Розділ 34. Адріана

Не встигла я витрусити останній кошик сміття у великий пакет, як тут з’явився Святослав. Він все бігав від машини до столу з новими й новими пакунками і я остаточно впевнювалася у тому, що все чудово. Сьогоднішня вечірка знову пройде на висоті.

Хоча це і близько не були його обов’язки, Святослав допомагав у всьому й за двадцять хвилин до вечірки я якраз поставила на височенну металеву підставку останнє тістечко.

Все виглядало неперевершено. Велика зала була оформлена у доволі простому стилі. Проте у красиво підібраних меблях, небесно-блакитних фіранках, невеличкому виступі у вигляді сцени, відчувався стиль. А ще цю картину прекрасно доповнювали чотири білих столи наприкінці зали, які були заставлені гірками й пірамідками з тістечок.

Я нарешті видихнула з полегшенням і посміхнулася. Як же все чудово завершилося. Більше не буде ніяких клопотів з цією вечіркою.

Люди почали сходитися й за двадцять хвилин почався концерт.

Виступала Ксенія Павлівна – наша адміністраторка, яка ще й була прекрасним музикантом та віртуозно грала на флейті.

Я милувалася чудовим звучанням музичного інструменту, як раптом відчула чийсь пильний погляд. Окинула поглядом залу та побачила Святослава, який невідривно стежив за мною.

- Дякую,- беззвучно прошептала я, лише ворушачи губами та сподіваючись, що він зрозуміє.

- Звертайся, якщо що,- так само відповів він мені. Або ж мені це просто здалося, а він сказав щось інше.

Потім мене покликали на сцену. Адже з часу мого першого виступу, не минало жодного концерту, без моєї участі. І це я не про організацію самого свята.

Вийшовши на сцену, одразу ж підійшла до синтезатора та почала співати. Ще в школі я окрім вокалу та хору, відвідувала і курси по грі на фортепіано. Здавалося б, з того часу пройшло вже п’ять років і три місяці, але втрата пам’яті зіграла на руку і я прекрасно знала всі ази та могла зіграти ще й те, що на випускному в школі.

Після останнього виступу, всі музичні інструменти винесли до спеціальної кімнати й розпочалася вечірка. Музика, хоч і тиха, щоб не потурбувати інших постояльців, мала якийсь унікальний вплив на присутніх і майже всі побігли танцювати на спеціальний танцмайданчик.

Я ж лишилася в стороні, бо, м’яко кажучи, не любила танцювати. Та й зграя людей, що скачуть, трішки лякала. Ну а що? Раптом хтось своїм ліктем потрапить мені в око. Це ж небезпечно. А от продуманий та чітко поставлений танець з хореографом – то зовсім інша справа.

- Чому не танцюєш?- підійшов Святослав, який буквально щойно був посеред гущі танцюючих.

- Та щось втомилася,- не збрехала я, але й не сказала правди.

- Ти так гарно все зробила,- посміхнувся він.

- Та й ти дуже сильно допоміг. До речі, забула спитати, де ти роздобув стільки тістечок за настільки рекордний термін?

- Таємниця,- загадково протягнув він.

- А якщо серйозно?

- Є одна кав’ярня в Києві, називається «Посміхнись». Часто в них замовляю собі чогось смачненького і вони справді готують на якомусь нереальному рівні. Там постійно аншлаг і вони ніколи не знають, скільки буде куплено, тому в них завжди дуже великий запас тістечок.

- А яке твоє улюблене, кивнула я в бік столів?

- Ходім, покажу,- потягнув він мене туди, а потім вказав на шоколадне тістечко з карамеллю.- Ось це.

Я взяла в руки найближче тістечко і відкусила. Це було щось просто фантастичне. Солодкувато-солоний присмак, ніжний крем, неначе повітряне тісто…. А їхнє поєднання…. Я аж зажмурилася від задоволення, а коли доїла перший, то потягнулася за наступним.

-Тільки дивися, не з’їж усе,- посміхнувся Святослав, а я ж ображено на нього подивилася. Невже я схожа на ту, хто на це здатний?

- Та я просто пожартував,- миттю виправився він.

Проте кого я дурила? Якби він не сказав цього, то я б все потягнула до своєї кімнати й таки доїла, а потім знайшла ту кав’ярню і замовила ще. А як інакше, коли смак просто божественний. І чому я не спробувала цих тістечок раніше?