Голос мого серця

Розділ 36. Макс

Від усвідомлення того, яка ж жалюгідна моя особистість, її життя та страхи, піднявся зі свого місця та вискочив з вагону, двері якого вже починали закриватися. Ні, я не можу бути серед людей. Мені взагалі не варто покидати стін власної квартири.

 

- Максиме, це ти?- почув знайомий голос Савелія Андрійовича.- Може, підвезти?

- Так,- знехотя відповів я і на автоматі сів у салон автомобіля та продиктував адресу найкращого друга. Зараз розумів, що мені варто побути на самоті, але таксиста, який був вже мені неначе тато, хотів вислухати. Його поради були справді безцінними.

Проте як тільки хотів запитати, що мені робити, хапнув ротом повітря і замовк. За все своє життя, я виставив себе жахливою людиною перед стількома людьми, що й не злічити. Лише в присутності Савелія Андрійовича завжди тримав себе в руках, не говорив зайвого. І зараз якийсь тонесенький голосочок в підсвідомості говорив мені, щоб я навіть не намагався розтуляти свого отруйного рота.

- А пам’ятаєш, в мене народився онучок. Сергійком назвали,- посміхався водій і я не зміг втриматися від посмішки у відповідь.- Такий крихітний, але такий сильний. Характер уже зараз проявився і він, чесно тобі скажу, не з найкращих. Проте як тільки бачить, що мама плаче, то одразу намагається підбадьорити. Який маленький, а вже якось розуміє, що це з ним пов’язано. Кажу Марічці, що Сергійка не потрібно аж так сильно опікати, не потрібно плакати через те, що забула підігріти і так тепле молоко. А вона… Ех… Проте Сергійко такий молодець, хоча й не може їй нічого сказати, проте намагається своїми, покищо дещо незграбними діями, якось поліпшити їй настрій, допомогти забути минуле й радіти тому, що вони є одне в одного.

Я слухав Савелія Андрійовича й мимоволі порівнював своє життя і цього маленького Сергійка. Яка ж він крихітка, а вже так багато розуміє. Не те, що я… Мені коли й напряму щось кажуть, то все одно починаю шукати прихований сенс. Як і зараз.

От візьмемо Сергійка – це неначе я. Не зовсім, звісно, але якщо дуже сильно копнути, то можна відшукати у словах Савелія Андрійовича глибокий сенс.

Отже, в цих словах можна зрозуміти те, що Сергійко може викликати мамині сльози, але він намагається виправити це, повернути посмішку на її вуста. Навіть якщо вже запізно, навіть якщо це сталося доволі давно, варто вибачатися. Не тікати, а пояснити, що ж сталося та чому?

Проте чому я тоді втік? Сам не знаю. Від якого контролю ховався? От зараз Тім спокійнісінько тягає мене по всіляких репетиціях, концертах, говорить, коли що робити, навіть має ключі від моєї квартири і може зайти коли йому заманеться. Це той самий контроль. Проте мені не хочеться тікати. Тоді що ж сталося тієї доленосної миті, а потім знову? Можливо, це якось пов’язано з моїм минулим, але як?

Забагато питань. Проте чомусь я знав лише одне. Я маю відшукати Адріану. Ні, не побачити її, абощо. А просто підкидати подарунки - невеличкі вибачення за все, що я їй заподіяв. Нехай вона мене не бачить, але отримує їх. Знаю, це нічого не виправить та не змінить, проте може їй стане хоча б трішки легше?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше