РОЗДІЛ 27

Життя – бурхлива ріка, що кипить, яриться, заливає береги, але часом тихо простує річищем, вспокоївшись, несе свої води до слідуючої повені. Саме таким стало життя Мавки. Вона до схочу їла, вволю спала, ні про що не думаючи, ні над чим не мудруючи. Її душа, ніби вигоріла й жодні почуття не торкали жінку. Вечорами надовго пропадала в степу, вертаючись глупої ночі. 
Росава постерігала чорну задуму великої жриці, але мовчала. Приймала хворих, гоїла рани воїв, ходила до рожениць, одшіптувала пристріти, піклувалась худобою. За щоденними клопотами не відразу помітила дивного стану Мавки. 
Надворі диким звіром завивала завірюха, шпурляючи вихристими завіями іскристого снігу. Ніде ані теленькне, лише хижка відьми блимає підсліпуватим віконечком. Метушиться Росава, загріває воду в чані, парить трави, витягає чисті смуги полотна. На печі лежить Мавка, піт дрібним бісером зросив чоло, руки раз по раз мнуть цвітасті рядна. Від нестерпного болю, здавалось треба ридмом ридати чи кричати не своїм голосом, а жінка лиш усміхається щасливо, шепочучи ім’я чиєсь…
Голосний крик сповістив – не перервалось Коло, в безсмерті наступних поколінь живе той, чиє ім’я загубилося у вирі часу.
Завзято пащекували молодиці – де то взяла ця приблуда дитину: наче й не ходив ніхто, а прийшла то й признаки не було. Не інакше як з’явився той хлопець з волхвування. Проте, Мавка не зважала. Трохи очунявши, взялась допомагати відьмі з пораненими – саме тоді сталася велика січа з степовим народом. І коли виходила Чурила, якому ворожа шабля розпанахала живіт, всі тельбухи поперевертавши, найзубатіші тітки у весі прикусили язика.
Літа минали за літами: вже й старий Тур відправився в Ірій у спалахах кострища, потроху прибували люди з князівських земель, гнані тіунами та поборами. Не було тільки грецьких жерців у чорній одежі. Страшні речі розказували втікачі: як палили весі князівські посіпаки, ставлячи хреста, гнали гоном людей, ніби худобину до річок, роблячи рабами чужого бога. Мовчки слухала громада те жахіття, схлипували жінки, похмуро стояли чоловіки. Давлючий чад чужої віри поступово затуманював лазурове небо вільних степів.
Не слухала прибульців Мавка. Знай готувала зілля та бавила малого Ярка, що вихором ганяв по світелці та дворищі. Багато воїв накидали оком на поставну жінку, дехто сміливіший навіть свататись приходив, але незмінно вертались ні з чим й відтоді назавжди забували стежку до зграбної хатинки на околиці весі. 
Вперто відмовчуючись, що ж там було таке, ніколи більше не турбували непідступну відьму. А Мавка знай собі сушила й розтирала трави, варила відвари та за малим слідкувала. Ніколи весі не покидала, кращої долі шукаючи. От тільки кожного року до Сонцевороту збиралась в дорогу, беручи з собою Ярка, зникала на кілька днів невідомо де. 
Раз один молодий бродник хотів прислідити куди ж мандрує їхня відьма й по слідах рушив навздогін. Та вже через кілька годин прибіг, тремтячи усім тілом, ніби в пропасниці. Ледве витягли з нього, що як тільки відійшов у степ невідь звідки узявся здоровенний вовчисько з палаючими очима і так гнав його гоном до самої весі, ледь дух не витряс. Хитали головами старійшини:
- Сам воїнський бог заступається, ой не проста це відьма – поговорили, поговорили та й розійшлись. А мати потягла того слідопита до Росави, переполох виливати. 
Верталась Мавка завжди сумною та задумливою й вклавши сина спати, зникала в степових травах до ранку. Росава вже звикла до того й хоч цікаво було та не сміла питати, пам’ятаючи хто перед нею.
Так і линули літа довгим журавлиним ключем, плив час, ховаючи звитягу предків, топлячи імена героїв в повсякденній круговерті. Ярко вже вибрався в міцного парубка, з пронизливими очима дивної барви, так ніби оксамитова ніч пірнула в кришталеве лісове джерело. Вирізнявся з-поміж бродників й зростом дебелим та могутніми м’язами. 
При цьому був меткий, швидкий на ноги, ніби молодий вовчисько. Не надивиться на нього мати: ввібрав найкраще батькове, але став ще кремезніший – перейняв бо статуру прапредків своїх, могутніх мисливців, Тих, чиї імена не називають після Великої війни.
