РОЗДІЛ 29

…Чогось не спалось цієї ночі великому князю Володимиру. Ні грецьке пійло, ні молоденька наложниця не принесли втіхи, не розбурхали кров, як раніше. Ніби якась гадина вчепилась під серце й смоктала, висисала потроху кров. З тяжкою душею ліг в опочивальні, сам на здоровенному ліжкові. 
Ось, здається вже засинати почав, але що це ? ! З-під постелі якась рідина темна розпливається. Вже й калюжа величенька набігла. Як придивиться – то ж кров ! Ніби ошпарений сів, ноги спустив, але тут закляк – не поворушити ні рукою ні ногою. 
А кров все набиралась ось вже пальці покрила, поступово до кісточок дістає. Відчував старий, тягуче млосне тепло й запах той – ні з чим не сплутаєш. Крикнути хотів – тільки здавлено захарчав. А тут з усіх сторін насувались жахливі поторочі: волхви несли в руках відрубані голови, спалені жерці простягали свої чорні, обвуглені крючкуваті пальці, страшно вищіряли зуби закатовані відьми, а серед всього цього чорнобожого царства стояв… 
Так князь впізнав його – великий волхв Роду Велеяр весело сміявся, нечутним сміхом споглядаючи муки Володимира. Поторочі лазили навкруги, ніби не бачачи його, проте Велеяр раптово вказав на нього рукою. Все жахіття навське радо завищало і…
Весь терем підняв на ноги нелюдський вереск. Хтось кричав так, ніби живцем дерли шкіру. Гридні внутрішньої охорони першими вскочили в князівські покої й остовпіли: розриваючи перини, розкидаючи хутра,  в хмарі пір’я й пилу на ложі качалось щось незрозуміле й дико верещало. 
Не знаючи, що робити послали за ключником. Хитрий грек Хрисаній відразу зметикував, що до чого й побігли за святим отцем Анастасієм. Доти ж закрили двері, розігнавши всю служку по світлицях. 
Отець Анастас славився тим, що вмів лікувати біснуватих, але тілько бурмочучи молитви підійшов до ліжка, як незрима сила відкинула аж до дверей, так об стіну гепнувши, що ледве одволодали. Тоді постановили покої закрити, нікого не пускати. Хрисаній послав гінця до Данбара-Добрині старого вуя князя. 
Між тим, Володимир трохи притих, тільки хрипів й укутувався всіма покривалами, ніби ховаючись від чогось. Залишивши в кімнаті гриднів, зібрали нагальну раду. Всі збентежені й налякані. Не один вже шепотів про прокляття Прадавніх Богів та вголос боялися казати, адже он єпископ Феофіл воссідає – за такі речі можна і в князівському порубі опинитись. 
Причвалав  Добриня, сидів і Путята – разом колись народ хрестили. Довго сперечались, але ні до чого путнього не добалакались. Набурмосений сидів Путята – щось мізкував про себе, в підлогу дивлячись.
-    А що, як нам одну з вдатних київських відьом покликати – може помогло б ? – старий ратник дивився прямо в очі Добрині
-    Негоже вам воєводо бісівське знання підтримувати. Тут тільки божі люди поможуть. Скоро схимники з монастиря надійдуть бісів виганяти – єпископ Феофіл сердито блимав на Путяту
-    Он отець Анастас вже хотів ізгнати тепер зіпнути не може. То що ? 
-    Посилай – коротко кинув Добриня.
Минуло вже за півдня, як до терема притягли відьму. Насилу розшукали. Силою забрали від рожениці. Поки біля князівського ліжка снували грецькі лікарі, читали молитви схимники, чадили кадилами священники. 
Але те не допомагало. Всього князя враз обкидало виразками й струпами, які почали лопатись й сочились жовтим гноєм та сукровицею. Володимир гнив живцем й нудотний сопух трупної гнилі заповнював світлицю, розносився теремом, забивав дух.
Лице князя посиніло, очі лізли з орбіт, трусило, як в пропасниці аж зуби стукотіли. Зірвавши голос, тільки хрипів й мотав головою, силячись щось сказати та не міг. Добриня похмуро стояв на порозі й дивився, як племінник згорає просто на очах. 
Раптом прочинилися двері й гридень штовхнув вперед невисоку, вже в літах, розчіпчену жінку, що боязко роззиралась навколо.
-    Ти – відьма ?
-    Ні ! Ні, воєводо, то хтось обмовив ! Повитуха я: роженицям помагаю, купелі готую, діток від хвороб рятую. Я он і воїв ваших з минулого походу від ран спасала.
-    Ну, годі – Добриня аж скривився – подивись он туди, зможеш помогти ?
Жінка тихцем підійшла до постелі й відсахнулась. Потім придивилась уважніше. Воєвода бачив, як тремтіли руки перебираючи обереги.
-    Н-не можу. Страшне прокляття наслано. Прадавніми богами – прошепотіла тихо поблідлими устами.
-    В поруб – люто засичав Данбар-Добриня, відвернувшись від онімілої жінки.
Князь мучився ще цілий день, всю ніч та весь наступний день. Під вечір вже мало скидався на людину: весь висох, в жахливих язвах й лютому смороді, походив на навську ляльку, що підкинули в Праву чорнобожі слуги. Серце все ще калатало, але плоть була вже мертва. Відходячи в інший світ, на якусь мить погляд прояснів й Володимир тикнувши страшною, зогнившую рукою в Добриню з Путятою, що разом з іншими зібрались біля дверей, якимсь чужим, гучним голосом мовив:
-    Наступні – ви – й захарчав, випускаючи дух, залишаючи здерев’янілих поплічників у давлючому жахові.
Ховали його на наступний день, цілком закутаного в корзна, ніби дитячу ляльку. Городяни шепотіли - непогано було б осиковим кілком припечатати, щоб чого доброго не виліз упирем – поголос про страшну смерть князя вмить розлетілась по місту. 

…Не відзиваючись на радість домашніх, тихою тінню сповзла Мара з возу. Тільки Яркові усміхнулась журливо. Парубок взяв матір на руки й відніс до хижки. Цілу зиму хорувала Мара. Вимарніла, почорніла, до їжі, майже, не прикладалась. Сумував Ярко, дивлячись, як матір на очах тане, та зробити нічого не міг. Як не увивалась Росава, якими вже травами не поїла – не допомагало й квит. А Мара, лиш дивилась з журливим усміхом, сяючи чарівливими очима, що тепер, ніби ще більші стали.
А одного вечора прикликала до себе Ярка й щось довго шепотіла, гладячи голену голову, запускаючи пальці у вояцький чуб. Росава тихенько плакала в кутку, сльози по обличчю розмазуючи, тільки й почула в кінці слова пристрасним шепотінням вимовлені:
-… хай не хрестяться ніколи й дітей своїх не хрестять, бо то зрада тяжка. В нас свої Боги, овіяні славою тисячолітньою, єдині з нами кров’ю Прапредків – далі знов все стихло й відьма, не маючи сили дивитись на те, прожогом вибігла з хати.
…Легкий степовий вітер грався з палахкотливим полум’ям, розсипав снопи іскр, ворушив жар. Тихо перешіптувався люд, постерігаючи, як легко приймали до себе Прапредки дочку свою, а пекельне вогнище все грало, багряно освітлюючи могутню чоловічу постать, що не боячись давлючого жару втупився у вогонь, щоб ніхто не бачив гірких сліз.