурів перейшло. Закрив очі, переводячи у вічність цю мить.
Голосні й досить дивні звуки вивели із заціпеніння. Лют не розрахувавши сили, так напився, що здобув голосну гикавку й тепер сидячи гикав на всю потугу богатирських легень. Ніяковіючи, намагався задушити в собі таку прояву, але зрадливе «гик !», виривалось ще голосніше. Крушило розморено розлігся поряд, з-під напівприкритих повік лінькувато постерігаючи за муками побратима.
Відчувалось, лівий бік ніби потяжчав, щось м´яке й тепле скувало руку, заставляло швидше битись серце. Поволі відкрив очі – Мара міцно притулилась й рівно дихала, закривши очі. Зараз було так тихо й гарно, що виткою гадюкою в душу лізла думка – може кинути все, заплутати слід та й податись подалі звідси. 
Світ великий… Спокуса. Велика спокуса, але не для нього. Перед очима, явилась кривава ніч, дитячі обличчя учнів, пронизливі очі Брана: «…Стежкою Богів, брате ?». Він повинен пройти до кінця. Хоча, кожен кінець є початком чогось іншого. Коло не повинне розірватись. Що значить його життя проти рік крові пролитих Пращурами за Рід й Звичай ? 
—    Мара, Мара – позвав тихенько, ледве торкаючись плеча, боячись поворушитись.
—    Ти все правильно вирішив. Верховний жрець Рода не може інакше. Він – хранитель.
Мовчки дивився в ці очі барви лісового джерела, знаходячи знайомі іскринки, милуючись дивним вигином повік.
—    Так ви вирішили з Браном, еге ж ? – знову поспиталась жриця
—    Вони зберегли Провідник
—    Я відразу відчула, ще з самого терема йшла на слід
—    Він такий могутній ?
—    Просякнутий кров´ю поколінь Пращурів, зараз вже не порахувати скільки… Зроблений Тими, чиї імена не називають після Великої війни… Це не просто оберіг, це тісно спресована душа Роду, яка вивільняється тільки в час тяжкої біди.
—    То ти допоможеш ?
Мара різко відсахнулась, задихавши, ніби не стачало повітря.
—    Ти готовий стати Провідником на тисячоліття або й навіки, приректи себе на вічні блукання в пошуках достойного ?
Велеяр поблід, стиснувши кулак й схаменувся тільки, як дрібні цівки крові потекли з під посинівши пальців.
—    Я маю виконати волю брата – одного з Найсвітліших. Він вірив – це єдиний рятунок. За це й пішов у Ірій, забравши всіх косаків.
—    Провідником може стати лише волхв Рода, Найсвітліший. Провести обряд повинна верховна хранительниця Мари. Волхв приносить себе в жертву, тільки його кров розбудить Провідника – потойбічним голосом мовила жінка.
—    Значить, так тому й бути.
—    Ти не знаєш всього обряду, це ще не все.
Велеяр насупився.
—    Що ще ? Що потрібно ?
—    Нічого. Принести в жертву повинна хранительниця Мари. Своїми руками.
Жриця мовила, ніби відірвала шматок живої плоті. Схопилася на ноги й сливе побігла між велетнів дубів, туди, де тиша й прохолода.
Шарпнувся слідом, зсудомлені багаточасовим напруженням м’язи кололи вогняними кольками по всьому тілі. Підшкандибуючи, коротко кинув ошелешеним хлопцям, що посхоплювались й тільки лупали очима:
—    Зараз спати, коли треба буде розбуджу.
—    А виставити чати?
—    Не треба. Тут нас ніхто не потурбує… Принаймні до темряви.
—    Ну що ж, спати той спати – забурмотів поколошканий Крушило, знову гарненько вмощуючись.
—    Чого це вони ? – Лют все ще стояв, похитуючись та протираючи очі, ніби заповнені вранішнім туманом.
—    Чого, чого – сердито передражнив побратима Крушило – спитайся он в нього – чого – кивнув навздогін волхвові, що помітно припадаючи на праву ногу, швиденько чимчикував між сплетіння дубових крон.
—    Е ні, я краще тут…посплю – косак смачно позіхнув, простягаючись горілиць – то сказав не треба чатового.
—    Ти ж сам чув.
—    Йому видніше – вже через сон промурмотів Лют, перевертаючись на бік.
Вже за мить галявиною неслося молодече хропіння, полохаючи дрібне птаство й ворушачи смарагдові голочки трави біля хлопчачих голів. 
Розлогі крони столітніх дубів просторим шатром кидали мереживну тінь, створюючи прохолоду і затінок. Велеяр, розвівши цупкі гілки якихось кущів, пірнув в мерехтливий морок гущавини. 
Мари ніде не було видно, проте ясно виднілась протолочена трава, злегка похитувались гілки, ясно вказуючи куди прямувати. Обережно ступаючи, волхв тримався сліду аж поки не вийшов на вузесеньку стежинку, що звивистим рушничком губилась десь там, в мерехтливій тіні дубів. 
Сторожко озирнувшись, чоловік ступив на невідь ким витоптаний слід. Пройшовши трохи, прислухався. Нічого. Дивно. Мовчало численне птаство, принишкли мешканці байраку. Тільки тихенько шелестіло листя могутніх велетнів, щось оповідаючи чи, може, дивуючись з цих істот,  метушливих без толку, б’ються, кулупають залізяками прадавній степ, а то й на них руку піднімають, вгризаючись металом, випалюючи вогнем. 
Рухаючись вперед, весь час відчував на собі чиїсь очі. Хтось уважно споглядав,  придивлявся, йдучи слідом нечутним кроком. Через силу заставляв себе дивитись тільки вперед, й не оглядаючись, рухатись вперед. 
