Голос Дідів

РОЗДІЛ 23

Літо 988 від народження Єшуа з Назарету

Крайнебо розпливалось густою кров’ю. Задуха спадала, поступаючись надвечірній м’якій прохолоді. Голова була на диво легка й світла, ніби й не було безсонних ночей, кривавої бійні, пекельної гонитви. Велеяр розплющив очі, намагаючись не пробудити Мару, обережненько хотів вивільнити руку. Та де там – чаклунські очі з глибокою печаллю обмацували його лице, запам’ятовуючи кожну рисочку, кожен вигин.
Знову кольнуло зрадливе серце. Після щасливого розмаю їхніх любощів, тупий біль краяв душу на шмаття, а в голові стукало єдине – це востаннє, останній раз. На цьому світі.
Рішуче струснув головою:
-    Пора 
Милуючись дивними вигинами тіла коханої, Велеяр знову ставав суворим волхвом Роду. Волхвом, що має до кінця виконати місію. В смарагдовій гущавині до нього знову променіли Бранові очі – почути Голос Дідів, брате…
-     Що ?
-    Почути Голос Дідів… Велика честь для воїна Роду.
Мара нічого не відповіла, поправляючи одіж та обереги. Ще раз обдивилась, стріпнула копицею пишного розтріпаного волосся. Її прохолодна рука ніжно лягла на м’язистий п’ястук волхва. Так і рушили через гущавину, міцно тримаючись за руки, ніби малі діти. 
Крушило прокинувся першим від нестерпного лоскоту в носі. Голосно зачмихав, виганяючи несподіваного загарбника. потерши носа все ще безтямно зі сну оглянувся навколо. Лют спокійненько собі спав, вивернувшись догори черева, голосно похропуючи. Крушило вирвав довгу травинку й обережненько почав водити по виду, вухах, голеній голові побратима. 
Той щось замурмотів, замахав рукою, перевертаючись на другий бік. Прийшлося цвьохнути сильніше…і ледве встиг відхилитись: Лют так хвицнув ногою, збиваючи невидимого противника, аж повітрям хвиля пішла. Ото щоб у вухо зацідив, довго прийшлося б чмелів слухати ! Крушило перекинувся через спину й пружинисто став на ноги.
-    Ну ти й дурний коли спиш !
-    Не треба було будити. Такий сон перебив – Лют тер очі безперестанно позіхаючи.
-    Тебе не буди так би й хропів поки варяги не прискочили
-    Е ні, я псячий дух за сім верст чую
Хлопці, чухмарячись й потягуючись, поволі посунули вмиватися. Досхочу нахлюпавшись, відчули просто звірячий голод. Вже й забули, коли останній раз щось здобували на зуб. Нипаючи по галявині знайшли пару їстівних корінців, дрібненьких цибулинок. Від такого підкріплення живіт просто таки зводило лютим голодом.
-    А що це ви тут криницю риєте ?
Від несподіванки аж підскочили вже автоматично займаючи захисну стійку. Спереду стояв Велеяр й пильно спостерігав. Хто-зна скільки тут бовванів, дивлячись з сумним осміхом, як «вовки» вишукували собі якусь поживу.
-    Та ми той…їсти схотілось, а вас не було, то ми той… - замурмотіли хлопці, заливаючись багрянцем, ніби красні дівиці.
-    Ну добре, напивайтеся води й в путь. Залишилось ще трохи.
-    Та ми вже понапивались.
-    Ну то нас зачекайте.
Мара пила дрібними ковтками, смакуючи, насолоджуючись кожною краплею. Добре знала – сьогодні пити вже не прийдеться. Та чи прийдеться взагалі. Велеяр зачерпував воду пригорщнею, трохи відпивав, іншим вмивав вид, лив за пазуху щось шепочучи.
Врешті, легко піднявся, втер лице долонями й, міцно взявши чаклунку за руку, попрямував трав’яним морем. «Вовки» перезирнулись, але кожен промовчав. Враз, ніби щось згадавши волхв зупинився:
-    Йдемо в Шу-Нун. До печери Вовка. Так треба. Ви – мої захисники й хранителі. Та тільки з доброї волі. Ви не побачите ранкове сонце на цьому світі. Якщо не готові краще розлучитись зараз щоб потім не мати хибних надій.
Поблідлі хлопці стояли якусь мить мовчки, заціплені гострою правдою навчителя. Легко говорити, що готовий померти за Рід та Звичай, але зовсім інакше, коли ця смерть приходить і ти знаєш, що помреш зараз і вже немає ні надії ні рятунку. Кашлянувши, Крушило мовив враз похрипши:
-    Наші брати вже в Ірію, а Бран – він не докінчив махнув рукою – їхній останній гук ще й досі в моїх вухах - перевів погляд на Люта, що мовчки стояв опустивши голову – що скажеш, брате ?
-    Такий прохолодний вечір… Вода така смачна. Не хочеться помирати. Але в святому місці Прадавніх, ми приймаємо за велику честь  пролити кров й з’єднатись в Ірію з поколіннями воїнів-«вовків» - голос хлопця дрижав, але ясний погляд променів дивним спокоєм.
-    Ну так тому бути, рушаймо – Велеяр обернувся, пильно подивившись туди, де росяні трави ховали їх полудневі сліди – залишилось не так багато часу. 
Розсуваючи вологі стебла гінких трав, швидким кроком попрямували до легкої туманної димки, якою куталась велика святиня відомої землі – Кам’яна Могила, Шу-Нун.
 Сердито косуючи сизим оком, степовий стерв’ятник, хрипко крикнувши, важко злетів, описуючи кола. Локі поморщився. Кінські трупи роздулись, тяжкий сморід забивав пахощі різнотрав’я. Скочивши з коня, обійшов навкруги, трохи подався вперед.
-    Ага, далі вже на своїх двох – промурмотів, пильно вдивляючись в ледве помітний слід
Підскакав Василій, гарцюючи поряд, стримував гарячого коня.
-    Ну що, доїздились ? – озвався каліченою варязькою говіркою
Локі похмуро кивнув. Не подобався йому перекинчик - надто хитрий. Але в цих проклятих краях без провідника теж ніяк: враз втрапиш у халепу.
-    Тут байрак неподалік. Туди вони майнули
-    Це там ? – варяг навмання тикнув рукою в протилежний до слідів напрям
-    Ні, он туди – Василій пильно дивився на вікінга.
Значить не дурить. Поки що.
-    Дождемось всіх, а там вирішимо, як далі.
Василій, щось хмукнувши, від’їхав вбік, проте з коня не зліз. Варяг ще раз обійшов навкруги, потикав здохляка кінцем меча, нерішуче потоптався на місці. Буває ж так, ніби все як треба, проте щось не так, а от що, не поймеш. І крутиться воно й наче вже дотямкумав, та ніяк не втнеш. Щось гризло звідуна, неясний здогад все крутився, та в руки ніяк не давався.
 Серед розлогої тиші вчувся глухий тупіт, війнуло кінським потом, кислим духом шкіряних обладунків. Гунтер хвацько припинив – в’юнкий, як змій жеребець звівся гопки, й форкаючи, забасував. Тривожне іржання прорізало степове надвечір’я – коні вчули мертвих побратимів. Почалось коротке сум’яття – вікінги заспокоювали схарапуджених тварин.
-    Що тут ? – очільник вбивць легко скочив з сідла й, передавши повід, підійшов до Локі. Той сидів навпочіпки, щось видивляючись в трав’яному морі.
-    Вони пішли пішки. Дуже втомлені. Рос сказав – поспішили до джерела за водою.
-    То в чому справа ?
-    Щось тут не так. Їм відомо про погоню, а слідів не ховають. Могли б уже кудись поплутати, зайти в плавні – там їх не знайти. А ці смережать через чистий, ніби стіл степ, залишаючи позаду дорогу грецького обозу. Щось не те.
-    В чому ж причина ? – Гунтер пильно слухав вікінга. Знав його багато літ і переконався – якщо Локі остерігається, причина значуща.
-    Кудись спішать. Хочуть вчасно встигнути. Може до якої залоги чи поселення – запитливо глянув на Гунтера.
-    Конунг нічого не говорив. Якби щось знав, то попередив – мовив невпевнено
-    Може біля джерела засідка ?  Треба поспитати у Василія чи є там якісь зарості. Василію ! – Локі махнув рукою
Той знехотя під’їхав.
-    Ти бував сам біля того джерела ?
-    Декілька разів приходилось. Коли на порубіжжі служив і робили об’їзди там зазвичай воду брали.
-    А є зарості ?
-    Там добрий байрак
-    Що воно таке ?
-    Серед степу рівчак  заріс деревами, кущами
-    То великий цей…барак ?
Василій покривився на таку мову недорікуватого варяга
-    Воїв з сорок може оточити
-    Може вони засік зробили ?
-    Нащо ? Так довго мчати степом щоб загнати себе в пастку
-    Тоді не знаю
-    Значить так – Гунтер щось напружено мислив, погляд блукав крайнебом, гнався за кров’янистим заревом – добудемось джерела, а там на місці буде видно
Василій тільки здвигнув плечима, мовляв, ти головний, тобі й рішати, а Локі, голосно цмокнувши скочив у сідло, й рвонув вперед. Гунтер махнув рукою - відливаючи кров’янистими полисками сідаючого сонця, найманці майнули вслід.
…Великий Віз вже простував розлогим й безкінечним шляхом, як темрява згустилась навколо суворих обрисів мовчазних скель. Стримуючи тремтіння, Велеяр зупинився й перевів подих. Тепер залишилось тільки знайти печеру. Мара сторожко озиралась – хоча була тут не вперше, проте, ступити жінці у воїнське святе місце – таке могло статись лише скрутної пори. 
Хлопці взагалі здерев’яніли, вражені безмовною потугою тисячолітніх монолітів. Скопище древньої сили бурхало, розливалось, раювало серед каміння, підхоплюючи, накриваючи з головою. З перших кроків вглиб, підкошувались ноги, злегка паморочилось в голові. Велеяр кружляв між камінням, щось видивляючись, та вишукуючи. Накінець, зауваживши темну пройму якоїсь печери, підійшов, тихо провів рукою десь збоку.
-    Це тут – ледве чутний шепіт, численним гуком лунав між похмурими монолітами
-    Отуди треба лізти ? – Крушило заглянув скраєчку: стояла темінь хоч око виколи
-    Ні, спускатись не треба – голос волхва переривався, хрип, аж так, що повинен був декілька разів кашлянути – вам не треба
-    А що ж тоді… - розгублено почав Лют
-    Ви – хранителі. Ваше місце тут, біля входу до святилища
-    То це і є … 
-    Печера Вовка, найдавніше місце посвяти – закінчив Велеяр, з тяжким смутком оглядаючи косаків – це ваші чата. Хто б не був, людина чи звір, потороч або ж чорнобожий служка – ніхто не повинен ввійти до печери. Боронити вхід, аж як остання крапля крівлі витече з жил. 
-    Тіки ж як справитесь, покличте нас – Лют дивився на волхва, часто моргаючи 
-    Ми підемо звідси разом – глухо мовив навчитель – всі разом…
Крушило вже давно все зрозумів й судомно ковтнувши, намагався прогнати чималий клубок, що засів у горлянці й не давав ні дихнути, ні слова мовити
-    Не сумнівайтесь, відчатуємо до кінця
Велеяр вже повернув, але не стримавшись, міцно, по-чоловічому обійняв учнів. Рвучко відсахнувся й не повертаючи голови, мовив:
-    Скоро будуть непрохані гості, зустріньте по-вовчому.
Тьма мовчазної пащеки враз заковтнула волхва й Мару, глушачи кроки, стираючи обриси.
Вкриті нічним мороком вершники неслись потойбічною потороччю. Враз передній зупинився, й піднявшись в стременах, махнув рукою. Попереду темною плямою забовваніли наїжачені зарослі, ніби захищаючись від нежданих зайд.
Варяги збилися докупи. Гунтер тримав раду. Оглядаючи непривітно ощирений байрак, не наважувався відразу кидатись в цю зелену гущавінь. Він-бо споглядав останній бій «вовків». А тут їхній дім, ідеальне місце щоб розділити й уколошкати ворогів по-одному. Треба якось прослідкувати, що там, потинятись гущавиною
На цей випадок мали декілька величезних міцних псів. Справжні звірі, виховувались в нещадній злобі до людини. Багато битв пройшли й таки частенько ласували людятиною. Привезені з далеких гір, звиклі до нещадної спеки та зимової холодриги, весь час бігли на рівні з кіньми, не видаючи й звуку. Так навчені: нападати тихо, безжально знищувати, слухатись тільки хазяїна. Зараз стояли нашорошені, переминались з ноги на ногу, чекали команди.
Супроводжені тихим свистом, тварини трохи покрутились навколо, занюшили сліди й кинулись в байрак. Всі напружено чекали. Гунтер подав умовний знак: наперед виїхали лучники. Вої пильно вдивлялись в морок, проте міцне плетиво гілля ховало внутрішній світ смарагдового острівця. 
Вчувалося лиш тихе шемрання, шарудіння, деколи колихались кущі й знову тиша. Локі зайорзав. Від напруги, втоми, піт котив градом, заливав очі. Противно липкими стали долоні. На мить відпустив руків’я меча, витираючи руку об штанину…і кінь схарапуджено сахнувся, трохи не скинувши на землю. З високої трави виткнулись дві палаючі цятки, а далі показалась заросяна морда. 
-    А це ти, Ферні – полегшено зітхнув – ну, ну заспокойся – тихенько погладжував шию напуджеої коняки . – Тут Ферні показався !
-    А он й інші повибігали ! Що вони роблять ? Кажись слід взяли
Обросяні, покриті залиплими реп’яхами й мервою, пси знову збились в купу й збуджено припадаючи до землі, побігли вперед весь час оглядаючись, ніби запрошуючи за собою. Досвідченим хижакам не потрібно вказувати двічі: глухий тупіт й чвакання соковитих стебел – вбивці взяли слід, швидко рухаючись до кінця.
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше