Голос мого серця

Розділ 18. Макс

Чомусь таке простеньке прохання від Роксі викликало бурю емоцій та хвилювання. Неначе доля мене посилала допомогти й говорила: «Ось, дивися, поруч з тобою стоїть Адріана — дівчина, яку ти безмежно кохаєш. Доведи їй, що тобі можна довіряти, що ти не побоїшся виконати навіть таке легеньке завдання».

Але ці повітряні кульки… Як же вони мене дратують. І треба ж було Тіму їх притягти сюди..! Та й навіщо взагалі, якщо ми приїхали забирати Роксі додому? Напевно, витратив на них хвилин з п’ять, а ця трійця просто стоїть і сміється. Виглядаю, наче дитина, яка, щоб дістати ще поїсти морозива, не може відкрити холодильник з захистом від дітей.

- Проте добре, пробачу дівчатам. Їм можна. А от Тім… Він ще поплатиться за свій вчинок,- злісно бурмотів я, прямуючи до їдальні, яка розташовувалася прямо біля сходів.

Але листочка ніде не було. Я оббігав буквально всю їдальню, навіть у смітники зазирав, в людей випитував. Результату – нуль. Довелося бігти шукати лікаря, проте він уже поїхав додому. Звісно, мені дали його номер, але випрошувати довелося довго, навіть до погроз мало не вдався. А ще й голосова пошта… Ну чому? Чомууу? А хотілося ж зробити все якнайкраще.

Добре, що хоч про «мученика-Макса» дізналася медсестра й виписала всі потрібні ліки. Хто ж знав, що все це ще й записано у картках пацієнтів, які в лікарнях зберігаються. А я бігав, як дурень…

Ще й коли зайшов до палати, то мене висміяли знову. Ще б пак – я не зміг принести малесенького папірця з їдальні й витратив на це тридцять хвилин.

 

Загалом сьогоднішній день минув просто чудово. Ми зібралися всі разом і веселилися. Можна було бути поруч з Адріаною й не почуватися винним за те, що переслідую її. А ще радів кожному випадковому доторку та ловив її усмішки, не пропустив повз вуха жодного слова дівчини. Чомусь здавалося, що вона от-от скаже щось важливе, пробачить. Але цього ще досі так і не сталося.

Ось вона вгадує слово Роксі. Ми розбилися на хлопчачу й дівчачу команди та побилися об заклад, що команда, яка програє веде іншу до ресторану або в кіно. Знаю, трішки якось по-дитячому, але всім сподобалася така ідея.

Та й здається, що вести дівчат доведеться нам з Тімом. Роксі з Адріаною вгадали всі слова одна одної. Склалося таке відчуття, наче це вони знайомі все життя, а не ми з Тімом.

- До речі, коли ви познайомилися? Щось я раніше ніколи не бачив, щоб ви дружили,- поставив запитання, яке мене цікавило ось уже як місяць.

Адріана раптом розгублено поглянула на мене. В її очах забриніли сльози, а на обличчі відобразилося стільки болю, що миттю пошкодував про питання. Але слів забрати уже не зміг. Та й Тім раптом почав випитувати. Ну чому він не може відірвати свій клятий погляд від напоїв і поглянути на мою дівчинку?

Я був вже схопився з місця, щоб піти до Тіма та власноручно заткнути його, як тут відповіла Роксі.

- Ми знайомі не так уже й довго. Якось випадково зустрілися в торговому центрі, розговорилися. А ось тепер проводимо мало не цілі дні разом. А ви, до речі, як познайомилися? Дивно, але жоден з вас ще ніколи цього не розповідав.

- Та що тут розповідати. Познайомилися в дитячому садочку – от і вся історія,- відгукнувся Тім.

- А як так сталося, що ви потрапили до одного хору?- задала й собі питання Адріана, уже заспокоївшись. Цікаво, що ж таке нагадали їй мої слова, що мало не викликали істерики?

- А це вже трішки цікавіше. Максе, хочеш розповісти?

- Так. Звісно. Чом би й ні?- посміхнувся я, хоча тепер вже у мене з’явилися спогади, які краще б забув назавжди.- То були не найприємніші дні мого життя. Та про що взагалі казати? Я їх просто не пам’ятаю. В ті місяці неначе весь всесвіт пішов проти мене…

- Місяці?

- Так. Тоді брат поїхав закордон і я зірвався. Взагалі нічого не пам’ятаю. Та й Тім навряд чи нагадає, бо він був одним з тих, з ким перестав спілкуватися в першу чергу. Мабуть, його образив найдужче з усіх.

- Ти впевнений?- знову дивне питання Адріани.

- Т-так. Він був зі мною, коли я дізнався, що залишився буквально сам, всі мене кинули. Звісно, усвідомлення того, що Тім і досі поруч прийшло не скоро. Тоді ця дивна прогалина, яка напевне на все життя випала з моєї голови. А потім, після того, як брат знову вийшов на зв’язок, я побіг вибачатися до Тіма. Він був на заняттях з хору. Я чекав його, дивився, яка «Едельвейс» дружна й талановита команда, де всі підтримують одне одного і захотів стати їх частинкою.

- В той момент ми якраз шукали соліста, а в тебе чудовий тенор,- додав Тім.

- На цьому й все,- посміхнувся я та поглянув на дівчат.

Адріана над чимось замислилася і явно подумки була десь у паралельному всесвіті.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше