Голос Дідів

РОЗДІЛ 25

Рука вела у тьмі. Розсипаючись дрібними іскорками, браслет, ніби тіг за собою, тільки йому відомим шляхом. Щеміли обдерті коліна, спина заніміла від нахиляння, а прохід все звивався, темним ослизлим лабіринтом. Страх замкнутого простору, мерехтливої темряви, потроху заповнював душу, липким холодком пробігав щкірою, ворушив волосся. 
Проповзаючи під величеньким виступом на стелі, враз шурхнув руками в пустоту - дрібне каміння, пісок посунули, і я  поїхав кудись вниз, безпорадно намагаючись вчепитись за щось. Обдираючи лице, боки, збиваючи до крові пальці, провалився в якусь яму, боляче вдарившись спиною. Деякий час просто лежав, приходячи до тями. Обережно поворушив спочатку однією рукою далі другою – ніби все в порядку. 
Ноги теж рухались, от тільки віддих забило так, що ны дихнути ны видухнити. Намагаючись встати, перевернувся на бік, потім сів. Нестерпно пекли очі, засипані дрібною мервою. Обережненько потер пальцями в кутиках, декілька разів кліпнув й оглянувся навколо. 
Наглий мороз продер поза шкірою: та це ж те саме місце ! Відганяючи похмурі спогади, встав й пройшов декілька кроків. Так і є - ті ж малюнки на стінах, покриті тисячолітньою пилюкою, пронизлива тиша й кам’яний вівтар. Чекай, а що ж це ? Невже до всіх талантів,  тепер бачу в темряві ? А й справді, приглушений падінням якось не відразу зрозумів, що все навкруги видно так як вдень. 
Відкіля ж така благодать ? Тихцем скосив очі браслет: ні не він. Сторожко озираючись, пройшовся попід стіною. Світло лилось звідусіль й нізвідки. От тільки біля вівтаря…чи то вже ввижається ? Легеньке мариво дрібно тремтіло над грубим камінням, приманюючи просто якоюсь магнетичною силою. Підкоряючись несвідомому покликові, безтямно рушив, здіймаючи пухнасті хмарки віковічного пилу.  
Розкидавши довгі руки посеред вівтаря простягся висушений кістяк. Зітлівши оскілки одіжі прикривали тільки срамоту, дублену, висушену шкіру вкривали численні рядки якихось знаків. 
Стримуючи тремтіння в ногах, нахилився нижче – так і є, не здалося. Його вбили – отвір в грудях ясно вказував на причину смерті. Дивно тільки одне – чому труп просто не згнив, залишивши кістяк, а перетворився на добре висушену мумію, ніби тут попрацював цілий загін єгипетських бальзамувальників. 
Трохи оббувшись у моторошній обстановці, хлопець знову став істориком. Наукова цікавість взяла своє, тож присівши навпочіпки біля мертвяка заходився пильно вивчати. 
Хм, цікаво… Чоловік, досить міцної статури, ти диви, навіть пучок волосся на тім’ї зберігся. Шкіра покрита численними татуюваннями, не хаотичними, складають якийсь складний малюнок. Детально не можна розібрати через оті значки, що вкривають всю шкіру поверх татуювань, навіть лице. 
Славко так розійшовся, що забувся для чого й прийшов сюди, забувся про Ореста, Савовича. Перед ним була вражаюча знахідка, яку необхідно вивчити, дослідити, описати. Цим ми зараз і займемось…
Різкий біль враз обірвав всі наукові пошуки. Знетямлено глянув на зап’ясток: недавня маленька ранка, що вже здавалось почала затягатись раптово просякла кров’ю. Володаючи, ніби не своєю рукою, обперся об вівтар – зап’ясток притулився до невеликої виямки укритої ледве помітними темними патьоками. Різка судома різко струснула тіло, а рот відкрився в німотному крикові. Почався перехід.
Дрімуча ніч заступила всі проблески світла. Дихати важко, в горлянці ніби застряг шмат гливкого хліба. Нічого не бачу. Враз потойбічну тьму розпанахав спалах сліпучо білого світла, настільки яскравого, що засліплювало навіть через закриті повіки. 
Відчув себе легким, ніби пір’їнка й відкрив очі. Від давлючого жаху, на мить замовкло серце, й кров, ніби захолонула в жилах. Навколо ніжно блакитне, з легкими білястими тінями хмар, небо, а під ним простягалась безмежна даль здоровенного поля вкритого травами. 
Таке враження, ніби повільно планував між небом та землею, проте не керував рухом, а віддався на милість невідомого. Трохи оббувшись, придивився пильніше до рухомих фігурок, ген там на небокраї. 
Тільки глянув пильніше і все стало так близько, що можна роздивитись навіть витріщені осклілі очі коней, білу піну, що густими шматками відлітає від оскалених морд, просочується з-під сідел та збруї. Він відчував втому вершників, проте не міг роздивитись їхніх лиць. Щось стрепенулось всередині й кінь упав, всі зупинились, але тут картинка стала розмитою, як крізь погано протерте скло. Безпомічно роззирнувся й постеріг іншу групу людей. Тяжка лють смердючою хмарою накривала ватагу, і Славко чомусь відчував гнітючий запах бійні, хоч ніколи там й не бував. 
Тільки хотів пильніше придивитись до страшних людей, як навкруги щось перевернулося змішалося і от під ним смарагдовий острівець серед палючого степу. Тут дихалось вільніше, ніжний вітерець пустотливо ворушив балакучим листям, холодив розпашіле лице. Ось невеликий потічок, гарно на душі, спокій… 
Враз серед буйного розмаю трав майнула свята картина від створення світу: сплетені в жагучій пристрасті тіла, потужний струмінь справжніх почуттів, вирував  ніби бурхливий водограй. 
Я аж відвернутися хотів, присоромлений таким одкровенням, але тут все змішалось. Здалося, ніби зараз виверне всі тельбухи назовні. Думав, що то в очах потемніло, проте міріади мерехтливих світлячків окутували з усіх сторін, тихо дихаючи спокійною літньою ніччю. 
Відчуваючи себе ще не дуже добре, помутнівши поглядом глянув, що ж там твориться внизу. По велінню тієї ж невидимої сили спустився нижче і… його безтілесну суть тремтячим покривалом огорнув кров’яний туман. 
Вибалушені очі, дзенькіт зброї, жахливе ревище, хряскіт кісток – хотілося закрити очі й пропасти, провалитись під землю тільки б не бачити пекельного видива. Та зненацька сріблистий нагадував продзвенів суворо карбуючи слова:
-    Вони мали мужність пройти через це в ім’я Роду й Звичаю, а ти май мужність хоча б подивитись як було.  
Мене, наче приском обсипали. Міцно стисну вуста, широко відкрив очі. Ось один з хранителів схилився над знівеченим побратимом, що підпливав темною крівлею. Ворожі лучники вийшли наперед – ясно чулося лущання міцно натягнутої тятиви, тяжкий віддих воїв.  Низький прощальний гук потонув у зливі стріл. Славко аж тремтів від жалю, люті, безпомічності. Приречений на мовчазне споглядання, без права втрутитись й щось змінити. Дудніли стиснуті щелепи, кров бурхала в голову, перед очима попливли чорні круги. 
Невже кінець ?  А де ж Ви, встановлючі справедливість, невже серед всіх над землею, зрячий лише я ? Якби міг то закричав би, закликав на поміч всіх. Якби ж міг…
Розкидаючи гнітючу тишу, пронизливим, диким гуком залунав первісний бойовий поклик древніх воїнів. Знищуючи нутряний морок печери, на волю вирвався яскравий сніп світла й потужним колом оточив святилище. 
Хто зна що було далі. Зір затуманився й мигцем пропливли чи то галюцинації, а може сни: ватага розбійників пройнята світлом враз висохла на кістяки й німотними опудалами опала між камінням. Світло зникло, лиш здоровенний вовк стояв на кам’яному горбі, похмуро відсвічуючи, зеленими іскринками очей в непроглядній пітьмі…
Прозоре мариво заповнило середину печери. Сріблисте видиво тремтіло, розходилось то більше то менше, кружляло невловимою паволокою. Жили під шкірою пульсували, ніби весь час проводили електричний струм. 
Тіло покрилось бридким потом, що роз’їдав очі, лоскотливими струмочками покривав спину. Знетямлено витріщив очі на сріблисту хмаринку над вівтарем. Божевілля… Знову так само, біль, більше не можу… Вервиця сплутаних думок майнула в скованій цупким обручем болю голові. Все моє єство якось розм’якло, розпустилось, й шия відмовилась тримати голову. Славко став схожий на зламаний реквізит лялькового театру. Тягучий, липкий морок обснував цупкою павутиною несвідомості, кинув у безодню небуття.
…Легесенький подих. Далебі так, як перше весняне сонце вже пригріє по-справжньому на ще липкі, тендітні листочки, а грайливий пустун-вітерець майне будити все навколо – прокидайся все живе, прийшов той час !
Я фізично відчув прозору свіжість весни, особливо пахуче повітря після першої грози… Було так, ніби заснув на мить, а тоді раптово кинувся невідомо чого. В очах все ще двоїлося і бридко нила рука. 
-    Гарно дивитися й бачити, слухати й чути - роздаючись сріблистим передзвоном  слова м’яко розтікались тисячолітнім склепінням печери – не знаючи твого імені, не бачачи лиця, зробив хранителем твою суть. 
Тисячі сонць пройшло з тих пір, як взявся передати Звичай, щоб не зник рід, щоб правнуки знали звитягу пращурів. Не пам’ятаю хто я … та довго мучусь бо коло має йти, а покоління триматись один одного. 
Кров… Багато крові, пролили та видно не напилась земля, не пробачили Прадавні. Ти…ти розкажи, що ми жили в Праві й не стали славити чужих богів, бо своїх маємо…Пращурів своїх, які стояли на смерть за Звичай, а ми…не змогли відстояти. 
Та ми живі доки живемо в пам’яті правнуків…бились до останнього…пам’ятай – голос все стишувався і мені все тяжче стало розбирати слова – розкаже, що бачив… як жили і вмирали. Розкажеш ? – сріблистий передзвін затріпотів, ніби натягнута струна.
-    Розкажу.
Легенький подих вітру майнув склепінням, а я міг заприсягтися, що чув глибокий віддих полегкості.
-    Вільний ! Вільний ! Я йду Мара… – повітря задзвеніло сповнене високим тремтінням, мариво над вівтарем поступово зникало, ставало все темніше. Тихим шепотінням нічного привида, пошелестіли останні слова невідомого:
-    Рабів до Ірію не пускають, цей світ тільки один з тисячі перегинів цілого сувою…й зімкнеться Коло.  Пам’ятай…
Відголос слів ще не зник й розгулював печерними закапелками, а я заплутуючись і падаючи, з останніх сил повз туди, де крізь відступаючий морок, пробивався ніжний багрянець ранку.  
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше