Нещасливий день народження

    Лея обережно прослизнула в маленьку печеру. Вона ішла в цілковитій темряві, обмацуючи долонями стіну, що віяла холодом. Нарешті дівчина наткнулася на кругленьку ручку дверей. Вона увійшла в дім та часто закліпала очима. Перед нею стрибали яскраві плямки, які грайливо розчинялися. Невдовзі все минулося. Тепер Лея стрепенулася, побачивши насуплене та розлючене обличчя свого батька. Вона вмить набралась сміливості і розслабилася, повісивши накидку на один з гострих гачків.

-Коли ти встав?-вгамовувала тремтіння в голосі Лея.

-Це все що ти можеш мені сказати?-вибухнув Вернон,-Ти виходила з дому, порушивши наказ.

-Я ж не солдат і не слуга, щоб виконувати твої накази. Тим паче я ходила тільки у ліс за ягодами.-дівчина демонстративно потрясла кошиком перед носом  тата, а потім поставила його на стіл.

-Лея, я давно мав тобі це сказати…-невпевнено почав говорити притишеним голосом Вернон,-ми з твоїм дідусем збираємо військо.

-Для чого?

-Ми маємо знищити королеву Анабель та короля Моріса. Ми хочемо помститися за смерть твоїх батьків. Ти зможеш знову вільно ходити вулицями містечок. Навіть, якщо захочеш – подорожувати.

-Було б не погано.-Лея присіла на стільчику.

-Ми з тобою маємо повести військо.-прищулившись проговорив тато. Він сподівався на найгіршу реакцію.

-Так ось для чого були потрібні усі ці уроки війни і стратегії, і політики.-закричала невдоволено Лея,-Якщо так потрібно їх знищити, то сам веди те військо.

-Я не впораюсь один.

-Я хочу щоб король Моріс залишив мене у спокої, але вести ціле військо я не готова.

-Досить вередувати.

-Чому королева Анабель з чоловіком шукають якусь викрадену принцесу?

-Звідки ти це почула?-нахмурився Вернон.

-Я зустріла одного веселого хлопчину і…

-Ти розмовляла з ним?-нагримав батько, перебивши дівчину.

-Той що? Він думає, що я хранителька цього лісу.

-Це дуже небезпечно. Тебе помітили, а отже, будуть шукати наш дім в горах.

-Досить кричати на мене.-Лея підвелася, розправивши плечі.

-Марті погано.-у кухню забіг Повелитель смерті.

    Лея та Вернон, не чекаючи ні хвилини, кинулись сходами вгору. Лея перша забігла до кімнати старої. Жінка лежала, притискаючи руки до грудей. Вона бездумно дивилася кудись вгору, наче уже готувалася померти. Вернон припав біля бабусі, поклавши руку їй на плече. Сльози стікали по щоках. Дівчина теж не могла стриматись. Вона стояла, наче вкопана, на одному місці. Її ноги перетворилися на дві важкі брили, які тягнули весь час униз.

-Лея, підійди моя маленька.-прохрипіла бабуся так само вдивляючись у стелю.

-Я тут бабусю.-дівчина легенько стисла руку старенької у своїй долоні.

-Залиште нас.-закашлялась Марта.

    Хлопці не стали сперечатися. Вони вийшли, повільно зачинивши двері. Почулися кроки, що віддаляються.

-Вони пішли?-запитала бабуся,-Я не бачу.

-Так. Їх тут немає.

-Ми брехали тобі, люба. Не тримай зла на нас.

    Жінка розтиснула кулак і на її долоні зблиснув перстень у формі сердечка. Лея глянула на нього крізь сльози і обережно взяла його двома пальчиками.

-Твої батьки живі. Знайди їх.

-Тато говорив, що їх вбили королева Анабель та король Моріс.-завмерла в очікувані Лея.

-Брехня. Знайди їх. Більше не слухай нікого. Тікай.

    Старенька востаннє прокашлялась і стулила очі. Її груди перестали здійматися. Лея сиділа біля ліжка розгублена і спустошена. Всі ці роки їй брехали. Дівчина обійняла тіло старенької, прошепотівши:

-Я не ображаюся на тебе. Ти навіки залишишся моєю бабусею.

    Лея  спустилася на кухню. Повелитель смерті стояв над Верноном, що сидів за столом, затуливши обличчя руками.

-Вона померла.-ледь вимовила ці страшні слова Лея.

    Повелитель смерті, спутивши голову, глядів на Вернона, який непорушно сидів і плакав. Лея наблизилась до нього з байдужим виразом обличчя.

-Мені шкода, сонечко,-говорив дідусь до дівчини.

-Я люблю її. Вона єдина хто хоча б перед смертю не брехав.

    Вернон підвівся, стискаючи в обіймах Лею.

-Відпусти.-писнула розлючено дівчина.

-Мила, як нам далі бути?

-Жити далі так як і жили.-сказав Повелитель смерті.

-Ніяка я тобі не «Мила, сонечко, люба, доня».-перечислювала Лея.

-Я знаю, що тобі зараз важко, але май повагу до свого батька.

-Він брехав мені всі ці роки. Мої батьки живі.

    Вернон суворо глядів на Лею. Повелитель смерті спідлоба вигадував нову брехню.

-Що сказати нічого?