РОЗДІЛ 31

Експедиція до Кам’яної Могили закінчилася. Часто за кінець ми приймаємо початок… 
Повернувшись додому, тяжко задумався – що ж далі ? Повертатись в Інститут, запобігати перед пристарілими професорами, порпатись в запилюжених експонатах, друкуючи для наукового керівника безглузді й брехливі припущеня, називаючи все це науковими статями - здавалося надто вже нестерпно. 
Нічого не говорячи батькам, повністю розрахувався у відділі кадрів. Прийшовши додому, довго сидів, втупившись в одну точку – не уявляю, як жити далі. Пережите в печері не давало спокою, я, ніби носив в собі безкінечний спомин й лише одне слово – розкажи… Тепер залишалось пошукати хіба, що місце історика в якійсь школі, а там гори воно все вогнем.
Проте, недарма кажуть – немає лиха без добра. В пронизливо забринчавшому телефоні, лунав сріблистий звук долі.
-    Алло ?
-    Здоров студент ! – в трубці бадьоро загудів бас Степановича – а що це ти з Інституту чмихнув, аж пилюка закуріла ?
-    Та якось так…одним словом вийшло так
-    Знаєш, я й сам покинув кафедру до дідька
-    Та ви що !? Як же ж тепер…
-    Все нормально ! На свої хліба перейшов. От про тебе дізнався. Дзвоню щоб роботу запропонувати – Степанович коротко виклав суть пропозиції.
Почувши, що мова йде про археологію, погодився не роздумуючи. Ось так за один день, кінець став початком…
Наступного дня під’їхавши до вказаного місця, піднявся на третій поверх затишного офісу. В просторій кімнаті, професор представив іншим членам команди. Було нас щось з півтора десятка – різного віку, стилю одягу, зовнішності. 
Проте, як виявилося пізніше, міцно об’єднувала єдина риса – фанатичне захоплення історією, археологією, мандрами й пошуком. Я провів в нашому штабі всенький день й повернувся додому в якомусь, просто таки дитячому захопленні. Ввечері розповів батькам про всі перипетії працевлаштування. Батько слухав мовчки - лиш поморщився, коли почув про комерційні розкопки. Мама стривожено переводила погляд то на мене то на тата, гадаючи чим вся ця розмова закінчиться.
-    Знаєш, як говорять – найнявся – продався. Що вам замовник скаже те й робитимете. Та  й добутими артефактами розпорядиться, як захоче – задумливий погляд вперся в моє обличчя
-    Я думаю, Степанович вже все продумав, що та як. Ти сам говорив – археолог від Бога
-    Ну що ж, раз ти так вирішив… Нехай буде так.
Отримавши, добро від батька наступного дня з головою поринув в нову роботу. Ось такий чудернацький виверт долі, адже якби  не Олексій Степанович, паритися б до кінця життя на побігеньках. А так – відносна воля, улюблена робота, достатньо грошей, справжні дослідження.  
  По результатах розкопок Шу-Нуна вийшла ціла монографія – на титулці одним із співавторів виступав я.
Степанович - авторитетний археолог, тож пропозиції комерційних розкопок сипались звідусіль. Американці, італійці, французи – прагнули дотягтися стародавніх скарбів, надійно схованих в надрах рідної землі. Зовні – це виглядало, як черговий міжнародний благодійний фонд по збереження вітчизняної культурної спадщини.
Насправді – цілий холдинг із пошуку, накопичення, перепродажу старовини. В темний час байдужості до власного минулого, хитрі ділки заробляли шалені гроші на міжнародних аукціонах. Особливо жадібно розгорялись очі іноземців при згадці про трипільські міста. Такі артефакти, зважаючи на ступінь збереженості, користувались шаленим попитом серед колекціонерів, коштуючи захмарних сум.
А що робити, якщо крім, як копирсатись в старовині більше нічого не вмієш, навіть гірше, шалено любиш свою справу й не бажаєш днями висиджувати в офісі, повільно перетворюючись на овоч. Тому Степанович підібрав собі команду схиблених професіоналів, вважаючи, що краще займатись улюбленою справою, отримуючи непогані гроші, ніж віддати древність на поталу «чорним археологам». 
Якщо не вони, значить хтось інший – в наших роботодавців стільки грошей й такі зв’язки, що  могли б екскаваторами розгрібати стародавні поховання в державних заповідниках – ніхто й слова не сказав би. З іншого боку, Степанович – хитрий лис. Під час розкопок дуже часто темнив, приберігаючи дійсно унікальні знахідки, й, ніби незначні експонати, передавав у місцеві краєзнавчі музеї. 
Ризик був серйозний, проте могутній авторитет професора та беззаперечна відданість всіх членів команди допомагала морочити голову замовникам. Бувало, прискіпувались експерти замовника, адже до кінця нам ніколи не довіряли. Тоді, Степанович, використовуючи невичерпні запаси сарказму й жорсткої іронії, в присутності замовників, доводив цілковиту профнепридатність «експерта». 
Після цього, бідолаха, як правило безслідно зникав, а наший шеф цілковито задоволений собою, далі плів хитромудрі інтриги. Кожну експедицію складався таємний каталог дійсно цінних знахідок, їхнє розміщення, опис. Ніхто й не підозрював, які скарби зберігались в скромних районних краєзнавчих музеях. Адже найкраще заховати – залишити на видноті. Ми знали – колись зберемо все докупи, прийде той час.
Проте весь цей час, порпаючись в скіфських курганах, під палючим степовим сонцем, чи відбиваючись від мошкари, в пошуках древлянських скарбів драглистого Полісся, мозок буквально випалював спомин про Кам’яну Могилу. Не давала спокою обіцянка дана прадавньому духові тієї печери. Часто в химерних сновидіннях знову звучав той нелюдський голос, з сріблистими переливами, вплітались цвітасті картини чужих спогадів, бажань. Повинність повисла на мені тяжким каменем, якого з кожним днем ставало все трудніше нести. 
Як же виконати обіцянку ? Що не робив – рішення не приходило. Тому в наступну експедицію відправився з важким серцем й все зростаючою дратівливістю.
Розкопки намічались не на тиждень – один багатющий француз, схиблений колекціонер стародавнього посуду, зажадав бачити в колекції трипільську кераміку. Його агенти зв’язалися з Степановичем й швиденько оформили контракт: репутація нашої групи робила свою справу. В професора в запасі завжди знаходились цікавенькі місця, тому справившись з різними дозволами, вся ватага гайнула обживати місце майбутньої роботи.
Потяглися дні звичайної археологічної рутини, от тільки… Десь за півтора кілометри від нашого табору карячкуватими гілками непривітно стовбурчився ліс. Власне не ліс, а невеликий лісок. Здавалось нічого дивного, та все ж… Потрібно сказати, після відвідин Шу-Нуна й всіх перепетій, став уважніше придивлятися до місць, де бували, людей, яких зустрічали, підсвідомо шукаючи щось незвичайне, залишки тих чиї імена забулися разом з іменами Давніх Богів…
Так от, я часто задивлявся на той лісок і якесь несвідоме почуття, якесь дежа-вю, наростало з кожним днем, все настирніше позбавляючи спокою й тихого сну.
…Сонце тихо хилилось натомленою головою, заповнюючи небокрай густим багрянцем, вечірня прохолода нечутною, прохолодною ковдрою заповнювала табір. Поступово стихали голоси – вечірній спокій полонив завзятих археологів. Я сидів перед палаткою, чекаючи вечері, простягши натомлені ноги. 
Погляд розсіяно блукав навколо. Якусь мить задивився на червонястий відблиск зникаючого сонця, що золотавими іскрами пробивався крізь гущавину ліска. Того самого. Враз наглий спомин палючим вибухом різонув мозок, в очах потемніло й забракло повітря. Це ж, ніби тоді, той байрак… так само. Ось вона закономірність ! Місце прадавньої сили. Я був ладен хоч зараз мчати туди, але давлюча темінь раптово вступила в права, покривши все темним оксамитом ночі.
Тієї ночі сон не йшов й, прокрутившись до ранку, схопився ні світ ні зоря. Зазвичай так рано ще не доводилося вставати. Ранкова прохолода добряче бадьорила задурманену голову. Щоб хоч трохи розворушитись, вирішив прогулятись по периметру розкопок. Не дивлячись на ранній час, підсобні робітники, під керівництвом Степановича, вже почали чорнову роботу – знімали перший шар. Як правило, ми наймали людей з найближчих поселень, а що платили добре, то селяни із задоволенням підроблялись. Лопати тихо шурхотіли сухою землею, професор пильно слідкував щоб все проходило, як треба. Підійшов, й привітавшись, деякий час мовчки стояв, спостерігаючи за роботою. Степанович, хоч і поринув весь в роботу , зауважив помятий вид й припухлі повіки:
-    Ти чого це так рано ?
-    Та щось не спиться
-    Я дивлюсь всю ніч не спалось. Що сталось ?
-    Та є одне припущення.
Раптово відчув – за ним хтось пильно спостерігає, буравлячи поглядом спину. Помалу розвернувшись, зауважив неподалік невисокого дідка, що схилившись на костур, розглядав метушню розкопок.
-    Хто то такий ?
-    А з сусіднього села. Майже кожен день приходить. Ось так постоїть-постоїть та й піде собі
-    Ближче не підходить ?
-    Та він дивак. Розпитував у місцевих хлопців – кажуть дід з причудами, але в травах добряче розбирається
-    Так як і Савович…
-    Ще один нащадок ?
Професор враз нашорошився.
-    Не знаю, можливо, просто знахар, а може, один з оскілків розірваного кола…
Степанович струснувши головою, знову взявся за копачів, а я ще раз крадькома оглянувся – прозоре ранкове повітря легенько пульсувало в золотавих променях веселого сонця, розкидаючи навсібіч сяючу ковдру нового дня.  Діда не було.
…За декілька тижнів контракт вичерпався. Місце виявилось вдалим – пристойна колекція трипільської кераміки повністю задовольнила замовника, хоча чогось особливого так і не знайшли. Пора додому – табором гуляв радісний рейвах збирання – всім хотілось відпочинку в міських нетрях цивілізації – надто вже складними й неспокійними виявилися останні місяці. 
Я в´яло запихав скручену палатку в чохол, не поділяючи веселого збудження друзяк. Десь підсвідомо відчувалося – щось не зробив, чогось не помітив. А, може, просто день такий – рівно рік тому прийшлося пірнути в таємничу печеру Кам´яної Могили. Хто зна. Слизька тканина не слухалась, заплутуючись, жмакаючись в один заплутаний ковтун. Спересердя рвонув так, аж палатка затріщала.
-    А що це ти, хлопче, ткань мордуєш ?
Від несподіванки мене аж вгору підкинуло, ніби хтось чимось гострим шпикнув. В тіні старого ясенка, стояв дідок й пильно спостерігав за муками збирання. Невисокий, жилястий, з костуром й торбою через плече. Ну, словом…той самий.
-    То що вже збираєтесь ?
-    Та пора вже, діло зробили й додому – слова ледве відліпились з раптово пересохлої гортані
-    Діло зробили…так воно то так, але негоже все ж пращурів без дозволу турбувати, не по закону – старий вже повертався щоб йти, але тут погляд впав на мій зап´ясток. Дід враз зупинився, придивився уважніше, потім перевів погляд на мене, ніби все ще не вірячи. Невловимим рухом наблизився майже впритул, цупкі пальці обмацували руку, ніби зчитуючи щось. 
-    Ти був там, чув… - магнетичний погляд знерухомлював, позбавляючи волі – значить повинен розказати… Про всіх… Щоб не згинули даремне… Розкажи
Мутна пелена тягучим димом застлала зір, повільно розходячись молочним туманом. Хто зна скільки ще б так стояв, тримаючи в судомно зведених руках палатку, витріщаючись на кострубатий лісок вдалині, якби не грім. Розкотистий гук прорізав небокрай, наповнюючи гуркотом всі закутки. Враз спохватившись, ніби після раптового пробудження, нервово закліпав, шукаючи його. Невже привиділось. Та не може бути ! Згарячу вже намірився бігти до ліска, коли почув крики товаришів:
-    Ти чого там колупаєшся, давай в машину ! Забирай ту палатку, а то зараз лине.
Востаннє глянувши на синювате мариво, що повільно клубилося над крислатими заростями, бовванівшими вдалині поспішив до джипа, лишаючи таємницю й хранителя.