РОЗДІЛ 24

Сіра пройма скоро зникла й густа темрява заповнила все єство. Здавалось, ніби вдихаєш цей первісний морок, що в’юнкою безоднею тягне до себе, сковує рухи, забиває віддих. Йти навпомацки слизькими східцями виявилось досить небезпечно. Запалити «блукаючий вогник» не міг – перед обрядом потрібно берегти сили. Коли достатньо заглибились, і очі почали розрізняти темні виступи й лабіринт східців, позаду щось зашипіло.  Бліде світло, поступово розгораючись, вихоплювало священні малюнки на стінах, нерівні східці, його здряпані в кров руки. Коли на мить зупинився перевести віддих, Мара тихо мовила:
-    Тепер я
Нічого не відповів, трішки поступився, пропускаючи наперед. Відунка тримала перед собою складену руку долонею догори. Десь звідти, тихо жеврів клубок світла, залишаючи іскристий слід. Мара ступала тихо, не тримаючись за стіни, час від часу щось шепочучи. Вогник спалахував все яскравіше, здригаючись, кидючі білясті відблиски на стіни. Раптом жінка зупинилась – попереду височів напівкруглий отвір рясно помережаний охоронними знаками. Велеяр відразу їх пізнав – так само захищав вхід до своєї світлиці дід. Побурівші від часу закляття все ж зберігали червонястий відтінок, не залишаючи сумніву про походження фарби.
-    Жертвенна кров – Мара пильно придивлялась, водячи біля самої поверхні рукою. Довгі тонкі пальці дрібно тремтіли, відчуваючи небувалу концентрацію сили
-    Схоже, що так. Але ж такого вже не роблять хто зна й відколи
-    Видно остання посвята тут пройшла ще коли мужі були справжніми воїнами. Знаки окреслені кров’ю воїнів та їхніх ворогів, переможених на герці. Ти був тут раніше ?
-    Так, один раз, декілька літ тому
-    І як зайшов ?
-    Не знаю. Тоді пішов за вовком
-    Кров відкриється кров’ю – задумливо мовила Мара
-    Що ?
-    Приблизно це ось тут начертано
-    Хм, дивне письмо – придивився пильніше, кров бурхнула в скроні, пульсуючими молоточками розбіглась по голові – та це ж…
-    Так, знаки тих, що зникли після Великої війни – Мара сумно посміхнулась 
Повіяло такою древністю, що мимовільно вчулося завивання хуртовини, трубний гук волохатих велетнів, скрики мисливців…
-    Останній обряд не проводився так давно
-    Правильно, напис скопійовано механічно з помилками. Той хто запечатував не знав істинного вмісту. Просто скопіював охоронну форму та й усе
-    То що ж робити ?
-     Кров відкриється кров’ю… Давай руку 
Темною блискіткою майнув чародійський ніж: пекуча біль на чолі й теплий струмочок, що потроху заливає вид. Не встиг волхв й оком кліпнути, як із ранки на чолі Мари теж заструменіла кров.
-    Притулись ось сюди – твердий голос чаклунки не лишав часу на роздуми
Прохолода стіни притамовує пекучий рівчачок. Враз холодна й слизька стіна затріпотіла, сливе живим тілом. Поруч чувся віддих Мари – вона стояла, притулившись головою до таємних знаків, щось тихо шепочучи, мабуть, просячи Прадавніх Богів дозволу ввійти в святилище. Сріблисте світло завело їх всередину. Все залишилось таким самим від останнього дня, коли привів сюди вовчисько. От тільки це дивне світло тихо струменіло невідь звідки, химерними відблисками гуляло по стінах, здавалось живим пустотливим духом, що заманивьв свою обитель, знемігши від  туги і самотності. 
Вона виникла раптово. Чорні брили непривітно відсвічували холодним полиском, граючись з опівнічним світлом, ховаючи справжнє лице, відлякуючи непроханих гостей. Пси заметушились між камінням, вперто нюшачи такий свіжий і пахучий слід. Ватага припинила на окраїні Святилища. Примарне місячне сяйво, похмура тиша, тільки коли-не-коли писне кажан, хапаючи поживу. Ось десь пугукнула сова. Локі мерзлякувато пересмикнув плечима.
-    Що воно таке ? Серед степу така купа каміння
-    Давнє капище язичників – Василій говорив чомусь пошепки – це сюди вони так спішили
Тим часом підоспів весь загін.
-    Ну що ? Пси занюхали слід ? – Гунтер привставав у стременах щоб краще роздивитись своїх вовкодавів
-    Та наче. Вони там
-    То що, вікінги ?! Доведемо справу до кінця
Глухий рик був за відповідь. Варяги стриножували коней, поправляли обладунки, зброю. Берсеркери повільно ремигаючи, перетирали щелепами чарівливу сушку – ще трохи й при самому їх виді ворог тікатиме без оглядки !
 Вони розділились на три загони й чільник мався дати команду вперед, як нічний покій прорізало дике скавуління. Далі ще і ше. Потому все стихло, а за мить, у вікінгів заворушився чуб на загривку й тіло, ніби кинули в крижану воду. Протяжне, до клекоту в горлі, звитяжне вовче виття забилось воїнським гуком, розсипалось тисячами відлунь, розбилось об скелі, залунало знову й знову. Найманці закоціліли. 
Навіть червоноокі берсеркери, що вже почали пускати слину й помалу розмахувати замашними сокирами, припинили вибалушуючи баньки й безтямно тупцяти на місці.
Гунтер облизав враз пересохлі губи, оглянувся на воїв – всі погляди звернуті на нього, очільника. Голосно вилаявшись, витяг меча, іншою рукою перехватив щит й рішуче пішов на гук. Слідом, розбиваючись на три групи посунули вікінги.   
-    Здоровий псище – Лют штовхнув носаком зведену смертельним оскалом тушу
-    Ага, вовкодав
-    Мабуть, не всі вовки їм по зубах
-    Виходить що так
Крушило гидливо струсив меч, густо обляпаний крівлею
-    Ото тільки зброю споганили. А де ж головні гончаки ?
-    Зараз присургенять. Почують братню кров
Враз із нутряної темряви печери мигнув яскравий полиск світла: потримався мить і знову потух. Далі ще і ще. Крушило аж рота відкрив з несподіванки, багряні відливи майнули лицем, весело зблиснули у відкритих зіницях Люта й пустотливим вогнем розтанули в мороці. 
Побратими переглянулися. Почалося. Тужливо застугонів верховий вітер, потьмяніли зорі, блідо відсвічуючи через брудні шматки хмар. Лагідна літня ніч змінювалась просто на очах. Поступово закривалось око Семаргла, щоб не відати скверни земної, не бачити останньої ночі Прадавніх Богів.
Косаки заклякли біля входу, до болю в очах вдивляючись в тяжкий морок, що предковічним сувоєм затягав небо. Лют зиркнув на побратима й аж відсахнувся: очі горіли звірячим зеленим вогнем. Крушило тільки витрішки ловив й мовчав, ніби заціпило.
-    Ти бачиш те що і я ?
-    Баньки горять, ніби у вовка
-    От тобі й підмога
«Вовки» прибодрились. Святе місце дає сили своїм. Тепер ніякий ворог не страшний.
Пронизливий свист привів до тями. Щось пекуче шаркнуло по шиї й гостро цвьохнувши вгатилось у стіну. Лют несвідомо лапнув, провів рукою – тепле потекло за комір, лоскотливим джерельцем заструменіло по спині. Не змовляючись, хлопці, тихо задкуючи, рушили за чималенький виступ, що вищірився біля самого входу в печеру. 
Гунтер нагло підбив лук й стріла майнувши білим нахвостям зникла в непроглядній тьмі.
-    Не стріляти бо руку відрубаю. Спробуємо взяти живими,– скажено зашипів.
Лучник знетямлено позадкував у тінь. Вікінги стояли мовчки, чекаючи сигналу. Якби на них, то закидали б зараз сулицями, засипали стрілами та й потому. Але за живих видно нагорода більша, он як кипить ярл.  Гунтер бачив дві примарні тіні, що майнули до зяючого пролому. Ще втічуть, чого доброго, тут ще як назло буря піднімається, небо затягло - ні місяця ні зір, опинилися, ніби на дні велетенського міха.
-    Зготовити смолоскипи ! 
Наказ миттю розійшовся по лаві і ось уже декілька воїв помчали до коней за клоччям, ганчірками та якимсь жиром. Ті що залишились наосліп почали рубати держаки, обчурхуючи молоденькі дуби, без жалю обскубуючи зелене, соковите гілля. 
Ось вже й посланці вернулись та не встигли намотати патлаті навершя, просякнуті лоєм, як небесну темінь розпанахала сліпуча блискавка, ніби здоровенний меч розітнув оксамитове покривало. За тим так гримнуло, аж найманці поприсідали.
-    Тор, Тор – лунав приглушений шепіт – Тор гнівається – кволо жевріючі смолоскипи поступово розгорялися, освітлюючи спантеличені мармизи вбивць
-    Ану годі патякати. Сам Тор нам в підмогу – Гунтер нагримав, хоча й в самого холодок пройшовся всередині – Асмус, ти з ловцями перший. Заструніть тих вовків.
Височезний, жилавий, з вогняно-рудою бородою варяг, похмуро кивнув й обережно рушив з сімома воїнами. Постромлявши смолоскипи в розщелини каміння, землю,  створили хоч і не дуже, проте все ж таки освітлену площу. Дарма що вогонь не досягав похмурої пащі печери, проте, це краще ніж непроглядна давлюча тьма.
Варяги снарядились міцними сітями, сулицями й короткими довбнями, ніби вирушили глушити добрячу рибу. Та не рибальством промишляли зарізяки – здобиччю ставали люди, яких доставляли живцем, отримуючи тугий кошель  взамін приглушених бранців. Гунтер пам’ятав слова конунга, але вирішив ризикнути – золото ніколи не лишнє, а вбити їх завжди встигнуть, он берсеркери аж тремтять - скучили за кривлею. Що там можуть зробити пару росів проти загартованих в поєдинках і війнах вікінгів. Хай якими вмілими воїнами є.
Між тим, Асмус підкрадався вже до краю освітленої смуги, напружено вдивляючись у потойбічний морок здається бездонного провалу. Примружившись на мить, нерішуче пристав, гадаючи чи треба пірнати в цю темінну пащу, а може прикликати воїв щоб закидали палаючими головешками це пристановище потойбічних демонів. 
Він вже й рот відкрив… враз дике, пронизуюче до кісток виття вдарило гучною хвилею, ляскучим вибухом розриваючи напружену тишу. Приголомшені зайди не встигли й поворушитись, як примарне видиво скоцюрбило руки й ноги, диким жахом припечатало до землі. Облиті кривавим світлом смолоскипів, від тьми відокремились дві кутасті постаті. Звірячий оскал замість лиця, скам’янілі м’язи, схожі на натягнуті мотузки. Шкіру вкривали дивні візерунки, які переливались при найменшому рухові. 
Коли перед Асмусом опинився такий демон, не стало сили навіть підняти меч. Вже що бував у бувальцях, але таке не приходило навіть у тижневих пиятиках. Різко зблиснув короткий меч й глухо кавкнувши, варяг гепнувся коротко подригуючи ногами. Ловці не встигли навіть сітки розправити – нападники розкидали їх гнилими грушами, безпощадно шматуючи блискітками мечів. За хвилю все було скінчено. 
Жоден не спромігся навіть зброю підняти чи покликати на поміч. Хрускіт сухожиль, здавлене хрипіння, дрібний кров’яний туман – миготливе світло смолоскипів стало заупокійним вогнищем найманців.
Гунтер стояв й не зморгнувши постерігав, як нищать його людей. Досвідчений воїн знав – зараз вже ніхто їм не допоможе. Отже давні легенди виявились правдою – ульфборни існують. 
Вікінги заціпеніло постерігали, як впав останній ловець, а здоровенний перевертень протяжно рикнувши, схопив за горло Асмуса. Рзмазуючи крівлю по виду й тілу припав до розрубаної горлянки. Вдовільнивши жагу, відкинув нерухоме тіло й розрізаючи вуха над цілим бойовищем затріпотів прадавній гук древніх воїнів-вовків.
Міцний порив вітру рвав полум’я смолоскипів, загрожуючи погасити назовсім. Гунтер махнув рукою берсеркерам: орава волохатих воїв радо заревла. Їм знову відповів вовчий поклик. Розносячи нудотний дух прілої шкіри, звірячого поту, вікінги ринулись вперед. Бризкаючи слиною, вибалушуючи кров’яні очі в миготінні здоровенних сокир орава гупотіла туди, де сп’янілі від ворожої крові «вовки» берегли вхід до своєї древньої домівки…
Сріблисте тихе сяйво м’яко вкривало грубо висічені стіни, покриті древніми малюнками. Всю історію воїнської варни можна було побачити в тих на диво яскравих малюнках. Ось перший бій з присадкуватими мешканцями чужих земель. А тут цілий процес посвяти, ще з ритуальним герцем. 
Аякже, в прадавні часи кожен мав скуштувати ворожої крові, але не зарізавши того, як барана на вівтарі, а здолавши голіруч в поєдинку. Полоненим в разі перемоги обіцяли волю. І були випадки, що «вовки» приносили в жертву себе, звільняючи ворогів, адже вибирали бранців достойних, міцних, витриманих в боях воїнів. Так було…
Здобували славу й чествували Богів, своїх Богів. Вони не карали, а просто забували, покидаючи в безмежжі світів. Велеяр враз піймав на собі погляд: Мара стояла, безпомічно опустивши руки й, ніби поменшавши під склепінням прадавнього святилища. Волхв зробив крок…й раптом донеслось приглушене виття. Світло розгорілось яскравіше.
-    Пора – мовив незвично лунким голосом 
Мара опустилась на коліна біля капища, складеного грубим камінням з гладко відшліфованою брилою посередині. З невеличкої торбини дістала дерев’яні горнятка, пучки трав, дивні корінці. Щось шепочучи, спритно перетовкала, перемішувала зело, заливала джерельною водою з маленького козубка.
-    Скидай сорочку, лягай сюди – вказала на капище
Льодяна каменюка приємно холодила розпашілу спину, освіжала. Голова робилась легкою й світлою, противне тремтіння зникало – надходив тягучий спокій.
Велеяр прикрив очі, лаштуючись в довгу путь. Прийшов до тями від легкого подряпування: Мара кістяним каламарем виводила на тілі священні знаки переходу. Довгі ряди святого письма мережили м’язисті груди, схрещуючись, безкінечними зміюками розповзались на руки. 
Мара вже не шепотіла: гортанні слова прадавньої мови північних мисливців дихали колючою заметіллю, рвучким вітром Великої Зими, сліпучим сяйвом небесного вогню.  Багряні огами вкривали весь тулуб жерця, химерно сплітались в безкінечні меандри, творили довгий путь. Тіло охоплювало незвичне здерев’яніння – от тільки ще головою міг трохи ворушити. 
Відунка провела долонею по очах – маленька краплинка фарби впала на верхню губу, нещадно залоскотала. Велеяр облизнув губи – солонуватий присмак пробудив недавні спогади. Цей смак ні з чим не сплутати. Кров. Тільки тепер постеріг ще одну ранку на зап’ястку Мари, звідти по всій руці, ніби звивалась червоненька нитка. 
Тут очі закрила мутна паволока – уривчасті картини минулого швидким, безтолковим гоном мелькали десь глибоко в голові. Поступово все зникало. Він, ніби бачив печеру з боку, не пізнаючи тіло чоловіка на капищі, от тільки жінка… Від її видива ставало чомусь до болю щемно, але й це враз пройшло й волхв ніби виринув з великої глибини враз вивільнившись й вдихнувши нового повітря на повні груди…
Мара поставила на чолі останній знак – закляття діяли. Велеяр побілів й здавалось не дихав. Жриця весь час нароспів промовляла давно забуті слова, не зводячи очей з коханого. Не було ніяких почуттів, жалю, тривоги – тяжка туга виштовхала все з її душі. Жінка просто чекала. Ось знак переходу на чолі запульсував налився багрянцем. Блискучий, з відполірованого чорного каменю ніж,  хряснувши, ввійшов прямо в серце Велеяра, останнього великого волхва Роду.