РОЗДІЛ 22

Спокійне, м’яке світло невеликим пучком розливалось навколо, освітлюючи слизьку тісняву проходу. Коли браслет засвітився, я мало не вмер від несподіванки. Посидівши якусь мить, стримуючи бридке тремтіння, вирішив – так як назад все одно не повернешся, то виходу немає – тільки вперед. Дещо насторожено витягнув вперед руку й незграбно ліз, тримаючись за осклизлі стіни, оминаючи виступи й випадкове каміння.
Серце несамовито калатало, навколо гуляли чудернацькі тіні. Чи то від страху, чи від поступового похолодання дрижаки зводили м’язи, цокотіли зуби. Коли стало холодно до судоми й темені в очах, тілом раптово запульсувало приємне тепло, ніби невидима грубка наганяла ці лоскітливо-заколисуючі хвилі. Браслет загорівся яскравіше, а рука відізвалась тисячами голочок. Зчудовано глянув на сріблисту смугу металу: він - живий, відчуває єство й допомагає. Збадьорившись, жвавіше попростував примарним мороком.
Міріадні розсипи зірок огортали бісерною ковдрою, задаровували примушували забутись й поринути в спогади. Закривши вхід, чоловіки присіли на мить відпочити.
Савович тяжко дихав, великі бісерини поту скочувались по виснаженому, в червонястих відблисках полум’я, обличчі. Чимало сил положив відун, відтворюючи прадавній обряд. Чи все зробив правильно ? А може пропустив що ? Від цього залежало життя хлопця, адже вивільнялися древні сили - з ними жарти короткі. 
Думки роїлись одна поперед одної, наскакували, плутались. Як він там ? Адже зовсім хлопчисько, навіть не відає, з чим прийдеться зіткнутись. Чи витримає ? Тому й сидів безсило опустивши руки, тяжко відсапуючи, поглядаючи на чарівливе полум’я, що здавалось горіло без всякої помочі, просто на голій землі.
Першим тягучу мовчанку порушив Орест:
—    Як думаєте – зможе малий довести все до кінця ?
—    Довести що ? – відун повільно підняв каламутні очі
—    Ну…місію свою чи що воно там
—    Його вибрав Провідник, значить неспроста
—    То ці його приступи, пов’язані з браслетом ? – професор підсунувся ближче
—    Коли Орест розповів мені про ваші розкопки й дивину, що сталася з хлопцем, я відразу запідозрив «Переселення».
—     «Переселення» ?
—    Такий досить прадавній обряд, коли єство могутнього волхва переходить до іншого. Хоча…
—    Що ?
—     Це відбувалось досить рідко, бо потрібно було вбити  одного щоб його сила повністю перейшла іншому
—    То ти думаєш…
—    Я здогадуюсь, що тоді хтось хотів залишити якесь послання, повідомити щось надважливе нащадкам. Але використали Провідник, як хранителя інформації. Хто і як це зробив не знаю. Мабуть, не належить знати. Всі мої предки повинні були творити требу на цьому місці кожного Сонцевороту і так велося споконвіку. І ще цей обряд… Його просто передавали в спадок, додаючи – використай, як тільки відчуєш потребу. Наскільки знаю, за весь час ніхто не наважився. Я перший…
—    А якщо…Ну раптом, гіпотетично щось не так.
—    Тоді, найлегшим виходом для мене й Славка буде смерть – Савович насупився й послабив комір сорочки.
Орест замовк й, обнявши коліна руками, злегка похитуючись з боку в бік. 
А зорі все сяяли, тихенько переморгувались, вели тисячолітню розмову…