Уважно слідкуючи за хитросплетінням стежинки, рухався, ніби по тонкій ниточці в темній печері. Але що це ? Прорізаючи спокійний морок тіні, сліпучим стовпом, бовванів пучок сонячного проміння, іскристо розсіюючись навколо. Тихо підійшов ближче. Між прадавніх велетнів сліпучим обручем утворився дивний проміжок, в який, ніби колодязь сонце знайшло дорогу для пекучих променів.
Невеличка галявина, серед товстелезних стовбурів з сліпучим колом посередині, таке незвичайне видиво примушувало зупинитись. 
—    Все таки знайшов – десь обабіч з напівтемряви пролунав хрипкий, глибокий голос.
Від різкого перепаду світла й тьми перед очима пливли червонясті кола. Обернувшись на голос, трохи покліпав, вдивляючись повз сліпуче проміння. Прихилившись до міцного стовбура, стояла Мара. Тінь вкривала її повністю, так відразу не побачиш. Волхв підійшов, майже, впритул, відчуваючи гаряче, переривчасте дихання жінки. 
Вона притулилась, м’яким, піддатливим тілом, обвивши руками, міцно тримаючи, боячись впустити. Гаряча хвиля накотилась, щемливим болем стиснулось серце. Мара пильно дивилась в очі.
Ніби краплинки ранкової роси тремтіли на довгих, оксамитових віях.  Велеяр судомно ковтнув: хто б повірив, що це могутня й сувора, часто нещадна, Велика жриця найдревнішої Богині ? Ніжно торкнувся неслухняного пасма розтріпаного волосся, відчуваючи свіжу прохолоду гладенької шкіри. Так і стояли, притулившись один до одного, ніби жовтороті молодята на таїнному побаченні.
Першою стрепенулась Мара. Міцно стиснувши руку, потягла за товстенний, грубокорий стовбур мовчазного велетня. Зробивши кілька кроків опинились на маленькій затишній прогалинці, вкритій рівненькою ковдрою пухнастого моху.
—    Ми втратили надто багато часу – прошепотіла чаклунка – сьогодні останній день разом в цьому світі. Ти не підеш без сліду…
Шумливий розмай, густого віття надійно закрив їхню таїну від усього світу, а дуби суворими чатовими берегли покій останньої пристрасті Верховного волхва Роду, Велеяра…
Припадаючи до сліду, ніби тічка собак, варязькі найманці вперто йшли вперед. Вдивляючись у небокрай, запаленими від недосипу й солоного поту очима, Гунтер потігся за флягою. Дістав, сколотив й, подумавши вилив на кольчугу. Залишки рідини зашипіли на мить охолоджуючи метал. Прокляте роське сонце, розпікало доспіхи, нагрівало зброю, доводило до сказу. 
Берсеркери познімали хутро й залишились в самих шкіряних штанях. Голі по пояс, світили блідою північною шкірою, яка трохи згодом вкрилась пухирями й опіками та нещадно щиміла. Вої тяжко лаялись, сипали прокляттями, все більше звіріючи. Сонце вже стриміло над самою землею, як Гунтер прикликав воя, що завжди їхав першим. 
Білявий, невеликий на зріст, з вічно бігаючи ми очима і шморгаючим носом, Локі славився найкращим слідопитом. Не було сліду, який би не розплутав цей непоказний на вигляд чоловічок. От і тепер, пошморгуючи й дивлячись десь вбік, коротко доповідав:
—    Коні загнані, скоро повинні впасти. Ми відстаємо десь на півдня. Коло опівночі, якщо не зупинятись на великий привал, повинні нагнати.
—    А якщо без упину поїдемо - доженем швидше ?
—    Коні не витримають, почнуть падати на ноги – тихо мовив слідопит – вони своїх вже майже загнали. Я так думаю, ближче до вечора знайдемо дохлих. А пішки нікуди не дінуться.
—    Ну добре. Йди, веди далі – й коли Локі потрюхикав наперед, Гунтер насупившись щось обдумував пустивши вуздечку. Потім оглянувся на свою ватагу й гаркнув:
—    Василій !
Один відділившись решти, підскакавши впритул до очільника. Попри варязький доспіх й зброю він відрізнявся решти найманців. Довге чорне волосся вилазило з-під шолома й спадало мало не на плечі. 
Коротка борода й вуса облямовували жорстке смугле обличчя. На товстому, коштовному цепові теліпався, ляпаючи по кольчузі, товстий хрест з тілом мертвого чоловіка. Різко припинивши коня, забасував поряд.
—    Ну що Василію ? Де краще спинитися, ти свою землю краще знаєш.
—    Тут неподалік буде невеличка весь бродників. Там можна води набрати й перекусити, а той в холодку полежати. Тільки.. хай вікінги мовчать звідки ми й навіщо. Скажемо – кордонна охорона, а ти їм тамгу князівську покажеш. Вести себе треба поштиво. Бродники люд гарячий – тільки що, й за меч хапаються хоч і мало їх там, все ж клопоту тоді не оберешся. Так що, я думаю, краще буде стати у вибалочку біля весі, там і криниця є, а поїхати декільком прикупити припасів на всіх.
—    Добре, хай буде так. Їдь до Локі, показуй дорогу
Провівши поглядом Василія, Гунтер ще раз струснув пусту баклагу й ненависно глянув на сонце: нічого, переждемо, ще трохи й заховаєшся, далі піймаємо і ревнителів твоїх. Пришпоривши коня, дав ходу, а за ним вкутані тяжким духом розпареної шкіри, доспіхів, поту, потяглась вся ватага.