Розділ 7. Адріана

Я пробула в лікарняній палаті трішки більше ніж тиждень. Протягом всього цього часу Артур Тенант тричі навідувався та приносив всілякі продукти і м’які іграшки, а також розповідав різні історії зі свого життя. Мені подобалося його відношення до роботи та те, що він і справді професіонал у менеджерській справі. Напевно він  вміє знайти підхід до кожної зірки.

Також до мене постійно навідувалися батьки, які як тільки дізналися про моє перебування в лікарні, одразу ж приїхали з сусіднього міста. Спершу вони днювали й ночували біля моєї палати, але згодом медичному персоналу вдалося переконати їх, що зі мною нічого страшного не сталося. Тож в останні дні вони приходили до мене на декілька годин, щоб розповісти новини та просто провести час разом.

Мені звісно було дуже радісно, що приїхали батьки та що я знайшла менеджера, який піклується про своїх клієнтів. Але мене дуже турбувало, що ж за дівчина лежить зі мною в палаті. В ній було щось, що нагадувало мені одну дуже знайому людину, проте я ніяк не могла зрозуміти, кого ж саме. Мене неначе тягнуло до неї і було жаль дівчину. Складалося таке відчуття, наче ми близькі подруги і знайомі вже дуже багато років. Проте єдина людина, з якою я була так близька – це Аліса і вона зараз в Лондоні, виступає перед тисячами фанатів.

В останній день мого перебування тут, її обличчя почало стухати, проте дівчина все ще знаходилася в комі. Якісь дивні почуття рухали мною і я пообіцяла сама собі, що навідуватимуся до неї кожного тижня. Як-не-як, а між нами був якийсь дивний зв’язок і потрібно було з’ясувати, хто вона та чому мені здається, що ми вже давно з нею знайомі.

Коли я повернулася з лікарні додому, то одразу ж взялася за підручники та тренування. Проте голос ще не повністю відновився і співати так, як тоді на сцені, у мене ще не виходило. Тому довелося зосередити всю свою увагу на підручниках, а також на конспектах, які мені кожного дня скидала староста нашої групи — Аня. Це неймовірно добра дівчина і, мабуть, чи не єдина, хто з усього університету спілкувався зі мною та навідувався у лікарню. І я була їй за це дуже вдячна, бо як же це все-таки приємно, коли є люди, яким не байдуже, що з тобою.

Через декілька днів, я повністю була готова до пар та змогла наздогнати всіх інших. З самого раночку середи збиралася, щоб знову повернутися до консерваторії. Мені чомусь хотілося мати чудовий вигляд, тому одягнула свою улюблену сукню світло-фіолетового кольору, розпустила каштанове волосся, взула нові туфлі та взяла в руки сумочку.

Ну що ж, тепер я була повністю готовою. На всяк випадок ще вирішила прихопити куртку, щоб накинути, якщо похолодає, бо через загіпсовану руку, майже все з мого одягу не підходило. Та це нічого страшного. Сьогодні після пар потрібно буде просто з’їздити в торговий центр та купити якогось одягу з широкими рукавами.

Коли я вийшла на вулицю, то перед моїми очима розкинулася прекрасна картина. Все буяло зеленню, незважаючи на те, що була середина квітня. Сонечко прекрасно зігрівало мене і складалося таке враження, наче на вулиці температура становить плюс двадцять два градуси. І це була приємна несподіванка для мене. Адже через травму руки я не могла кермувати машиною, а тут транспорт не ходить, тож доводилося йти два з половиною кілометри пішки.

Діставшись до консерваторії за п’ятнадцять хвилин до початку занять, я поспішила до методиста нашої групи, щоб забрати новий план занять та занести довідку про те, що я не відвідувала пари через перебування в лікарні. Наш методист – це дужа добра жінка, років 35. З нею завжди було легко заговоритися про щось і забути про плин часу. Так було і сьогодні. Тож, коли поглянула на годинник і зрозуміла, що до пари, яку веде викладачка, що не любить запізнень залишилося дві хвилини, а дорога туди займає цілих п’ять, одразу попрощалася та кинулася до дверей кабінету.

Але коли вибігла, то відчула, як з правого боку моєї сукні з’явилося щось мокре й холодне. Поглянувши туди, я усвідомила, що то шоколадне морозиво і тепер моя сукня точно зіпсована. А коли ще й глянула на хлопця, що стояв біля мене і очевидно був винуватцем цієї трагедії й впізнала Макса, то злість почила переповнювати мене. Хлопець щось говорив, проте я не слухала. Мені набридло вже вкотре бути його жертвою.

- Знову ти?! Та скільки можна псувати моє життя?!- розвернулася та якомога швидше побігла чим подалі, щоб він не побачив моїх сліз.