Розділ 26. Макс

Аж ось і будинок. Похмура багатоповерхівка, яку робила будинком мрії тільки присутність Адріани.

Ну що ж це я знову нагнітаю? Вона там. Можливо, навіть зараз визирає у вікно й думає: «Навіщо цей красень…» Хоча, кого це я дурю? Вона так ніколи про мене не подумає. Так от: «Навіщо цей дурень знову сюди припхався? Він не зміг перемогти в баталії з повітряними кульками, то невже думає, що впорається з серйозними стосунками, не зіпсує все одразу.»

І знову я за своє. Треба прийти, поговорити з нею й все з’ясувати, а не намагатися вгадати її думки.

Поволі підійшов до будинку. І справді, тут лежало дуже багато речей: одяг, меблі, деяка техніка. Мені навіть поглянувши на все це, стало зрозумілим, що дівчина немов жила в гуртожитських умовах. Ох і жахлива в неї квартирантка. Хоча б у підвал речі сховала. А то не здивуюся, якщо їх тут було набагато більше й вже хтось щось собі забрав.

Відірвав свій погляд від речей та побіг нагору до будівлі. Якраз хтось із сусідів виходив і я зміг прошмигнути до будівлі. Та тут і справді умови були наче в гуртожитку. Навіть гірші. Стіни подовбані, де-не-де помальовані, штукатурка посипалася й її все ніхто не прибирає, перила хитаються. Тут не те, що тяжко, небезпечно жити.

Поглянув на стіну та знайшов номер квартири Адріани. Ну хоч щось тут є нормального. Не довелося питатися в її сусідів, де живе дівчина.

Перетинаючи одним стрибком по двоє сходинок, дістався до тринадцятої квартири. Дивний збіг, але двері саме такі, як я і уявляв. Невже я тут був раніше? Та ні, цього просто не може бути.

Після двох годин натискання клавіші дзвінка, грюкоту в двері та просто очікування, зрозумів, що все марно. Понуро спустився сходинками та вийшов на вулицю. Злість, біль від втрати накрили мене й я з усього розмаху вдарив ногою об тумбочку неподалік.

Не одразу зрозумів, що на ній був замок і я його зламав своїм ударом. Як і те, що вона відкрилася, а в ній лежала фотографія. Наша фотографія…. Ми посміхалися одне одному. В неї на голові була фата, а в мене – корона… Дивно якось, я мало не подумав, що ми були одружені.

Дістав фотографію, щоб помилуватися нею ближче, але помітив, що до неї прикріплена ниточка. Потягнув за неї й дістав обручки. Напевно це була просто якісна підробка, але тут я зрозумів… Багато років тому ми були дуже щасливі, але я схибив, зробив якусь страшну помилку й втратив її назавжди.

Пригорнув до свого серця фотографію й щось змінилося. Давно забуті сірі кадри замиготіли, змушуючи мої губи розпливтися в посмішці. Вони змінювалися щосекунди, проте посмішка блякла все більше й більше та нарешті я побачив, що ж сталося. Я все зіпсував…

А в нас же все було так чудово. Хоч і зустрічалися кілька місяців, проте прийшли до спільного рішення – одружитися. Вона знала про мої проблеми, допомагала їх позбутися. Була просто ідеальною. Не дівчиною, а мрією. А я був її недостойний.

Розуміння цього прийшло після того, як ми зробили це фото. Я просто розвернувся й пішов геть. Вона бігла за мною, вмовляла, але я не слухав. Тільки наркотики та алкоголь допомагали забути її личко. Та так допомогли, що просто викинув з пам’яті ці місяці.

Як же шкодую про те, що потім зробив. Вона знову відшукала мене, а я оскаженів. Навіть мозок зрозумів, який жах я вчинив і тепер, коли наче все згадав, останнє, що пам’ятаю того дня – це своє відображення у дзеркалі. І ні, там я бачив не звичного Макса, там був загнаний звір, який зустрів слабшого суперника й вирішив довести на прикладі того, хто він такий.