Знайшли

    Лея гордовито пройшла повз охоронців біля брами. Чоловіки нагородили її холодними поглядами від яких дівчина відчула легку неприязнь. Маленька білявка вловила поглядом постать Леї і одразу схопила її за руку. Від несподіванки дівчина підскочила.

-Ти нова помічниця садівника?-ніжним тонким голосом мовила незнайомка.

-Так.-Лея розправила плечі для того щоб здаватися ще вищою.

-Мене звати Амелія. Я готую королівські сніданки.-вихвалялася служниця,-Ходімо… Вілям уже зачекався.

    Лея йшла обережно, оминаючи заклопотаних працівників. Сьогодні на вулиці було ще більше метушні ніж минулого разу. Виявилось, що усі готуються до завтрашнього дня. Принц нарешті повертається додому. Амелія привела дівчину в розкішний сад. Великі дерева, які вкривалися жовтою фарбою, пахощі останніх квітів та різнобарв’я скульптур збивали з пантелику.  Високий чолов’яга витріщився на Лею. Він мав кирпатенький ніс, світле каштанове волосся, яке стирчало з під панами і широкі плечі. Вілям тримав у руках довжелезні садові ножиці. Лея зробила кілька кроків назад, щоб переконати себе не панікувати. Права рука одразу торкнулася меча. Дівчина повернулася в пошуках допомоги, але Амелія уже давно пішла по справах.

-То ти новенька.-окинув оком чоловік Лею, почухавши потилицю.

-Для мене є робота?-одразу до справи перейшла вона.

-Нам привезли дивні квіти.-Лея глянула на маленькі кущі жовтих кругляків, які давно уже мали б перецвісти. Останнім часом вони стають все меншими і меншими. Ми уже і змінювали місце, і поливали, і навіть добрива підкидали. Нічого їм не допомогло бідолашні.

    Лея підійшла ближче. Вона торкнулася рукою до лагідних пелюсток, що залишили жовтий слід на кінчиках пальців. Рослина наче за наказом випросталась і зелені листочки куща спалахнули свіжістю, а квіточки зацвіли густіше.

-То ти тямиш у рослинах. Ось яка у тебе сила…

-Єлена.-жартівливо вклонилася дівчина.

-Вільям.-чоловік широко усміхнувся,-Ходімо я покажу тобі наш сад.

    Лея покірно пішла слідом за ним. Стежка вела прямо у глиб зелені яка потроху тьмяніла. Дерева рівненько підстрижені, росли обабіч. Їхнє широке листя створювало приємну прохолоду. Чоловік вивів дівчину на невеличку площу, обкладену бруківкою, посередині розташувалася велика клумба з розлогим кущем, який обплів дивну дівчину.  Незнайомка стояла на низькому підвищені, витягнувши руки в гору. Її очі були моторошно кам’яним, а одіж скульптор зобразив у всіх деталях. Фарба уже трохи подерлася, хоч виглядала вся композиція чудово. Зелена рослина обійняла ноги статуї і складалося враження ніби жінка стоїть на зеленій хмаринці. Вільям вловив зацікавлений погляд Леї.

-Це Синьозір. З її квітів роблять лікарський чай. Він знімає головну біль. Проте ця рослина зацвітає раз на три роки.

-Я читала про це у книгах. Синьозір використовують для зілля знеболення.

-Ходімо далі.-невдоволено буркнув Вільям.

    Маленький струмок протікав біля ніг Леї. Вода спокійно впадала в невеличке озеро в якому виблискували золотаві рибки. Дівчина обережно ступила на дерев’яний місточок. Очерет торкався акуратно вирізьблених перил і лоскотав руки від подуву вітру. Недалеко стояла лава на рівненьких ніжках. Це місце добре ховалося під широким кленом. Трохи далі на галявині, що, мабуть, на весні зацвітає, стояли альтанки. Широкий дах прикрашали маленькі істотки Діяги. Ці дивні створіння були схожими на змію з маленькими передніми лапками на кінцях яких по чотири гострих кігтя. Вони підняли видовжену мордочку. Їхня луска на сонці переливалася усіма кольорами веселки, що заворожувало будь-кого. За легендою ці істоти мешкають біля підніжжя гір. Вони харчуються маленькими ящірками, мишками та навіть кроленятами. Діяги дуже прудкі і впіймати їх не можливо. Проте тому кому вдасться це зробити поталанить. Слиз істоти лікує найсерйозніші рани. Лея провела рукою по гладеньких перилах однієї з альтанки, відчуваючи внутрішній спокій.

-А там у нас фруктовий сад.-вказав рукою Вільям на невеличку купку дерев, вкритих червоними плямками-плодами.

-Може повернемось уже?

-Я ще не все тобі показав.-заперечував чоловік.

-Давай відкладем екскурсію на завтра. Скоро уже обід.

    Вільям трохи подумав, а потім розвернувся назад. Лея мовчки ішла за ним, розглядаючи усе навколо неї.

***

-А потім він мене налякав…-безупинно теревенила Амелія.

    Лея мовчки жувала шматок хліба й сьорбала юшку. Старі кухарі уже посмакували сніданок і тепер розкладали свіжі продукти, ламаючи голову що приготувати на вечерю. Молоді юнаки та дівчата тільки бралися до їжі. Вони весело обговорювали свій день, ділилися проблемами й просто розважалися, наче роботи більше ніякої не залишилося.

-Ви чули що король Моріс з королевою Анабель влаштовували свято нещодавно?-запитала чорнява незнайомка.

-Еге…-обізвався чолов’яга який мив посуд,-Я їздив туди зі своєю сім’єю. Святкування як завжди було неперевершене.-зауважив він.

-А у мене робота.-сумно відповіла Амелія,-Шкода що я цього не побачила.

-Та ще встигнеш. Мені здається, що ту викрадену принцесу ще не скоро знайдуть. Уже 18 років минуло, чи не так?-штовхнув у бік Лею Вільям і дівчина закашлялась.