Частина 3

Правду кажуть – візьмеш з собою парасолю – дощу не буде! І дійсно – спека. Прогноз погоди не збрехав – тридцять градусів та шалене сонце!
   Їздити по гірських дорогах – була ідея Віти. Вона ж не знала, що то справжнє випробування. Вниз по дорозі їхати – з вітерцем, встигаєш тільки вчасно гальмувати аби кудись не врізатись. А ось коли вверх – май сили тягти свої ноги та й ще свій велосипед. А то тяжко!
   Подолали сьогодні Віта з друзями кілометрів тридцять на роверах! Дівчина і раділа, і ревіла, і в ліс убігала, і мчалась, і тягла той велосипед поперед собою… 
   Але воно того варте! Де ще таку красу в Україні побачиш? Точно не в столиці. Які краєвиди відкривались! А запах який свіжий! Особливо, коли їдеш вниз, поміж височезних дерев – не можеш надихатись, так прохолодно… І як тільки прямує назустріч якась машина, хоч одна – відразу псує аромат Карпат! Ось, як же міські люди звикли до вихлопних газів, що в місті навіть їх не помічають. А тут – все як на долоні.
   Втомлені і щасливі їхали назад. Друзі – до готелю, до басейну. Вітка – в інший бік. На гори їй би. Ну і що що ніг не відчуває? Сидіти на одному місці – не для неї. Для неї – шлях в невідомість й очі, які не знають, куди приведуть ті втомлені ноги. Що робити – питанням себе не мордувала. Знала, що треба рухатись. А куди – серце підкаже. Або місцеві. Через ліси, знайомившись з бабусями, які проводили її по тільки відомим їм, стежках, дівчина підкорювала не таку високу, як Говерла, але все одно прекрасну гору. Потім дізналась, що гора та – «Микулинка», а «ґави» – то змії. Знайомилась з псами, яких скоріш за все ніхто й ніколи не лоскотав, з коровами, які з подивом дивились на Вітку та з конями, які жували траву й не звертали на неї уваги. А добре то як тут!
   По високій траві, де ґав, здавалось, більше ніж трави, хоч і жодної не зустріла, по лісу, де стрибали білки чорного кольору та по стежках, по яких вже як років десять не ступала нога людини – вона йшла знову одна-однісінька в пошуках чогось прекрасного. І знайшла! А прекрасне там – все!
   І наче сум Віти, поки та крутила педалі розвіювався, і наче думки свіжішими становились коли по схилах лазила, але як тільки вона залишалась віч-на-віч із природою – знову накривали думки.
    Сьогодні, останній день її відпочинку. З самого ранку згадала вчорашнє знайомство з незнайомцем і зрозуміла, що нічого про нього не дізналась. Бадьорі мурахи пронеслись по тілу Вітку, підтверджуючи, що вчора відбувалось щось незвичне. Вони були ідентифікатором чогось особливого, того, що й вона остаточно не могла втямити. Де живе той дивний хлопець, скільки йому років та врешті-решт як його звати? Тільки й про себе все розповідала! А зараз їй соромно стало, солодко й гірко водночас від спогадів про таємничий вечір. Поцілувалась й злякалась. Чого втекла як попелюшка з балу? Хоч би туфельку б тоді свою залишила, а ні – нічогісінько.
   І сидить на горі високій, тільки місцевим відомій, з вітром спиною обіймається та й думками вкривається. А вечоріє в горах зі швидкістю світла. Та на горі холодно – не так, як біля підніжжя. Хоч і спекотно стало, поки добиралась, але за декілька хвилин на вершині вже встигла й змерзнути.
   Думки в голові перебирає, сподівається порядок навести. Сім днів в селі, Івано-франківської області пролетіли як один день. А вчорашній – як вічність ціла.
   – До Києва їду – тепло забираю, – Вітка на небо глянула, сум одягла.
