Голос мого серця

Розділ 12. Адріана

Напевно, повертатися додому настільки швидко в мене ще ніколи не виходило. Я так замислилася, що не тільки була в квартирі вже за тридцять хвилин, а й навіть не помітила, як взагалі це зробила. Стільки думок, давно забутих переживань та болю… повернулися водночас та миттю заполонили голову, що це було лише питанням, коли я взагалі перестану зважати на зовнішній світ й не порину у свій – внутрішній.

Згадалася тепла літня нічка, коли я бадьоро крокую по вулиці, а потім десь поруч вигулькує зграя якихось студентів напідпитку… Потім уривок, коли я мало не втрачаю свідомість… А тоді постать Макса, який підхоплює мене на руки й несе в маленьку, неприбрану та брудну, але дуже затишну квартирку.

З того моменту ми часто бачилися, почали зустрічатися. Я почувалася на сьомому небі від щастя. От-от хотіла переїхати до Макса, але раптом почалися зміни. Моє засліплене коханням сердечко навіть не помічало, що з ним щось не так. А потім почалися підозри та звинувачення… Знаю, потрібно було спинитися, але якось сказала все накипіле йому прямо в обличчя, а він не стримався… Тоді й нарешті побачила його справжнього. Проте здавалося наче в той момент він і сам не пам’ятає, ким є насправді.

Скрипнули вхідні двері й я здригнулася. Знову власниця квартири прийшла, щоб нагадати про плату за проживання. Вже сто разів говорила їй, що я хоч і останні гроші віддам, проте заплачу вчасно, але ж мене ніхто не слухає. Та й ніщо не переконає Лідію Михайлівну не влаштовувати поза планову перевірку. Бачте-но не можна, щоб платилося за одну людину, коли тут живе більше або не можна, щоб тут жили тварини. Та які ще додаткові мешканці можуть поміститися в однокімнатній квартирі, куди й меблів зайвих поставити нікуди?

Як же мені зараз було не до цієї жіночки. Але ж вона не піде, поки не перевірить всі закутки… От і доводиться ходити майже годину слідом за нею, щоб бува ще нічого не забрала собі, бо їй так захочеться. Попереджали мене попередні мешканці, але я…. Та й де було знайти кращу квартиру так близько до консерваторії, за таку ціну та ще й у Києві?

- Доброго дня, Лідіє Михайлівно. Знову перевірка? Але у вас же стільки справ. І як ви тільки встигаєте ще й знаходити вільний час для цього,- спробувала хитрістю натякнути на те, щоб ішла куди подалі й не турбувала мене. Рідко, але такі слова деколи спрацьовували. Проте явно не цього разу.

- Та Діно, часу бракує взагалі. Нічого не встигаю,- почала бубніти Лідія Михайлівна, знову перекручуючи моє ім’я. Мушу зауважити, вона завжди вмудряється назвати мене якось по-новому й ні в якому разі не так, як правильно.- Але ж потрібно стежити за всім, щоб ви мені такі чудові квартири не перетворили в бозна-що.

Я лише промовчала. Еге ж, чудові квартири – шпалери вже облізли, підлога страшенно скрипить, як і двері, лінолеум порізаний ще попередніми мешканцями, меблів мінімум, а ремонт зробити не дозволяє, бо начебто заважатиму сусідам. Та як взагалі можна заважати сусідам, якщо заміню шпалери? Так, стіни тонкі, проте ж не настільки.

- Каню, а це що таке? Часом не будиночок для якогось домашнього улюбленця?- запитала жіночка, вказуючи тремтячою рукою на спеціальний пристрій, який мені дали у лікарні.

- Та який це будиночок взагалі може бути. Не бачите, Лідіє Михайлівно, у мене рука зламана. Якщо випадково вночі перевернуся й ляжу на неї, то доведеться проводити кілька операцій. От і дали пристрій, який підтримуватиме руку й не даватиме цього зробити.

- Добре, добре. А це що тоді?

- Та бинти, щоб гіпс не забруднився. Мені ще його кілька місяців носити.

- А прибиратимеш як?

- Та щось придумаю. Не хвилюйтеся,- сказала, вже ледве стримуючи гнів. Ну реально, скільки вже можна?

Лідія Михайлівна наче й не розуміла, що від неї хочуть позбутися і продовжувала б ще тупцяти по квартирі дуже довго, якби не телефонний дзвінок. Як же я була вдячна цій людині. Але те, що я почула вже за кілька секунд, змінило моє ставлення кардинально.

- За три місяці я маю виїхати? Але куди? Я тут нікого не знаю. А ще й два місяці навчання…В мене немає коштів на готель. Можливо, можна ще тут пожити ще два місяці?

- Я сказала, щоб через два місяці тебе тут не було,- миттєво обірвала вона всі мої надії.

- Але ж…

- Ще хоча б слово і виїдеш уже зараз! Ти цього хочеш?

Я лише похитала головою. Знову це сталося. Знову як тільки Макс з’явився в моєму житті все змінилося. Знаю, це навряд чи його стосується, але ж до нашої зустрічі все було так чудово – я співала в хорі, встигала навчатися в консерваторії, у мене було стабільне житло… А тепер… Навіть подруги поблизу немає, щоб комусь розповісти про все.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше