Підстава

Вранці коні були вже запряжені й чекали господарів. За сніданком Анабель сиділа тихо і майже непорушно. Вчитель переконав принцесу з’їсти що небуть. До річки їхати потрібно було години 5. Вночі Анабель знову бачила кошмари. Душа брата прийшла до неї. До того ж їй наснилися уламки скла. Дівчина була втомлена і змучена. Вона заснула тільки під ранок. Увесь час блукала як привид коридорами, виходила на терасу та навіть прогулялася до нічного супермаркета. Сон Анабель не сприйняла в всерйоз, вважаючи що все це її вигадки. Останні дні для неї були особливо важкі. Після сніданку вони вирушили в дорогу. Містер Вудл намагався підбадьорити дівчину, але та не звертала на нього уваги. Їй набридав цей небезпечний світ. Зараз понад усе вона хотіла опинитися в своєму ліжечку і думати що все це їй наснилося. Вона сумувала за мамою, татом, братиком та подругою. Хоч сім’я була їй не рідна, але любила її як рідну доньку. Вона думала щоб зараз сказала Клер опинившись тут? Напевно приголомшливо все розглядала й запитувала про все магічне у вчителя. Анабель подумала про те як виглядала її справжня мама. Скоріш за все вона була поважна, зухвала, добра, наполеглива. Вона вдягала довгі розкішні сукні й носила корону. Раптом дівчина подумала про те що буде якщо їй доведеться стати королевою. Це важка праця, до того ж Анабель не дуже захоплювалася пишними сукнями в яких постійно заплутуєшся. Дівчина не знала як це жити у замку, вона просто не вміла віддавати комусь накази. Ще гірше буде якщо народ її не прийме. Все таки Анабель не росла у цих землях мало знає про магію і створінь які тут проживають. Вона не знає які тут можуть статися екстерні випадки і що робити якщо вони все таки стануться. Жахлива думка промайнула в неї в голові, а що як її змусять вивчати всю історію й все (всіх) що тут є. Напевно вона довгий час буде сидіти у великій бібліотеці сховавшись за купою книжок. Доведеться просидіти там тиждень якщо не більше. Анабель трохи замислилась. Для неї це буде справжня в’язниця. Вона сподівалася що їжу їй будуть приносити смачну й вчасно, все ж таки принцеса (майбутня королева). Раптом вона сахнулася. Анабель розлютилася сама на себе. Про що вона тільки думає. Скоріше за все дівчина тікатиме і ховатиметься десь аби тільки не змушували так багато вивчати. До того ж у неї є брат. Вона упевнена що він навчатиме її. Можливо щось поясне. Краще за все нехай він сам стає королем, а вона на деякий час побуде його помічником поки не навчиться справедливо правити. Цікаво щоб сказав її справжній батько. Схвалив би він це рішення чи ні? Хоча якби батьки були живими їй не довелось правити королівством. Анабель хотіла запитати про те як виглядали її батьки, але раптом їм трапився маленький магазин. Вчитель зупинився і радісно заявив що вже скоро вони доїдуть до міста, а там можна нагодувати коней. Містер Вудл демонстративно й легко зліз з Макса й, прив’язавши його пішов у магазин. Дорогою він пробелькотів що його мучить спрага. Анабель також злізла з Кеті й відчула полегшення. Вона досі не могла звикнути до їзди верхи. Коні стомлено фиркали. Дорога була не близька. Дівчина підійшла до них і поплескала лагідно по спині. Вона знала що вони теж не задоволені цією пригодою. Останнім часом їм доводилось багато куди їздити та ще й нести з собою господарів. Анабель співчувала Максові та Кеті. Вона тихо сказала їм що скоро вони дістануться міста і вона перше що зробить піде купувати їм смачну моркву. В Анабель з’явились гроші. Вчитель дав їх їй на всяк випадок, тому дівчина вирішила чому б не скористатися такою можливістю. Через кілька хвилин вийшов вчитель з 4 пляшками води. Він обурено бурчав. Постійно нарікав на те що зарплати мізерні, а ціни на продукти просто не підйомні. Одну пляшку води вони випили самі з своїми тваринами охоронцями, а інші 3 віддали коням. Раптом з магазину вийшов чорнявий хлопець років 20-23. Він широко усміхнувся Анабель. Спочатку дівчина подумала що це не до неї було звернено. Потім високий чорноволосий хлопець відв’язав свого чорного, як ніч, коня й наблизився до вчителя. Колючка обережно принюхувався до його запаху. 
-Добридень. Куди прямуєте?-запитав привітно він.
-А тобі що до цього?-пирхнув вчитель.
    Далі дівчина розмови не чула. Здається незнайомець почав єхидно огризатися, але це не точно. Вона вже почала в думках пробивати захисне поле хлопця аби просканувати його очима. Якщо він поставив на себе захист це означає тільки одне йому є що приховувати. На щастя вчитель навчив Анабель дуже сильному заклинанню яке зруйнує будь-який захисний бар’єр. Дівчина промовила слова і перед нею серед чорної пустоти з’явилося дві ниточки. Анабель сильно здивувалася. У нього були присутні і чорні вузлики і білі. Отже він робив багато злих і хороших справ. Хто ж він такий? Помалу вона почала приходити до тями. Перше що вона побачила це здивоване лице хлопця. Скоріш за все він відчув що його захист зруйновано. Він наче почав сканувати її очима, але та хитро усміхнулася й швидко встановила свій захист. Цього її теж навчали. Все що потрібно це уявити себе в скляній банці. Такий захист дуже складний. Його важко розбити. Найпростіший із них це уявити себе за густим листям дерев куди не доносяться інші звуки і не проникає сонячне проміння. Такий захист легко обійти. На мить хлопець скривився. Скоріш за все не зумів пробити скляну банку. Або хотів завоювати довіру  тому і не намагався. Тиша затягнулася. Хлопець пожирав поглядом дівчину. Анабель трималась впевнено і гордо. 
-Ми поспішаємо,- повідомив містер Вудл.
-Я прийшов запитати чи не можу я скласти вам компанію?-винувато мовив той,-Ви їдете до міста? Взагалі мені потрібно знайти плем’я Дакато. А самому їхати нудно.
-З якою цілю ти туди прямуєш?-підозріло зиркнув вчитель.
-Мені потрібно зустрітись з Даргосом і обговорити дуже важливу річ. Я його давній друг.
-Добре можеш поїхати з нами ми теж туди прямуємо,-здався старенький чоловік.
-Це добре. Якщо не секрет для чого ви туди їдете?
-Поговорити з вождем про майбутнє,-хитро усміхнувся вчитель, коли помітив що незнайомець скривився. Скоріш за все він очікував відкритості.
-Наздоганяй,-сказав містер Вудл заскочивши на Макса. 
-Мене звати Флін, до речі,-прокричав їм услід хлопець, наздоганяючи.
    Тепер в трьох вони продовжили свій шлях. Анабель мовчки їхала роздумуючи про своє. Її дратував Флін. Він безперестанку говорив про все на світі. Це не аби як набридало. Дівчина хотіла спокійно продовжити шлях. В думках вона перебирала всі закляття, які вивчила. На жаль вона не вивчала те як змусити людину мовчати. Але їй спала чудова ідея. В думках вона розпочала розмову зі свої вчителем. Дівчина наче писала свої слова на уявному клаптику папері, а поті відправляла їх в думки своєму вчителю.
-Мені цікаво чи існує закляття для того щоб людина замовкла,-передала свої слова вчителю Анабель. 
-Нажаль ні,-усміхнувся містер Вудл.
-Якими були мої батьки?!-запитала дівчина.
-Твоя мама була величною чаклункою. У неї було довге русяве волосся, карі очі. Вона носила завжди короткі і зручні сукні. Наскільки я знаю любила плавати. Королева була веселою. Зимою вся їхня сім’я грала у сніжки. Особливо вона любила гаряче какао,-пролунав голос в думках Анабель,- А твій тато був справедливим. Він сильно кохав королеву. Завжди знаходив час для сім’ї. Він мав чорняве волосся, зелені очі. Король був одним з хранителів природи, але якщо він і правда мертвий  то принц має зайняти його місце. 
-А що робити, коли я не знайду брата, або гірше якщо він помер?-запитала у вчителя Анабель.
-Він живий я впевнений. Не хвилюйся.
    Флін зрозумів що його ніхто не слухає і вирішив під’юдити Анабель.
-Друже, твоя подруга взагалі вміє розмовляти?-запитав він у вчителя.
-Я вмію помовчати на відміну від тебе,-обурилась принцеса.
-Ну ось. Це вже щось. То як звати цю красуню?
-Нехай для тебе це залишиться таємницею,-усміхнулася дівчина і пустила коня рисю.
-Її звати Анабель,-спокійно продовжив вчитель.
-Гарне ім’я,-вигукнув хлопець наздоганяючи принцесу. Вчитель вирішив не бігти за ними. Коні стомлені, а до міста вони ще не дістались.
-Звідки ти?-запитав Флін.
-З далеку.
-Я був майже у всіх королівствах, тому можеш сказати мені.
-Я не хочу тобі розповідати про себе,-роздратовано кинула дівчина,-Ти для мене абсолютно незнайома людина. 
-Ти мені не довіряєш через те що я поставив на себе захист?
-Так. Це означає що тобі є що приховувати.
-Та годі. Я просто обережна людина.
-Звідки ти?-запитав вчитель коли наздогнав їх.
-Я з зубнистої долини. Займаюсь торгівлею. Продаю всякі зілля.
    Далі Анабель не слухала вона поринула в свої думки. Незабаром вони дісталися міста. Вчитель прив’язав коней і дав їм води. Дівчина одразу кинулась шукати овочеві лавки. Містер Вудл пішов у протилежну сторону до магазину зіллів. Флін глянув на годинник. Він розгублено дивився на Анабель яка купувала моркву, а потім побіг слідом за вчителем. Погода була чудова. Сонце не дуже пекло, іноді його затуляли хмари. З півночі насувався грозовий темний килим. У повітрі літав приємний запах дощу. Анабель нагодувала трьох коней і вирішила трохи пройтись. Вона блукала серед маленьких магазинчиків. На деяких магазинах було написано «Обідня перерва». Всередині люди пили гарячі напої, розмовляли про щось, сміялись, їли смачну їжу. Анабель відчула себе самотньою. Понад усе вона хотіла зараз повернутися додому. Чарівна сили це звісно добре, але самій врятувати ціле королівство не вийде. Вона не настільки сильна і знає замало. Тай для чого розшукувати брата якого ніколи не бачила. Може він давно мертвий, але тільки він знає відповіді на всі питання. Вона має врятувати його життя так само як колись він рятував її. Колючка лагідно тицьнув носиком у ногу, щоб підбадьорити дівчину. У роздумах вона завернула за ріг будинку і вийшла на простору алею. Анабель не помічала людей які проходили повз неї. Дівчина дійшла до парку. На озері плавали каченята. Молода пара стояла біля води і кидала крихти хліба, а маленькі птахи смачно ласували ними. Анабель всілася на лаву й навіть не дивилася на час. Вона посадила біля себе свого друга. Їй не хотілося повертатися, знаючи що ще 3 години дороги попереду. Вона не знала чи будуть вони ще зупинятися. Їзда верхи їй не подобалась. Це важко. Повертатися все ж таки доведеться. Якщо її не знайдуть то почнуть хвилюватися. Раптом щось стукнуло. Дракончик злякано підстрибнув. Вона повернулась щоб поглянути і перед нею постала довга стріла з чорним наконечником, яка стирчала з спинки лавки сантиметрів 10 від голови дівчини. Анабель підхопилася і приготувалася захищатись. Спочатку вона обережно оглядала кожне дерево щоб з’ясувати хто стріляє у неї. Наступна стріла прямувала точно в груди дівчини, але та помітила і блискавично точно застосувала зворотню магію. Працює вона просто. Потрібно уявити, як предмет рухається в протилежному напрямку  й докласти трохи магію. Анабель не одразу навчилася це робити тому не мало отримувала волейбольним м’ячем, але тепер їй це вдавалося ідеально. Стріла з чорним наконечником повернула в іншу сторону і влучила у руку стрільцю. Тепер Анабель бачила де стоїть вбивця. Вона сподівалася що це його хоч трішки заспокоїть, але сталось навпаки. Він тільки ще більше розлютився. Колючка кинувся до нападника, але той відкинув дракончика вбік за допомогою магії. Убивцею був хлопець. Обличчя не вдавалося розглядіти. Він був одягнутий в чорний костюм і стояв дуже далеко. Чужинець не хотів так просто здаватися, пораненою рукою він схопив лук і вклав в тятиву ще одну стрілу. Охоронець занервував і притулився своїм лускатим тільцем до ноги дівчини. Анабель вирішила вдатися до серйознішою магії. Навколо себе вона помалу створювала густий туман, розраховуючи на те що зможе ускладнити роботу хлопцю. Спочатку їй це вдалось. Вбивця розгубився і послабив натягнуту тятиву, але потім отямився і стрельнув навмання. Стріла влучила Анабель в ногу. Дівчина скрикнула. Від болю вся її магія розвіялась. Вона гепнулась на землю і благально дивилася на вбивцю. Колючка стурбовано бігав навколо. Він нічого не міг вдіяти. Впертий хлопець взяв наступну стрілу й націлився. Анабель зрозуміла що не впоралась. Зараз вона помре, як її мама. Невже це все. Здавалося що ця мить триває вічно. Сльози покотилися по щоках. В думках вона просила вибачення в усіх. Тільки одне крутилося  у неї в голові: «Я не впоралась». Загинути такою смертю це просто смішно. Невже вона така погана чаклунка. Раптом їй на думку спала ідея. Подумки дівчина писала лист про допомогу на уявному папері. Далі Анабель чітко думала про свого вчителя і відправила йому свої слова, сподіваючись що це спрацює. Чому ж вбивця тягне? Чому він просто не вб’є її? Невже для нього це задоволення бачити як інші страждають? Анабель уже змирилася з думкою про смерть. Вона не хотіла розтягувати момент. Виникало бажання закричати на все горло, але якби вона це зробила то втратила б останню надію на спасіння. Чому ж він тягне момент? Чекає чиєїсь команди? На хвилину вони завмерли і дивилися одне на одного. Анабель не могла зупинити сльози які тихо скрапували на землю. Хлопець за деревом отямився й сильніше натягнув тятиву свого луку. Навіть з пораненою рукою, з якої досі стирчала стріла, він не погано тримався. Тепер перед очима дівчини виблискував чорний та гострий кінець стріли, який швидко наближався. Анабель згадала усю сім’ю і встигла ще раз пошкодувати про те що так з ними і не попрощалася. Раптовий золотавий блиск змінив все. Стріла зайнялась вогнем. Біля ніг дівчини посипався чорний попіл. Колючка з полегшенням сів біля містера Вудла. Анабель озирнулася. Позаду стояв розлючений вчитель. Хлопець за деревом вхопив іншу стрілу і прицілився. Вчитель схопив принцесу за руку. Все стало розмитим. Хвилини три її нудило, а потім вона наче прийшла до тями. Перше що вона помітила це схвильованих людей навколо неї. Містер Вудл щось кричав до них і вони помалу розійшлись. Анабель безсило впала на землю. Вона дивилася як вітер жене хмари наче отару овець. Колючка ліг біля господині зарившись носиком в чорняве волосся.
-Ти що здуріла, дівка?-обурився вчитель,-Я ледь Богу душу не віддав. Що ж ти виробляєш? Навіщо втекла?
-Я не знала що таке станеться. Пробачте.
-Ти хоч розумієш що тебе могли вбити?-закричав вчитель і люди які проходили повз сахнулися.
-Якщо ви не помітили то у мене з ноги досі стирчить стріла. Біль жахливий,-натякнула Анабель.
-Вибач. Зараз ми її дістанем.
-Що трапилось?-запитав Флін, який щойно прибіг.
     Вчитель обережно обхопив стрілу і сказав що на рахунок три він різко висмикне її. Анабель приготувалась, розслабивши всі свої м’язи, аби було легше вийняти її. Флін приніс мокрий клаптик тканини який відірвав від своєї сорочки і змочив у фонтані. Містеру Вудлу все ж таки вдалось дістати зброю. Він наче зляканий відкинув стрілу в бік подалі й приклав до рани клаптик тканини, яка одразу просякла кров’ю. Чоловік взяв хустину яка лежала у нього в сумці і перев’язав нею ногу трохи вище. Він пояснив що треба зупинити кров. Потім допоміг підвестись. 
-Тобі потрібно до лікарні,-наказав вчитель.
-Ти зможеш їхати верхи,-запитав лагідно Флін.
-Зможу.
-От і добре,-мовив поважно Містер Вудл і допоміг принцесі сісти в сідло.