Розділ 2. Макс

Я стояв і дивився вслід стрункій постаті, яка поволі віддалялася. А точніше, прокручував цей момент у голові, адже фігурка у синій сукні вже давно зникла за масивними дверима.

- Агов, друже, то ти йдеш святкувати?- підскочив до мене Тім.

- Яке ж може бути свято, коли…- пробубнів, не відводячи погляду від виходу.

- Що-що? Говори гучніше. Ця низькопробна музика мене скоро доконає.

Я ж лише відмахнувся та покрокував до караоке-бару, що знаходився в сусідньому кварталі. Ми часто там збиралися, щоб відсвяткувати щось або просто разом повеселитися. Є у нас такий девіз : «Якщо вирішив співати, то роби це і на роботі, і у вільний час». Знаю, він не зовсім гарно звучить, але ми дотримуємося цього правила, тому і святкуємо це в подібних місцях.

Це вже, мабуть, всоте на мене скоса подивився бармен та попросив показати паспорт. Доводиться носити його постійно з собою, бо незважаючи на те, що мені двадцять три, виглядаю я так, наче навчаюся у випускному класі школи. Навіть почав ходити до тренажерки та робити усілякі дивні зачіски, щоб було видно, що я набагато старший. Але, здається, це не має абсолютно ніякого ефекту.

 Коли мені нарешті подали напій, то оглянувся та побачив неподалік своїх недавніх суперників. Вони, мабуть, вирішили влаштувати прощальну вечірку, проте явно щось пішло не так. Учасники «Камелії» постійно про щось сперечалися та не помічали нас. Мабуть, все-таки дуже складно працювати стільки часу, а потім - бац і в один момент зрозуміти, що все даремно, наступний конкурс на фінансування буде через десять років, а спонсорів, без зв’язків та ще й для хору -  не знайти.

Потім побачив серед них Адріану і не знаю, що на мене найшло, але я вийшов на сцену, попросив увімкнути пісню «Sorry» та почав співати, при цьому постійно дивлячись на дівчину. Поняття не маю, звідки знав цей текст, не знаю, чому мені захотілося співати, але на обличчі Адріани, очі якої вже застилали сльози через недавню сварку, з’явилася секундна посмішка. А це значить, що вона зрозуміла, що ця пісня для неї і можливо, навіть пробачила мене. Сподіваюся, що я це просто не вигадав.

Вже хотів було підійти до дівчини та нормально поговорити, ще раз вибачитися за все, забувши про недо-обіцянку, але коли почав спускатися зі сцени, мої колеги підійшли та затягнули мене назад. Нас було аж занадто багато на імпровізованій сцені, а з-за спини Тіма не видно було ні Адріану, ні хоча б когось з глядачів. Навіть не уявляю, як зміг протриматися до кінця треку, не бачачи її й не маючи змоги підійти.

Ось нарешті ми й доспівали один з найкращих хітів гурту Queen та я прямо збіг зі сцени в тому напрямку, де стояла Адріана, але її там вже давненько не було. Запитавши в колишніх хористів «Камелії» (саме так, їхній хор розпався), де вона та почувши лише якесь мукання про те, що ніхто з нею не спілкувався, не знає, де вона живе та навіть не має телефонного номера, то знавіснів. Та що ж це вони за хор такий, що навіть не спілкуються між собою?

Залишилася лише надія на соціальні мережі, але й вона розбилася на друзки після  тривалих пошуків її імені. Адріана… Яке ж воно чарівне…Воно так чудово підходить кароокій красуні..

Настільки відволікся від реальності, що мало не впав зі стільця. Та що це зі мною? Сиджу, мрію про дівчину, якої, мабуть, більше ніколи не побачу.

Від розпачу хотілося кричати. Я підхопився на ноги, оббігав всі закутки бару та вже хотів знову повернутися за барну стійку та випити, але зрозумів, що це не варіант. З моїм то минулим... А ще й цей клятий алкоголь замість того, щоб допомогти позбутися проблем, завтра викличе нові, серед яких може бути й втрата голосу. А для хориста це як смертний вирок, навіть якщо лише на кілька днів. Пропустиш один концерт, другий… і ніхто вже й не згадає як звати. 

Тож просто розвернувся та пішов геть, подалі від цього місця. По дорозі побачив якусь дівчину в темно-синій сукні, такій же, як і була Адріана. Напевно. В моїй душі зародилася надія, що це та, котру я шукаю.

- Адріано, пробач мені за все. Я не пам’ятаю за що, але пробач.

Надія на те, що ми помиримося от-от мала стати реальністю. Але коли побачив обличчя дівчини, вона розбилася на друзки. Це була якась незнайомка, яку точно бачив уперше.

- Стривай, а це ти соліст «Едельвейсу»?- промовила вона, але я пішов геть, чуючи за спиною її крики про якусь співпрацю чи щось типу того.