Частина 2

Є місця в яких хочеться залишитись назавжди. Хоча б ще на трішки. Хоча б ще на один тиждень…
   В горах спокійно. В горах можна відпочити від буденності, швидкого ритму великого міста, від інтернету. А люди які тобі зустрічаються! Привітні, усміхнені, задоволені, щасливі. Ловиш автостопом іномарку – хіба зупиниться? Ловиш УАЗ «буханку» – зупиняється чоловіче, чорнявий, місцевий і з радістю безкоштовно підвозить, ще в додаток тобі багато цікавостей розповідає.
    В горах повітря яким не можеш надихатись, бо хочеться вдихнути його на повні груди й привезти до Києва із запасом. Краєвиди, які без кінця фотографуєш очима аби затримати в пам’яті надовго. Коли стане сумно – дістанеш переповнену флешку зі спогадами – і тепло розіллється по грудях.
   «Я відчуваю себе, неначе тут народилась. Мов жила тут в минулому житті. Не знаю… Але щось дуже тепле й рідне», – Вітка-квітка відкинула своє втомлене тіло на вологу від роси траву й очима впилася в туман, що повільно загортав гори в свої обійми.
   «Мені подобається тут все: мова, їжа, традиції, звичаї, люди, спокій… Мені спокійно тут. В Києві не так. Всюди не так. А тут...» – думала про себе Віта та все дивилась вдалечінь. Чи то з горами спілкувалась, чи то з Богом, чи то сама з собою.
   Думки в голові лились потоком гірської річки. Ніби й про просте думала, але холодно. Сумно. Чи то не хотіла, щоб день скінчився, чи то не хотілось додому післязавтра їхати, чи то серце про щось ревіло. А про що – сама й не знала.
   – Дайте мені ще настоянки. Смачна в вас така! – замовила на ярмарку в молодої місцевої продавчині.
   – Вам яку: вишнівку, малинівку, медовуху?
   Дівча махнуло рукою – «а давайте яку хочете! Тут всі смачні! В столиці такі не продають. Та й в столиці»…
   Кинула оком на вишнівку та й погляд відірвала. Продавчиня без слів все зрозуміла. Дивиться Віта навкруги й розглядає геть усе. І плакати чогось так хочеться. А чого плакати то? Відпочивати ж приїхала, а не ревіти! А так хочеться. Аж очі наповнюються...
   Співи гуцульських дівчат лунають, народ пританцьовує, чоловіки горілку чарку за чаркою перехиляють, а корови собі з дзвінком на шиї бігають, як в себе вдома. А вони і є вдома! А Вітка не вдома. За паспортом не вдома, а за відчуттям – наче приросла до Карпатського села…
   А аромат який від настоянки! П’є дівча, аж по вустах тече. І цілуватись так захотілось… Втекти б від усіх, разом з коханим зі своїм, в гори, в ліси, щоб тільки небо й зорі свідками були. Та й втекла дівчина від усіх, правда без коханого, бо ж нема в серці нікого.
   Сидить на полонині, про щось думає, щось вигадує, в очах розпливається. Уявляє і мріє, як їй лише тринадцять – голос пташки, вуста коралові, волосся в косах. Стоїть біля хати й мати виглядає. І раптом хлопець проїжджає на тракторі, вродливий, кремезний, з плечима широкими та очима світлими, і – зирк на неї! Уявляє, ніби жила тут завжди, гуцулкою була… Як в неї хлопці з села закохувались, при погляді одному від вроди її свідомість втрачали.
   Якби люди навколо чути її думки, втомились би вже давно. А вона все за своє... Їй би мріяти і мріяти. Так давно хотіла побути в тиші, наодинці з собою, у голові своїй все по поличках розставити й віршів пописати…
   Дивиться на дівчат навколо і так хоче бути ними. Вона б хотіла тут народитись. Гуцулкою бути. І наряди такі носити, і мовою такою говорити…
   А на селі – гуляння. День Яблуниці святкують. Всі наряджені. Хто в вишиванці розшитій бісером чи нитками, та в таких, що ніде більше не побачиш, хто в традиційному гуцульському одязі, хто в звичайному.
   А в звичайному – лиш Вітка тут та ще парочка незнайомців. Туристи, одним слово. Місцеві – он як всі вбрані! Залюбуєшся!
   Знала б вона, що буде тут таке свято – взяла б із собою вишиванку з Києва! Ай, вишиванка… Вона так давно мріяла її придбати та все часу не видавалось сходити по магазинах. «В мене навіть вишиванки немає! Що ж я за українка така?» – про себе сумно мовила. Подивитись тільки, тут всі носять костюми, що їм передаються з покоління в покоління. Тут всі мають такий одяг вдома, не то що вдома – в серці!
Вдивлялась, вдивлялась, як раптом бачить хату вдалині з вивіскою величезними літерами «Гуцульщина!», як підірветься з трави зеленої, як побіжить до хати!
   Навколо люди, що сиділи на траві, вечеряли настоянками з хлібом і з подивом поглянули на Вітку, переглянутись, мовляв «скажена якась» і далі прийнялись за смачне-п’янке.
   А вона бігла стежкою, мов коза, підстрибуючи. «Але ж гарна яка!» – подумали зустрічні чоловіки, правда «пришелепкувата трохи».
   І сум одразу весь пройшов в неї, і втомлені ноги після гір боліти в неї перестали.
   Хата стояла, мов гойдалась од вітру. Сходами підіймаєшся – тріщать. А в середині – жінка сидить, років сорока. На голові – хустка, на шиї – коралі, на талії – спідниця. Та така, мов з заліза пошита. Але чарівна!
   Вітка забігла. Аж очі розбігаються! Стоїть шафа, а в ній десятки білих суконь висять. В куті – килим на стіні, в темних кольорах, візерунках й манекени біля вбрані. Світло – тьмяне. Але ж красу таку можна й в темряві роздивитись!
   – Добрий вечір! – увірвалось в хату дівча, защебетало. – Що в вас тут таке?
   – Добрий вечір! У нас можна приміряти гуцульський одяг та сфотографуватись!
   І так захотілось приміряти одяг, в дзеркало подивитись. Чи пасує?
   – Скільки коштує?
   – П'ятдесят гривень.
   Зиркнула в сумочку, порахувала гроші. Трохи залишилось. Ну що, хотіла ж гуцулкою стати!
Не встигла жінка оком блимнути, як Вітка гроші в руки їй всунула й до дзеркала – миттю.
   – Вдягайте! – каже.
   А алкоголь з присмаком вишні в хаті теплій по крові дівчини тече, розливається, гріє, обпікає. Стоїть вона перед дзеркалом. І сум зі щастям змішується.
   – Руки догори! – наказала жінка. Плаття біле, що очі сліпить, нижче колін, з багатою вишивкою натягнула, намисто коралове на шию накинула й дивиться на дівча в дзеркало. – Ну, подобається?
   А дівча стоїть, мов зачароване й слова мовити не може. Плаття то її жовте під білою сукнею сховалось, розчинилось, мов в цій білій і народилась. А важка яка!
   – Цю сукню носив хтось? – прокинулась.
   – А як же! Ці всі речі взагалі відносяться до музейних експонатів. В них не одне покоління ходило!
   – І вони такі чисті, такі цілі залишились? Диво яке!
   – Скажеш диво! Як би зараз речі так само, як і раніше вручну шили й розшивали – теж були б якісні й не псувались з часом. Так, а ну голову підіймай, буду хустку пов’язувати!
   І Віта знову зосередилась, усмішка з-під серйозності виглядає, а очі відірватись від дзеркала – несила. І як ту хустку пов’язують не звично! А яка ж вона красива! Сама – темно-червона, з кісточками довгими по краях, золоті нитки, мов проміння сонця крізь хмари, пробиваються, квіти розшиті рожевого кольору, мов на зеленій галявинці ожили й шепочуть дівчині: «Вітка – квітка, квітка – Вітка!».
   – Обережно, сережки! – Вітка схопилась за вуха, намацала тонкими пальцями два каменя гранатових, з полегшенням «на місці…» й знову до дзеркала погляд...
   А на трельяжі – одне прикраси яскраві висять, красуються. І згарди з металевих монет, і ажурні силянки, і ґердани з різнокольорового бісеру, як ще називають – з пацьорок, і намиста з червоних коралів. Дівча розглядає красу та тільки мріє про таку кількість прикрас. Одягала б кожного дня щось нове! Ну і що, що в Києві таке не носять? Аби що коралі червоні й то жінки «за п'ятдесят». Вітка б носила! І гордилась такими.
   – Кептарик одягати? – питає жінка.
   – Кептарик? – перший раз чує таке слово й геть не знає, що воно означає.
   – Це жилетка. Ось! – і несе до дівчини безрукавий хутряний кожушок. Шкіра – овеча, оздоблений кольоровим сап’яном, розшитий нитками золотими. А сам чорний – як ніч темна. І плаття визирає з-під нього, мов місяць ясний.
   – Останній штрих! – кинула жінка та пішла до шафи.
   – Це ще не все? – здивувалась Віта. І плаття вже одягли, і намисто повісили, і хустку на голові пов’язали, і цю жилетку накинули – невже ще щось треба одягати? А важке вбрання! Як же то носити його цілий день можна? Вітка подивилась в дзеркало і думки вмить розвіялись... Волосся висмикнула з-під хустки, сережки гранатові поправила й дивиться – себе не впізнає.
   Точно гуцулка! Тільки волосся – не чорне, русяве. До грудей ледь дістає. Три місяці тому пішла в перукарню, обрізала свої довгі по стегна коси, та й не ростуть, дурні, досі. Чому – не знає. Чи на місяць повний підстриглась, чи може щастя своє відрізала? Тоді – не думала. Хотіла тільки позбутись посічених кінців. А раптом як скаже перукарю – «ріжте! До грудей! Набридло довге!» Перукарка злякалась, дивиться спантеличено. А та сміється в кріслі. Ножиці чиркають, волосся на підлогу падає, перукарка з сумом зітхає. І нащо ж так з волоссям? Онде, дівки тільки й мріють про таке довге! А нічо, – каже, – відросте! Й пішла з перукарні, мов птаха, вільна.
    Але й коротке волосся її краси природньої не псують. Брови – широкі, вуста – повні, навіть без помади червоного кольору. Очі – темні, глибокі, подивишся – погляду відірвати не зможеш.
   – Останній штрих, – долинає вже близько. Стоїть жінка чи то зі спідницею, чи то з поясом величезним, чи то з фартухом.
   – Що то таке?
   – Запаска, – й зав’язує на талії.
   Срібна, важка, як той одяг в лицарів! Вітка йде до дверей, хитається й радості не приховує. Відчиняє – компанія хлопців з дівчатами, що вистроїлись в чергу на примірку аж зазирає всередину хати, на Вітку оком кинули – дівчата майже від заздрості не попадали, чоловіки – від захоплення.
    – Сфотографуєте мене, Пані? – всілася на стільчик біля хати, сперлась о стіну й почала позувати.
   А вертиться, а крутиться, як та дзиґа!
   – Фото всі розмиті будуть! Замри, дівчино! – каже жінка з посмішкою, – в мене вже черга назбиралась, давай швидко!
   Завмерла. В вікні позаду гори відніються, співи ще долинають, а біля хати – народу й дійсно купу зібралось. Жінка подивилась на ту дзигу, мовляв ото непосидюча, посміхнулась нервово й віддала фотоапарат першому-стрічному хлопцю.
   – Пофотографуй, бідолашну, одна-однісінька прийшла до мене й нема кому фото зробити. А в мене тут люди вже, не встигаю! – і пішла до хати.
   Хлопець-незнайомець, трохи доросліше за Вітку, розгубився, майже фотоапарат з рук не впустив, подивився навколо, потім знов на Вітку.
   – Ну що стоїш, сфоткаєш мене колись? Вже й скоро сонце сяде! Швиденько – я позуватиму!
   І давай фотосесію незнайомій скаженій проводити.
   – Он туди хочу! – руками махає, – біля корів хочу! Пішли!
   І побігла донизу по схилу. Трава – мокра, земля – горбиста, біжить, ноги підвертає. Корови всі, враз – зирк на неї. Що за мале й дурне прискакало? А та – сміється й на хлопця чекає, поки той за нею добіжить. Кричить їй: «обережніше!». Та хіба вона чує, що він там кричить? Стоїть, коровами милується. Позує, руки на огорожу закинула, підборіддя в гору, до місяця, вуста розчинились, ніби кутики до вух пришиті.
   – Обережно, не підходь так близько до корів! – хлопець їй, і далі фотографувати.
   Та хіба вона його послухала? Повертається до корови Віта. Погладити хоче. Очі в очі. І що та корова зараз собі думає? Мабуть: чого припхалась сюди? Траву нашу топтати? І як стукне копитом. Та так, що земля затряслась!
   Вітка злякалась, зойкнула й назад від корови. Не встигла на метр відійти, як ця величезна тварина як урветься за нею! Добре, хоч огорожа врятувала, бо зараз би вертілась Віта у корови на рогах. А та – хихоче! Показала язика корові, як дитя мале, голову опустила, заглянула їй під живіт – йой, бик! Хлопець очі витріщив, за плаття схопив дівчину й потягнув до себе. Як гаркне на Віту, що та більше, ніж корови, злякалась. І він злякався за життя незнайомої, посварив її та й продовжив фотосесію. А місяць який на небі! Небо ще світле, ніжно-рожевою пеленою щойно вкрилося, і місяць білий-біленький виглядає.
    – Знаєш, кажуть, що характер дівчини залежить від того, в якому місяці вона народилась! Якщо повний місяць – то дівчина буде все життя думати – «хто ж я така? Для чого народилась? В чому сенс життя? Такі дівчата страшенно привабливі, проте мають важкий характер. Тому для чоловіка, який потрапив під дію їхніх чар – такий зв’язок буде справжнім випробуванням!
   – А якщо на тонкий місяць, ось як зараз? – питає хлопець і сміється з Вітки.
   – Ой, то… Це дівчата – кішки. Таким важко по-справжньому закохатись. Засмучувати таких не бажано, можуть і дряпнути, і покусати. Проте, якщо таку чоловік зможе закохати – буде жити в одне задоволення, горя не знати.
   – А ти при якому місяці народилась?
   – Я… А я в березні! – і сміятись.
   – То ти Овен за знаком гороскопу? – не дочекавшись відповіді, продовжив, – твоя стихія – вогонь. А я і думаю, чому біля тебе так пити хочеться? Твій колір – жовтий, вогняний. Твій метал – залізо. Твоя квітка – горицвіт.
   Вітка замовкла, невже буває хтось дивніше за неї?
   Вже й жінка з хати вийшла, де ж вони ділися, шукає, виглядає. Віта бачить її, аж сум опускається на плечі, що треба наряд віддавати… А так хочеться в ньому залишитись. Хоч і важкий, але ніби сили додає.
   Сяде дівча знову на лавицю біля хати, пригорне намисто до шиї, погляне вдаль, на гори, на які ніч накинулась з обіймами й замислиться про щось своє... І про що дівча думає? Про кохання? Про таке, щоб всюди з чоловіком зі своїм, і подорожувати, і гуляти, і спати, і на всі свята разом. Щоб на інших навіть не дивився, не заглядав. Щоб інші – чужими були. Тільки вона для нього – рідна. Запах її, плечі, вуста коралові. А з ним, щоб спокійно було, затишно. Щоб любов, справжня, сильна, не інакше. Та й не тільки про любов думає… Про щось ще. Сумує. А про що? Хіба хтось знає? Навіть вона відповісти не може. До сережок доторкнулась, на хлопця-незнайомця поглянула байдуже, фотоапарат забрала й до хати – перевдягатись.
   Від серця одяг відриває, хустинку розмотує, цю.. як її…згадує: «а! Запаску!» знімає – наче гола. Хоч і в сукні своїй яскраво-жовтій, але холодно стало. Намисто на трельяж вішає, сережки гранатові на вухах намацує знову та поглядом в дзеркало, на останок. Вилиці – худі. Ключиці – тонкі. Зростом маленька, до верхівки дзеркала навіть не дістає. Очі – карі. А в тих очах вогонь зі спокоєм перемішується. І вірші дівча пише по ночах, і співає, поки ніхто не чує. Хоч і співати зовсім не вміє. Голос – є. А слуху – ні граму. Може й хто співав в її роду? Так вона тільки маму з татом своїх знає, одну бабусю по маминій лінії, одну – по татовій й одну прабабусю. І то померла, не бачила ніколи. А дідусів – не знає. Слід прохолов... Один дідусь, по татовій лінії – помер, народження онучки не дочекався, другий – де? Нема. Ніби в тумані розчинився. Мама про нього теж нічого не знає, бабця про нього говорити не хоче. Чи живий хоч ще? Одна прабабуся все знала та й з собою знання в землю забрала.   
   Очі ті свої карі – в своє відображення, й наче хтось інший дивиться на неї. І плакати знову так захотілось. А чого плакати? Чого, чого? Жити б тут хотілось! А не в Києві! Й наче жила тут колись! В минулому житті…
   І вогонь внутрішній знову сум проганяє. Відходить, посміхається. Аби біль не видати. Біль, що не зрозуміло звідки й чому виник. Ніби по всьому тілу розлився, в усі жили просочився…
   А хлопець-незнайомець зник, так і подякувати за фотосесію не встигла, хоч би для пристойності ім’я б його запитала, щось би дізналась про нього. А ні! Забула з тим вбранням чарівним про все на світі. І де ж його шукати тепер аби подяку висловити? Як з’явився з нізвідки, так і зник не зрозуміло куди. «Ну і менш з тим!» – подумала Вітка й пішла куди очі глядять.
   А на неї чекають друзі-одногрупники в готелю, з якими вона приїхала відпочивати в Карпати. А Віті зовсім не хочеться до них вертатись. Їй би з місцевими познайомитись, мови їх солов’їної послухати, танців гуцульських навчитись танцювати, знову б випити тої настоянки, що підбадьорює й присмак вишневий на вустах лишає. А не до них! Тільки не до них! Не любила вона проводити час зі своїми друзями, та й «друзями» їх важко було назвати, так «знайомі». Вони й музику не таку, як вона, слухають, жартують не так – не смішно їй, й час не так, як вона любить, проводять. Приїхали в гори – аби біля басейну полежати та й пива випити! Який же то відпочинок? «Треба тоді їм було на море їхати, в Одесу, наприклад, й лежати собі на лежаку весь день з пляшкою в руці» – думала собі Вітка. А в горах… В горах треба ходити, дихати повітрям, розглядати верхівки дерев, падати на траву, зривати ягідки невідомі й смакувати ними… Та й ще на таке свято атмосферне вдалось потрапити! Друзі їхати з нею не схотіли, мовляв, там робити нема що. То й Вітка відірвалась від них, сказала не дзвонити, не шукати, до готелю вернеться, коли сама того схоче.
   Але як не боїться одна-однісінька гуляти в селі? Вже й ніч на землю опустилась, а дівчині все одно, їй би тільки в готель не вертатись, гуляння продовжити. Знали б батьки – так би насварили! Але що вже сварити. Доросла, двадцять років, сама подорожує, сама в гори ходить, сама лісами блукає. Не дівчина, а мавка якась!
   Ноги повели ближче до сцени, де співи дівчат-школярок скінчились, а танці дівчат-підліток з хлопцями місцевими розпочались. Чоловіки з вусами, всі вбрані в національний одяг на інструментах грають, музику гарну, що лунає по всьому селі створюють. І танцювати під неї так хочеться!
   Випила знову настоянки смачної, але горіхової вже, для сміливості – і на сцену, до інших дівчат. Кружляла Вітка хвилин п’ять навколо себе, намагалась рухи дівчат повторювати, а мокра стала – мов на Говерлу піднялась. І хороводи далі водити з місцевими….
   Небо зірками засіяно, місяць, як ліхтар той – усе освічує. Година, як хвилина пролетіла, Вітка втомилась танцювати, присіла на траву біля сцени, що світло від місяця тільки на неї, здавалось, і падало та мріяти продовжила… Взяти б їй зараз за руку коханого й повести куди очі глядять… Вниз, до річки, що ніколи не вгамовується, шумить, течією о камені б’ється…
   Холодок тіла торкається, тіло мурашками вкривається, а вогонь все вирує в крові. Гуляння в селі ще до ночі буде, ніхто додому не збирається і танці гуцульські не зупиняються. А Вітка вже натанцювалась! Лежати б їй зараз на каменях біля струмка та й в небо дивитись...
   Плечі від сьогоднішнього раннього походу печуть, м’язи хочуть масажу, ноги гудять. А Вітка – мов народилась сьогодні, і сил багато, і настрій мрійливий, змінюється зі швидкістю світла. І не зрозумієш, коли знову плакати їй захочеться! Їй би голову на коханого закинути, вустами його вуст торкнутись… Та й нема поруч нікого… Та й в серці порожньо… Як то – кохати? Хочеться вже, дозріла квітка.
   – Як тебе звати, дівчино? – голос нізвідкіля, з темряви.
   – Квітка, – мрійливо відповіла й поперхнулась, – Віта тобто. А що?
   – Чому одна сидиш? Ходи до нас!
   Покликали Вітку місцеві хлопці з дівчатами, які на траві неподалеку сиділи, пісні під гітару співали, щось терпке й п’янке з пляшки пластмасової розливали.
   – То як тебе звати ти сказала – Квітка? То що за ім’я таке дивне? – запитав незнайомець з компанії.
   – Не зважай, обмовилась. Віта – моє ім’я, – засміялась.
   Вітка-Квітка? Хлопці з компанії дивуються… Ох і Квітка, думають.
   Компанія велика, людей десять, шумно, гучно, Віта слухає пісні гуцульські, потрохи вина п’є та вже не п’яніє і в своїх думках копошиться. І цілуватись, обійматись знову так хочеться, щоб не холодно, а тепло, гаряче, як не було ніколи. Щоб любов по всім жилам просочилась, розтопила холодні пальці, груди, живіт…
   Оглядається, та й вже люди потрохи розходитись починають. Хоч і гуляння до ранку в селі буде, Вітці все ж таки в готель треба вертатись, одній гуляти невже безпечно всю ніч?
   Віта зникла з компанії, навіть ніхто й не помітив, всі п’янкі були, їм не до дівчини-незнайомки. Пішла селом темним до готелю, дзвонити друзям не схотіла, щоб зустріли.
   І як не страшно? Така маленька, а звіра хижого не боїться. Смілива, хоробра, відважна. Їй би таку відвагу на навчанні в університеті рік тому, щоб закінчити з нормальними оцінками. Та куди там! Писати їй хотілось, все мріями про книгу власну вкривалась, а на навчання все одно було. Вірші складались днями й ночами, а диплом писатись не хотів. Абияк закінчила той університет та так швидко, як зірка в небі падає, й забула про нього. Казала всім, що все й без університету знає. Диплом-папірець лиш був потрібен. А нащо? Батьки так казали – «без диплома зараз нікуди!». То й вивчилась на мистецтвознавця, щоб в галереях працювати. Але завжди вважала це нудною професією – ходити цілими днями й одне те саме розповідати. Вчити біографії художників, митців, занурюватись в їх життя, заглиблюватись в їхні світи і ніколи не розуміти – як? Як вміти бачити буденність та звичні речі не так як всі? Вона обожнювала митців, але зовсім не вміла малювати, тому коли складала іспити з живопису та рисунку, які були обов’язковими на її спеціальності – вдало їх провалювала. А потім додумалась, щоб за неї все малювали її знайомі художники. Так і з горем навпіл закінчила останній курс університету. За спиною – тонни прочитаних книг, сотні переглянутих мистецьких фільмів і багаж знань.
   Ким тепер бути? Літо пролетить швидко, потім осінь, нова глава життя, нові обов’язки, нові плани. А так не хочеться вертатись до Києва. Їй би в горах поселитись та писати книги, вірші складати. Нікуди не поспішати, нічого нікому не доказувати – ні собі, ні батькам, не будувати планів, не думати про завтра, не думати ким працювати далі, де заробляти гроші, на що жити. А просто надихатись горами, лісами, верхівками дерев, просторим небо, повітрям – і писати, писати, багато писати…
   – Стій! – відлунням почулось за спиною.
   – Зачекай! – ще голосніше.
   Почула знайомий голос й не встигла обернутись, застигла, мов камінь.
   – Привіт ще раз!
   В світлі вуличного ліхтаря дівчина побачила вже знайомого незнайомця, що проводив декілька годин тому їй фотосесію. Засоромилась, погляд відвела, в волосся пальці встромила й перебирала заплутані локони. За мить отямилась, голову вверх задерла, мовляв «слухаю тебе!».
