Розділ 23. Адріана

Минуло два тижні. Ось і настала пора, коли потрібно збирати речі та готуватися переїжджати. Але куди? За ці дні не змогла знайти нічого підходящого. І ситуація в якій зараз опинилася, реально лякала.

Безліч думок не відпускали ні на мить, не давали заспокоїтися хоча б на секунду. Голова розболілася настільки сильно, що я вже просто не витримувала. Гнітюча атмосфера убогої квартирки, яку колись так любила, давила на мене. І я просто зірвалася. Не витримала й побігла. Вперед. Аби тільки не повертатися, знову не думати про те, на скільки паршиве моє життя.

Проминула Лідію Михайлівну. Це вже який раз за сьогодні вона верещала на якихось мешканців однієї зі своїх квартир. Мабуть, вона й почала їх здавати через те, щоб було на кого покричати в будь-яку пору дня.

А ось я вже й за межами будинку, кварталу. Вперше нічна пора не лякає мене, кожен шерех здається чимось буденним. Вже не звертаю уваги й на зловісні тіні дерев, що розкидаються довкола та виглядають неначе пащеки монстрів з потойбічного світу.

Мені просто байдуже.

Вкотре звернула за ріг, потім знову. Навіть й не зчулася, як опинилася на Володимирській гірці. В цю пору дня було дуже красиво. Недарма кажуть, що немає нічого прекраснішого світанку. Пори, коли все навколо просинається та осяюється неземними барвами нового дня. Тоді все здається чимось іншим. Ти забуваєш про всі турботи та милуєшся тим, що розкидається прямо перед твоїми очима. Ловиш кожен відблиск сонечка та в черговий раз не стримуєш захопленого, але ледь чутного вигуку.

Проте всьому настає кінець і ось вже небо набуває звичних барв, які можна побачити кожнісінького дня. Вся велична магія зникає. А так хочеться відчути хоча б краплинку того, що було буквально кілька хвилин тому. І ось вже ти біжиш за красою, яку не можеш втримати. Хочеш щось сказати, попросити зостатись, але розумієш, що тебе вже нікому почути.

І всі почуття минулого знову накривають з головою. Здається, неможливо бачити Макса у тому ж таки світанку, але це зовсім не так. Давно забуті, закопані глибоко в душі почуття знову виринають. Адже ось і Макс – зовсім поруч. Знову такий же дбайливий, як і колись. Знову відчуває абсолютно те саме, що й кілька років тому. Але шалений біль втрати, здавалося б давно забутий, виринає й тепер, давлячи з новою силою. Й ось знову хочеться викинути Макса з голови та більше ніколи про нього не згадувати.

Сповільнюю крок і завмираю. Серце так і готове вистрибнути з грудей. А як інакше, адже за кілька кроків від себе нарешті помічаю зграйку грабіжників, що якраз ділили те, що встигли десь поцупити. І якби ж то в мене були якісь шляхи до відступу, абощо. Звісно, можна було б тихесенько позадкувати, звернути за ріг й побігти чимдуж якомога далі, але виявляється грабіжники набагато уважніші та готові напасти в будь-яку секунду.

- Вибачайте, що потурбувала. Чесно, я не навмисне. Можливо, вам допомогти? Сумки тяжкі, а мені взагалі немає чого робити,- зморозила я перше, що прийшло мені в голову.

Але відповідати мені ніхто не збирався та ще й точно не так ввічливо, як я заговорила до них.

Неначе в сповільненій зйомці побачила, як один з грабіжників знімає пістолет з запобіжника й цілиться в мій бік. Від страху задкую, оступаюся й лечу прямо через поручні з невеликого пагорба. Чую шум, метушню, але на душі стає так спокійно. Все минулося. Знову завдяки звичайній випадковості змогла врятуватися.

- Оу. Ні,- останнє, що можу сказати, перед тим, як поринути в бездонну темряву після удару об холодний асфальт. І чому усвідомлення того, що ти летиш на великій швидкості прямісінько на шосе, де навіть у таку пору туди-сюди літають машини, приходить так пізно?