РОЗДІЛ 28

Великий Віз вже показував до півночі, а ніщо не порушувало нічної тиші. Лиш де-не-де пугукне сич, чи зашарудить миша, ото й по всьому. Мара вже засумнівалась чи дочекається Їх цієї ночі. Хто знає, може  роки запілля внесли свої правила. Вже збираючись йти, відчула раптовий крижаний холод. 
Волосся враз заворушилось, ніби живе, а по всьому тілі пішла «гусяча шкіра». Так і є - хтось чаклує. Досить близько. Не дуже сильно, проте вправно. Тихо ступаючи, оповита чаклунською млою, простувала до капища. Ну, хто в нас тут ? Декілька жінок, в самих сорочках творили ворожбу. Так захопились, навіть очей сторонніх не відчули.
-    А що це ви робите сестриці ?
Першою підскочила найстарша з лиця. Не відриваючись від справи кинула захисне закляття.
-    Хіба так я тебе вчила, Чаруню ? Треба щоб зайда нежданий в попіл розсипався, а ти, ніби спину мені почухала
Відьма так і заклякла, почувши голос, а надто уздрівши вид, який поступово виходив з чародійської мани.
-    Велика Жрице ! Марено ! – чорноока Чаруня плакала й сміялася, цілуючи руки своїй наставниці, обіймаючи, припадаючи до ніг
Молоді відьми стояли ні в сих ні в тих. Вперше бачили сувору й часто жорстоку наставницю в такій радості.
-    Ну годі вже. Докінчуйте справу та й в гості запрошуй, а то щось я з дороги притомилася
Чаруня заметушилась,  покрикуючи на учениць, надавала настанов і швиденько забравши Мару потайними стежинками повела до своєї хижки. 
Тихенько палахкотів вогонь в печі, розкидаючи по стінах химерні відблиски. Тихо вела свою оповідь Мара, ніби нитку долі пряла. Оповіла й відьма про свої поневіряння.
- Пам’ятаєте, у переддень додому відпросилася. Коли тут рано варяги весь люд піднімають й до ріки женуть. Не знаю вже як випручалась і відразу до святилища. А там згарище, пустка, смертю тхне.
Ховаюсь на задвірках, коли дивлюсь віз великий, а на ньому вперемішку волхви, служки, охорона, а тоді… тоді чуб косака побачила. Все в крові, позаду кров’яна стежка намистом стелиться. Їх  проваллі кинули й загорнули, ніби худобу щоб і сліду не було. Я звідти бігцем. Довго ховалась, а як трохи утряслося повернулася. Трохи хворих виходжую, трохи ворожу. Людям мало помагаю,  вони зараз такі – сьогодні поможеш, а завтра в тіуна  у порубі опинишся або в єпископа на вогнищі. Трохи сестер позбирала. Так і живем…
- Поможеш мені, Чаруню ? Ще древні говорили: помста лиш приближення неминучої розплати
Відьма тільки мовчки кивнула, нахилившись до наставниці. Вогонь розгорався все більше й більше, ховаючи в іскристих розсипах люту мсту.
Ще й треті півні не співали, як в усі кінці сонного міста розлетілись незримі посланиці. Найперше до купця одного: вирятувала від пропасниці колись Мара чолов’ягу і заприсягся той будь-чим відплатити. Дуже подивувався, уздрівши молоденьку дівчину на порозі терема вночі. Ще більш здивувало прохання рятівниці. Взяти з собою поза завтра й довезти додому ? Та це найменше, що може зробити. Звичайно візьме, так і передай. Розколошканий з солодкого сну, зчудовано дивився вслід зниклій у передранішній імлі прихожанці.
Густа сіть чаклунського павутиння обплітала місто того дня. Опустіла хижка відьми – ніхто не озивався на стукіт нужденних, не спішив виливати переполох та пристріти одробляти. Повен двір люду назбиралось, та не судилося їм сьогодні чаклунку діждатись.
В мерехтливому бринінні сонячного марева творився обряд. Не раз Лиса гора бачила волхвування, не раз чула прокляття й зурочення, іскристо розсипаних багрянцем жертвенних вогнищ. Та це видиво особливе. Видобуте з-під древнього схову, очищене від столітнього бруду, тьмяно лисніло чорним каменем капище Чорнобога. Простоволосі, розмальовані священними фарбами,  порались Мара й Чаруня. Вже закоптіло особливе зілля, розносячи чаклунську ману щоб жодна жива душа не постерегла страхітливої таїни. 
Зрадливо тремтять руки, виводячи священні знаки. Ось він, прийшов час відплати. Страшну кару виношувала й голубила, ніби власне дитя всі ці роки. Тепер немає шляху назад. Наймерзенніших слуг Чорнобога випустить на них, кожен відповість за людську кров й зганьблених Богів. Все більше блискотіли очі, а спаленіли вуста мовили брудні прокляття, творячи довгий ланцюг гидкого прокляття, що невідворотною тінню накривав ворогів. 
Прохолодна роса посріблила трави, м’які тіні покривали все суще, прикликаючи ніч. Чаруня вже зовсім вибилась із сил й ледве володала руками й ногами, прислужуючи господині, що невтомно творила жахливий обряд. Лице великої жриці загострилось, під очима густі тіні, охриплий голос видавав корткі, схожі на рикання звуки, проте ще більше блискотіли очі й нічними птицями літали руки, творячи волховні заклинання.
Вже глупої ночі тихий шелест листя сповістив – довгождані гості прибули. Дивні то були прибульці – молода зеленоока дівчина, ступала першою, а слідом, опустивши руки, й втупившись у простір невидющими очима, ступав хлопець, гарно вдягнутий, схожий на князівського служку. Дівчина зупинилась, роззираючись – через ману не бачила капища. Чаруня, здавалось вийшла з повітря й торкнулась плеча учениці. Та аж здригнулась, проте швидко оговтавшись вклонилась.
-    Все дістала ?
-    Так, ось – маленький капшучок ліг на руку відьми – це він мені приніс. Чашником служить в князівському теремі. Я швиденько очі відвела  й за собою, все як ви говорили – мала відьмачка раділа, що прислужилась такій поважній відунці.
-    Добре, тепер йди – Чаруня із безвільним хлопцем розтанула непроглядною імлою. 
Від нелюдської напруги піт стікав дрібненькими струмочками, заливаючи очі, розмиваючи священну фарбу. Коротко стріпнула головою, відганяючи лоскітливу напасть – ну де ж вона ? Пора починати. Враз в чітко вималюване коло вступила відьма, а слідком й хлопчина, ніби прив’язаний невидимими путами.
-    Все готово – на тремтячу руку Марени ліг жмут сивуватого волосся.
-    Він його приніс ?
-    Так
-    Тоді все. Є й невинна кров. Тепер покинь мене. Далі сама
Чаруня хотіла щось сказати, але зустрівши потойбічний погляд великої жриці, замовкла на півслові й мовчки зникла. Ось і прийшов той час. Мара божевільно зареготала – дика лють струменіла в тому нелюдському сміхові. Взявши до рук прадавній жертвенний ніж з чорного каменю затягла пісню-закляття на прадавній мові Тих, що зникли після Великої війни – навколо зашугали чорні тіні, залопотіли десятки крил – обряд почався.