   – Я бачив ти сиділа з компанією. А зараз куди ідеш одна?
   – Додому вертаюсь, – байдуже відповіла, хоч і не розуміла: він що за нею слідкував?
   – А чому тебе ніхто не проводить? Ніч темна. Не страшно одній?
   – Зовсім ні.
   – Смілива ти! А я б на твоєму місці боявся!
   – Хіба? А здаєшся хоробрим!
   – Ну, я маю на увазі, якби дівчиною був!
   – І чого б боявся?
   – Ну, як. Одна, дівчина, маленька, тендітна, вродлива посеред дороги порожньої і лісу безлюдного – а раптом ведмідь? Або ж вкраде хтось?
   Вітка лише розсміялась у відповідь.
   – Тобі далеко йти?
   – До готелю «Черемош».
   – Мені теж в той бік, трохи далі. Можна я проведу тебе?
   Йшли вони дорогою довгою. На полонину Віта дісталась швидко, автостопом, місцеві підвезли. А назад – жодної машини. Половина – роз’їхались, половина – ще танцюють та цілуються по кущах. А Віта з хлопцем-незнайомцем бредуть, ледь ноги пересувають. В ночі дорога не така, як вдень. Вдень – сонце гріє маківку, на гору підійматись важко й пити завжди хочеться. А вночі – розмовами напитись би! І тільки б говорити про те, про що вдень не говориться…
    Зітхає Віта, ніби сказати щось хоче, тягар з плечей зняти, а з чого почати – не знає. Та й хлопець розмову рятує.
   – Ти була в Яремче? Там цікавіше, ніж в Яблуниці, є що подивитись: водоспади, скелі. Там більше людей, правда, але й більше місць можна відвідати! Ти тут вперше відпочиваєш?
   А Вітка про своє думає, майже хлопця не слухає.
   – Чуєш мене? Тобі подобається тут?
   – Мені тут так подобається, що аж плакати хочеться!
   Хлопець замовк, не знав що відповісти.
   – Тут гори, струми, ліс, – мовила зачаровано Віта.
   – Ну так, тут всім має подобатись.
   – Ні. Мені по іншому. По особливому. Ти віриш в те, що наша душа колись жила в іншому тілі?
   – Все може бути, – хлопець ніби лякався її слів, але вигляду не подавав.
   – От, знаєш, ніби я жила тут колись, носила ту сукню, ті коралі, ту хустку… До речі, я так і не подякувала за те, що мене пофотографував!
   – Та нічого, не бери в голову.
   – Ні, я маю сказати – дякую тобі!
   – Полегшало? – засміявся хлопець.
   – Ні.
   – Ну ти і фантазерка.
   – Нещасна фантазерка.
   – Чому нещасна?
   – Бо я б хотіла жити в селі! А мені довелося народитись в пильному місті.
   – А звідки ти, якщо не секрет?
   – З Києва.
   – І що, от так би все змогла кинути й переїхати до села? Навпаки, всі прагнуть з села в місто… А я б не хотів жити в селі, люблю сюди приїжджати на відпочинок. Я б жив тут на старості…
   – А я б вже переїхала! Мала би корову, пила молоко свіже, а сонце зустрічала на лавиці біля хати.
   – Тобі б скоро набридло. Ти зараз так кажеш, тому що від міста втомилась. А пожила б тут деякий час – скучно стало б. Щоб ти робила цілими днями? Треба в селі багато працювати аби їжу мати: худобу пасти, корів доїти, за городом слідкувати.
   – І що? Щасливішою ставала б з кожним днем!
   Помовчав, помовчав. І перевести тему хотів, зістрибнути з цієї незрозумілої для нього, та з дівчиною, як Вітка – не вдасться.
   – От знаєш, я все думаю: чому я відчуваю себе тут, наче вдома? – а та все за своє, як давньому другові.
   – Чому? – продовжував не розуміти дівчину незнайомець.
   Вона здавалась йому надто дивною, надто неосяжною, як космос. Вона відштовхувала його своїми словами й одночасно притягувала, мов магніт. Він і хотів нараз закінчити розмову і ніколи не зупинятись. Хлопець не розумів, що саме приваблює в цій дівчині – її врода чи її пришелепкуватість?
   – Бо мій дід в горах жив…
   – Який ще дід? – забув на мить про що вона веде.
   – Та тато мамин! – дивувалась, чого це він запитує, ніби вони все життя знайомі. – Ніхто не знає де він, як він, що він – ні баба, ні мама, ні мій дядько. Прабабуся казала – жив в горах… А якщо живе досі…? А якщо він з цього села чи з сусіднього?
   – А ти його колись бачила? – намагався вникнути в діалог незнайомець.
   – Ніколи… Мама казала, що в нього голос хриплий, волосся – чорне, а очі – блакитні.
   – То бабуся твоя з ним розійшлася ще по молодості, виходить?
   – Так. Він наче іншу кохав. Але баба про то все мовчить, тайну в собі тримає. Особисте, каже. Навіть мамі – ні слова. А мені що? Засуджувати когось? Життя – складне, різне буває. Мені інше цікаве. Якщо мій дід десь тут жив, чи навіть живе – то значить і прабабуся моя і прадідусь тут жили! А я нічогісінько не знаю! І як то дізнатись? Лиш вітром…
   – То з бабою поговори, попроси, щоб розповіла тобі.
   – Ні, вона не розповість… Так і жити мені, як і мамі моїй – нічого не знати про себе. Хто ж я така без роду свого?
   Незнайомці – а наче вже все про один одного знають. Дивився хлопець на Вітку, імені навіть не знав, а обійняти хотів, в волосся пальці занурити, до себе притиснути й сльози її своєю футболкою ввібрати. Та й мовчки далі йшов, як риба, слова не промовив, все Вітка розповідала-балакала.
   – Дякую, що провів.
   – Дякую, що погодилась.
   – Ну, тобі добраніч?
   – Добраніч.
   Слова на прощання промовили, а ноги далі стояли, не рухались. Очі впились поглядами, змусили серце битись в шаленому ритмі. Що відбувається між ними? В погляді незнайомця промайнула жага до дівчини, божевільна, нестерпна, гаряча. Він не взмозі був далі стояти і просто дивитись. Він потанув в її погляді томному й сміливому, а вона підкорилась його бажанням. Її вуста солодкі, спокусливі, піддатливі потягнулись на зустріч його вустам й сплелися воєдино. Навколо тільки ніч темна була свідком, гори далекі й ліс-охоронець. Більше – не душі. Збудження прокотилось по всьому тілу Віти, змішалось з хвилюванням, щастям, насолодою, пристрастю, зі збентеженням й задоволенням. Вона не могла відірватись від поцілунку й не могла продовжити. Тіло казало палке «так», розум відмовляв, зупиняв. Та що ж таке з нею діється?
   Ще б хвилину і дівчина віддалась повністю, вперше в своєму житті і до останку. Чи шкодувала б вона потім? Не знає.
   Ледь змогла відірватись від поцілунку, затулила вуста рукою, нічого не сказала, повернулась й побігла в бік готелю. Серце колотило, мов навіжене. Хотілось повернутись й накинутись ще з більшою силою на незнайомця, але щось зупиняло їй.
   – Куди ти? – кричав вслід незнайомець.
   – Це все неправильно! Добраніч! – бігла по камінню слизькому, не обертаючись.
   – Чому? Що не так? Стій! – було побіг за Віткою, але зупинився посеред дороги.
   – Все не так!
   – Як тебе хоч звати? – запитав наостанок так голосно, що здавалось, горло надірвав, коли вже та добігала до готелю.
   – Квітка! – відповіла і голос її відлунням рознісся по тихому селу, дібрався до гір й зник у темряві.
   Обернулась коло дверей вже. Та й тільки зараз звернула увагу на вигляд хлопця. Стоїть в контровому освітленні, ліхтар позаду плечі обводить. Високий, чорнявий і руки довгі, і ноги, як той ясен на вітру стоїть міцно, не гойдається. Волосся тільки повітря торкається.
   Ось і минув день важкий, але пам’яті тепер назавжди рідний.
   Віта в вухах сережки гранатові нащупала перед сном та й ще довго заснути не могла. Все думала…