   І справді, небо хмарами потрохи почало затягувати. Сонце скрізь них вже і не думає виринати, а тільки дощ випускає на землю. Аби охолонула трохи після спекотних днів.
   Друзі вже додому хочуть. Хто за котом скучив, хто за диваном. Злі, не говірки. По пляшці пива в дорогу купили, випили, ще не встигли в машину сісти. Зупинились біля водоспаду, вже далеко від готелю – в кафе пообідати. Замовили: деруни, сало, борщ, пампухи, салати. А Віті – шматок в горло не лізе. Фотографії, сидить з телефона переглядає і ложкою в мисці колупає. Окуляри на очі натягнула аби сльози в справжній український борщ не полились. І думає щось за своє, сміху й голосів не чує. За маму, за бабу, за діда думає і намагається хоч щось згадати зі вчорашнього вечора. Як же звати хлопця-незнайомця, може проронив він ім’я своє, а вона не помітила? Й все виглядає, раптом десь побачить його. А навколо – чужі всі.
   – Будеш? – одногрупник перебив думки. На виделку рибу наклав, в соус вмокнув – суне до рота Віті. Та нюхає, куштує, смачно.
   – Залиш мені, я зараз.
   І вийшла з кафе. Стала на мосту, що хитається, біля водоспаду. Сперлась о дерев’яні поручні – ледь не впала. Злякалась, але не відійшла. Мамі подзвонила. І так захотілось їй виплакатись! Розповісти про що душа болить. А мама – на роботі, часу немає. Три слова проронила та й заспокоїла доньку. От вміє вона знаходити влучні слова. Ще з дитинства.
   А Вітка – далі на мосту стояти. Люди проходять, дивляться – чого дівча схлипує? І сказати нічого не можуть. Пішла назад, до кафе.
   Всі вже страви свої доїли. Тільки шматок форелі на тарілці у Віти лежить самотньо, чекає. Дівча їсть і сум свій заїдає. А друзі знову по пиву. Хай вже п’ють, думає. А сама – не хоче.
   Так і не зустрілась більше Вітка з незнайомцем-фотографом, хоч і весь день його виглядала. Не треба ж було бути такою замріяною, гордливою в той вечір! Чого нічого в нього не запитала? Хоч би дізналась як в інтернеті хлопця знайти. Дурна! Та й що дурна – не доля значить! Все просто. Тільки йому тепер квіти в полі як бачити – завжди про Вітку згадувати…
   – Йой! Я фотоапарат в готелю забула! – зойкнула з переляку, коли заглянула в сумку й виявила, що її дорогезний цифровик залишився лежати на підвіконні в номері.
   – Та подивись краще, може в валізі лежить! – не повірили друзі.
   – Не лежить! – відказала зі злості. – Скільки до відправлення поїзда?
   – Дві години.
   – Як гадаєте, встигну туди й назад?
   – На таксі встигнеш, але то буде тобі коштувати, як до Києва з’їздити!
   – Залишаю вам валізу, як не встигну – з собою візьміть!
   – Та стій! Попросиш власника готелю, він тобі поштою вишле фотік, – кричали друзі, коли Вітка вже бігла назустріч першому-ліпшому таксі.
   Готель стояв нерухомо. Дівчина так мало часу за тиждень в ньому знаходилась, що не з першого разу знайшла свій номер. Забігла, мов куля на другий поверх, зовсім забувши, що ключа в неї вже нема. Пішла на рецепцію, пояснила ситуацію, попросила ключі, відкрила двері номеру, який ще сьогодні зранку охороняв її речі та який ще не встигли прибрати. Стіни номеру досі тримали запах дівчини – чи то солоної карамелі, чи то перця з кокосом. Сіла на ліжко та з полегшенням зітхнула. Фотоапарат чекав на її повернення.
   Вона все встигає, навіть ще часу лишиться забігти до магазину, скупитись. Вийшла в останній раз на балкон свого номеру. І чує – струмок тече, так ніжно і так гучно. Біля струмка – нікого з людей, всі – коло басейну. Вверх голову задерла, а перед очима – гори підіймаються й широчезний ліс простягається. Дерева, дерева, дерева… Як їх виросло так багато? І такі кремезні, височезні – велетні!
   – Бувайте, велетні! Бувайте, гори. Бувай, струмок. Я ще повернусь, – дістала з кишені копійку срібну, в струмок з балкона жбурнула, копійка хлюпнула й осіла назавжди на дно…
   В готелі було холодно, особливо в номері в протилежній стороні від сонця. Та й вечір на село опускався.
   – Дякую, тримайте! – повернула ключа на рецепцію.
   – Знайшли фотоапарат? – поцікавилась молода дівчина.
   – Так, слава богу, я його ніде не загубила. Добре, що повернулась.
   – Хай щастить! Приїжджайте до нас ще!
   – Дякую, обов’язково! До побачення!
   – А як ім’я ваше? – кинула дівчина, коли Віта вже виходила з готелю.
   – Віта.
   Нічого не відповіла їй дівчина, тільки посміхнулась.
   – А ви для чого запитали? – зупинилась Віта.
   – Та так, дрібниця. Хлопець якийсь годину назад заходив, шукав якусь Квітку. А я ж то знаю, що в нас такої немає! Дивак, не беріть в голову.
   У Вітки-квітки все всередині завмерло, немов дар мови втратила. Стоїть, мов вкопана в дверях і тілом керувати не може, наче зламалось, непідвладне.
   – Все добре? – запитала знову дівчина й розбудила Вітку своїм голосом.
   – А що казав той хлопець?
   – Та нічого такого. Я сказала, що в нас таких немає. Але він запевняв в протилежному. Потім я сказала, що сьогодні було виселення, тому, можливо, хтось з його знайомих виїхав.
   – Ясно.
   – А, ще квітку оцю жовту, – дістала з під столу, – лишив і пішов собі.
   Підійшла Віта ближче й обережно простягнула руку до пухнастого зеленого стебла, на якому тримався одинокий бутон з жовтими пелюстками.
   – А що це за квітка?
   – Як називається, ви маєте на увазі?
   – Так.
   – Не знаю. Я цю квітку вперше бачу, хоча мені схожа на звичайну ромашку. Тільки ромашки білі, правда.
   – Це Горицвіт, – проходила повз інша дівчина з рецепції, – отруйна, але дуже цілюща квітка.
   – Отруйна? – здивувалась Віта. Нащо ж незнайомець отруту їй лишив?
   – Ну, точніше, – посміхнулась дівчина, – в лікарських засобах вона може бути отруйною. А якщо просто тримати в руках – нічого не станеться!
   – А, добре.
   – А де ви цю квітку взяли? – зі здивуванням запитала дівчина.
   – Хлопець якийсь годину тому приніс, – відповіла їй колежанка.
   – Цікаво, де ж він знайшов її? Горицвіт квітне з березня по травень, а вже кінець червня. Це тільки високо-високо на полонині можна було її знайти й то, це дуже важко!
   – А ви звідки знаєте?
   – Ох, я живу тут з дитинства! Знаю про рослини – все! А ця квітка врятувала мою бабусю від смерті. Я робила відвари з Горицвіту й лікувала бабусі серце.
   Вітка дивилась на жовті пелюстки й все в очах розпливалось. 
   – Я можу забрати її? – запитала з обережністю.
   – Так це вас хлопець шукав? Ви – Квітка?
   – Так.
   – Забирайте, але сенсу вже з неї не буде. Вона зів’яне без води через годину. Аби що можете засушити напам’ять. Тільки відвару з неї ніякого не варіть! Пам’ятайте – отруйна!
   – Добре, дякую вам, дівчата. Бувайте!
   – Хай щастить!
   – І вам. Горицвіт, ще до речі – квітка незгасаючої любові! – наостанок додала дівчина, яка не на свій вік здавалась мудрою.