Фестиваль

    Лея затамувала подих. Навколо неї кружляли дівчата в гарних пишних сукнях. Зал майорів жовтими, червоними та зеленими відтінками. Дехто з гостей теж одягнув маску на обличчя, адже вона створює таємничість. Тепер Лея не відчувала себе не зручно. Її сукня звісно не така розкішна, але теж не поганий варіант. Приталинний чорний корсет розшитий червонястими нитками, що перепліталися між собою в дивному візерунку. Поділ прикрашений зеленими нашитими гілочкам і тонкі шлейки на плечах. Дівчина весь час торкалася до своєї маски, ніби переконуючи себе що ніхто не впізнає. Лея тримала келих з вином, а рука її тремтіла. Вона передчувала що зовсім скоро зустрінеться з рідними батьками. Раптом дівчина відчула чийсь упертий погляд. Час для неї зупинився, адже тепер вони дивилися один на одного. Чоловік вийшов із натовпу, поправивши свою чорну наче смола маску, що закривала майже все обличчя.

-Нам треба поговорити.-наполягав знайомий голос.

    Лея відійшла трохи подалі від Тернера, який увесь час зиркав скоса на новеньку. Чоловік під маскою вловив хвилювання, тому почав говорити тихіше. «Хоч би не виникли підозри в інших» думки захопила обачність.

-Говори. Що ти хочеш?

-Ти уже знаєш як уб’єш короля та королеву?-запитав батько,-Який план?

-Не знаю. Думаю ще не час.

-Зараз зручна мить, коли усі не готові до нападу.

-Я не взяла жодної зброї. Мене не пропустили б.-намагалася знайти виправдання Лея. Всередині неї не було люті, образи чи злого наміру. Вона не жила помстою.

-Ти говориш так ніби не моя дочка.-роздратувався Вернон,-Чи ти уже не хочеш звільнити своїх батьків?

    Дівчина не мала відповіді на це запитання. «Розповісти йому про те що я уже знаю правду? Вимагати пояснень?» потрібно було вирішувати. Лея знала на що здатен її батько, тож якщо вона прямо зараз розповість правду він знову викраде її, закривши в будиночку в горах де немає вікон та сонячного проміння. Проте на цей раз втекти буде набагато важче. Дідусь завжди чатуватиме.

-Хочу.-коротко буркнула вона, опустивши очі.

-Тоді я допоможу. Ти не готова.-голос Вернона залунав ще тихіше,-У мене є меч. Не питай як я його приніс. Коли Анабель та Моріс виголошуватимуть свою промову я вб’ю їх.

    Ці слова вдарили Лею важким каменем по голові. Ноги перетворилися на дві пухкі хмаринки, які тепер не тримали тіло. Дівчина намагалася запротестувати, але батько відмовився слухати. Що ж тепер їй залишається? Вона мусить зупинити помсту за буть-яку ціну і якось пояснити це Вернону. Батько замовк, розчинаючись у натовпі.

-З тобою все гаразд?-рука Джона лягла на плече Леї,-Виглядаєш так ніби тебе тільки що образили.

-Я маю поговорити з принцом.-затиналася дівчина.

-Хто той чоловік, який розмовляв з тобою? У тебе дивна реакція на нього.-намагався жартувати воїн.

    Але Лея уже не слухала. Вона кинулась через натовп до знайомого обличчя. «З чого почати розмову?» серце вистрибувало з грудей. Ну як вона має пояснити вчинок батька своєму братові? Джек вів напружену розмову з сином. Принц виглядав обуреним і Лея вирішила перебити їх, хоч це не ввічливо. Вона коротко вклонилася:

-Можна поговорити з вами?

-Хочеш потанцювати?-розслаблено запитав Рональд,-Звісно. Давай.

    Він схопив Лею за руку, втягнувши в коло людей, що закружляли в легкому вальсі. Дівчині пощастило що бабуся навчила її танцювати. Мелодія була зовсім чужа, тому Лея трохи помилялася, але на щастя цього ніхто не помітив.

-Взагалі то я обіцяла цей танець іншому.-кепкувала з брата Лея.

-Я думаю він зрозуміє. Ти врятувала мене від ще одних нотацій.

-І що сталося?

-Батько переконував мене у тому щоб я припинив твої пошуки.-ці слова прозвучали кумедно.

-Сподіваюся ти нічого йому не розповів про мене.

-Я обіцяв. Він думає що Анабель уже достатньо настраждалася і тепер їй потрібно допомогти забути свою дочку. Вони приїдуть до нас на кілька тижнів.

-У мене до тебе є дуже важлива розмова.-Лея знову вловила поглядом свого батька в залі і це знову нагадало дівчині його слова. Чоловік стояв мило теревенивши з якоюсь панночкою,-І як у нього тільки це вдається?

-Ти про кого?

-Про свого батька.

-Повелитель смерті тут?-швидко здогадався принц.

-Повелитель смерті мій дідусь, а його син мій батько.

-Ніякий він тобі не батько.-слова Леї не на жарт роздратували хлопця.

-Він хоче вбити моїх батьків.-одразу до справи перейшла дівчина,-Ти довіряєш мені?

-Хоч і знаю тебе кілька днів, але довіряю.-відповів принц, вивівши їх із кола.

-Принеси зброю до промови короля Моріса та королеви Анабель.

-Може привести охорону?

-Я сама маю це зробити.-відмовилася Лея,-Охоронці нічим не зарадять.

    В зал зайшли дві постаті на яких усі одразу звернули увагу. Заграла урочиста музика й високий рудий чолов’яга представив правителів. На них не було жодних масок, тому Лея змогла розгледіти своїх батьків. Сльози наверталися на очі, коли дівчина наблизилася. Анабель була схожа на маму деякими рисами обличчя. А тато здавався таким дужим і вправним. Лея не могла повірити у те що зараз бачить своїх рідних батьків. Їй хотілося закричати «Я тут. Ось ваша дочка» і клубок підкотився до горла. Вона не могла цього зробити, адже завжди думала про те що буде потім. Страх оволодів розумом та діями. Хоч король та королева були її батьками, проте дівчина відчувала що дуже далеко від них. Вона не знала абсолютно нічого про Моріса та Анабель. Тепер вони чужі.