Вони так і жили разом з Росавою в старенькій хижці – місця було досить усім. Проходив час і все задумливішою ставала Мавка. Постерігав те син, і після довгих, настійливих випитин, роз’яснила мати хто вона й ким насправді був батько, якого провідують кожен Сонцеворот. Розповіла та не все: багато чого й утаїла, оберігаючи Ярка. Довго мовчав хлопець, а коли погляд підвів, пізнала той страшний вогонь, що палахкотів у зіницях. Так і у Велеяра було, коли до січі готувався, дух вовка кличучи.
-    Мамо, навчи мене всього, щоб помститись міг за батька, тебе, за весь наш Рід !
-    Велика помста не проходить так просто. Часто за неї треба життям платити.
-    Нехай ! Зате перед Богами я буду спокійний.
-    Ти повинен рід зберегти й піклуватись щоб коло не розірвалося – міцно стиснувши уста, сердито проказала – цього найбільше бажав батько.
Хлопець понуро опустив голову й вийшов надвір тихо причинивши двері. Мара полегшено зітхнула. Ну от й полегшила душу, тепер можна і в путь збиратись. Наступного дня, приставши до валки стольних купців почала свій давно визначений путь. Росава плакала, а в Ярка так здушило горлянку, що не міг й слова промовити, постерігаючи, як тендітна материна фігурка все маліла, зникаючи за крайнебом.
Безлике місто зустріло гучним передзвоном церковних шпилів, надсадним гудінням тисяч горлянок. Перед самими воротами скочила з воза й подякувавши купцям, одинаком рушила у ворота. Біля грубезних воріт щось прошепотіла й безборонно зайшла, минувши пусті погляди дебелих гриднів. Людське море вирувало, билось, кипіло. 
Лайка, сміх, голосні вітання зливались в єдину божевільну мелодію великого міста, що пригнічувала, невільничими ланцюгами сковувала вільну людину, звичну до широкого простору. Мара постояла деякий час під стіною великого терема, звикаючи до нового середовища. Трохи оббувшись, рушила вулицями колись такого рідного й близького міста.
-    Куди преш обідранко ! Баньки роззуй ! – ледве встигла відсахнутись від басовитого коня, що ніс опасистого бороданя в ошатній одіжі - Блудять тут всякі, проїхати ніяк – побубонів товстун заметелявши грецьким парчевим корзном
Промовчала,  пильно подивившись вслід. Ні, місто змінилось. Не видно суворих воїв, лиш п’яні княжі гридні чіпляються до верескливих дівок та валяються під шинками. Повно надутих, запливши жиром купців, що зневажливо зирять на зануджених, упосліджених холопів, які колись були гордими городянами. 
Ні - не її місто. Ніби щось згадавши, стиха промовила пару слів й торкнулась оберегів. З дальнього кінця вулиці почулось кінське іржання й відразу ж противний, верескливий крик. Мара мстиво посміхнулась: не можна просто так ображати людей, а жриць Великої Матері й поготів.
Трохи перепочивши в холодку, тихою ходою рушила до Волховного Дворища. Нічого не залишилось з тих пір: на місці колишніх святилищ височіли золотаві шпилі церков, розносився гіркуватий дух східних курінь. А на місці терема Велеяра зовсім пустка – дрімучі бур’яни покрили місце давньої звитяги. Від Священного Гаю не лишилось навіть сліду, лиш грубі стовбури лободи та жалюча кропива панували на древньому капищі. Темна, потойбічна лють наповнювала душу, застилала очі, колючим клубком стояла в горлянці. Деякий час, майже, нічого не бачила, простувала наосліп, закипаючи від непереборного бажання нищити, руйнувати, вбивати. Але ще був не час. 
Тільки Лиса гора лишилась незмінною. Древні поганські кладовища відлякували християн, та й священники побоювались тут бувати без князівських гриднів. Трохи поникавши в густому гайку знайшла сліди недавнього обряду, вдоволено посміхнулась – не всі київські відьми перевелись. 
Сьогодні відчувала себе особливо веселою – давні палкі мрії повинні збуватися. Ще раз уважно оглянула капище – ну що ж, самі винні відкинувшись від Древніх світлих Богів, тепер час мсти, помічниками в якій слуги чорнобожі. Темний ритуал явно проступав в особливих знаках, що творили закляття, та й жертва відповідна – засохлі патьоки багряної рідини безладним розсипом застигли на камені. Тепер лишалось тільки чекати.