Знову пошуки

    Анабель відчула як тілом розливається тепло. Сонячне проміння огорнуло шкіру м’яким відчуттям. Камінь поволі танув. Королева часто закліпала очима, щоб хоч трохи звикнути до денного світла. Вона нічого не пам’ятає від того моменту, коли Повелитель смерті закував її у камінь. Жінка обережно поворушила рукою. Струмок як і раніше дзюркотів під вухом. Поруч з Анабель стояв Джек. Чоловік тримав порізану долоню поруч з ногою Анабель.

-Сестричко, як добре що я знайшов тебе.-з обіймами кинувся король.

-Скільки часу минуло?

-Одна ніч. Я приїхав вранці й одразу кинувся на пошуки.

-Що з Морісом?-стурбовано перебила його королева.

-Невеликі поранення. Лікар уже оглянув його. Давай повернимось. Якщо мине хоча б ще година, Моріс точно кинеться шукати вас.

-Дитина…-Анабель підхопилася на ноги й кинулася бігти в ліс.

    Дерева відкривали перед нею шлях, а серце її передчувало біду. Колючий кущ терену, який мав стати порятунком Ізабели, був вирваний з корінням. Гілки його опустилися так, ніби рослині було соромно за те, що не зміг вберегти принцесу. Анабель припала на коліна, розгрібаючи терен руками. Долоні одразу вкрилися подряпинами. Глибоко в середині жевріла надія, що, можливо, дитина ще тут.

-Годі, Анабель.-Джек відтягнув жінку за плечі.

-Ізабела зникла. Він убив її?-з невимовним страхом запитала королева.

-Не думаю…

    Жінка заплакала. Її скуйовджене волосся прилипало до щік. Душевний біль матері не зрівняти ні з чим. Джек присів поруч з королевою і міцно стиснув в обіймах.

-Люба, потрібно повертатися. Твій чоловік чекає.

***

    В похмурій хатині, далеко у горах тепер житиме Ізабела. Повелитель смерті тримав на руках дівчинку, яка тягнулася до його великих рогів. Чоловік постукав у двері. Старенька жіночка, що постала на порозі, пропустила господаря в середину. Холодний вітер завивав на вулиці, осуджуючи Повелителя смерті за вчинок. Сходами спустився заспаний Вернон, плач дитину змусив його прийти. Побачивши незнайомця дівчинка усміхнулася. Здається, Вернон здавався їй кумедним.

-Ти вкрав її у Анабель?-запитав хлопець.

-Помста повинна бути несподіваною та солодкою.-проказав чоловік.

-А що далі? Уб’єш її?

    На обличчі у старенької застиг жах. Вона гляділа на щасливу та безтурботну Ізабелу.

-Ні. Не вб’ю. Ти станеш її батьком.

-Я-я-я?-затинаючись викрикнув Вернон.

-Ми маємо виростити дитя в ненависті до своїх батьків. Я хочу побачити як їхня люба донька вб’є їх.

-Чому я маю бути її батьком? Це твій план, ось ти і буть ним.

-Досить сперечатися. Застарий я для цього.

-Я надто молодий. Ти ж знаєш, що Повелителі смерті починають старіти тільки в років 400. Мені зараз всього на всього 250.

-Воно й видно. Досі поводишся як вередливе немовля. Годі балачок.-гаркнув чоловік,-Бери свою дочку, Лею.

-Хіба дівчинку звати не Ізабела?-втрутилася старенька.

-Вона не має знати хто така. Тому тепер вона Лея.

    Вернон взяв дитину і дівчинка чхнула. Потім Лея щиро розсміялася. Хлопець скривився від такого миленького виразу обличчя. Він показав немовляті язик, відавши старенькій жінці.

Марта віднесла дівчинку на кухню. Смачні запахи одразу вдарили в ніс дитині. Лея насторожилась. Вона вивчала кожну деталь навколо себе. Маленька дівчинка засовалася у пелюшках і перстень, зблиснувши, впав на підлогу. Річ закотилася за шафу з посудом. Стара Марта навіть не почула нічого. Вона вклала Лею у люльку й повернулася до приготування супу.

***

    Анабель стояла на сходах замку. Вона всілася на одній із сходинок, обійнявши себе руками. Колючка мирно лежав неподалік. Він зализував свої поранення на лапі. Його роздвоєний язик висувався й пашів. З луски стирчав меч Моріса. Схоже, Повелитель смерті хотів вбити дракона, але не вийшло. Шкіра Колючки покрита міцним шаром луски. Старий Фредерік кинувся до жінки.

-Де моя онука?-схвильовано пробелькотів він.

    Джек сумно та заперечно захитав головою і чоловік замовк. Раптом Анабель підхопилася на ноги. Вона побігла у стайню.

-Куди ти?-Джек став на її шляху.

-За донькою.

    Анабель застрибнула на сірого коня й помчала в королівство свого брата. Нічого тепер не могло їй завадити. На крики Фредеріка жінка навіть уваги не звертала. Моріс вибіг одразу як тільки почув шум на дворі. Він притискав руку до правого боку, на якому була перев’язана глибока рана.

-Де Анабель? Я чув її голос.

-Вона кинулась на пошуки Ізабели.-повідомив Джек.

-Хоч би дурниць не наробила.-шепотів Фредерік.

    Моріс наказав привести коня. Один маленький слуга швиденько осідлав тварину. Король застрибнув на Буревія й запитав:

-Куди вона подалася?