Частина 4

   Встигла на потяг. Шлях – «Рахів-Київ». Вагон – плацкартний, старий. А в середині – духота, як в склянці закритій. Вдихаєш – не вдихається. Задихається. Відкриваєш вікно – зламане. Що робити, як їхати цілих десять годин?

   Друзі по вагонах розбіглися, в кожного своє місце, Вітка знову з думками своїми залишилась. В плацкарті їхати – цілковите знущання. Пішла в сусідній вагон, там де купе. Стала біля вікна відчиненого, голову висунула й стояла так до вечора, поки спека не спала. Зупинились. Чує голос проводниці «поїзд стоїть тридцять хвилин» і побігла поспіхом до магазину купити чогось холодного: напію з холодилька, чи морозива з морозильника…
   А ну вулиці – ще спекотніше! На дощ, мабуть. В Карпатах починався, в Києві продовжиться. Парить, як в бані. А черга в магазині величезна! Всі ж з поїзда ринули в перший-ліпший. Відстояла і Віта, відмучилась, добре, що кондиціонер працював. Забила сумку пляшками холодними та морозивом й побігла назад до поїзда. Ледь встигла. За хвилину вже двері залізні зачинились й потяг поїхав-полетів. А як швидко розігнався і прохолодніше відразу стало… І вікно сусід в плацкарті врешті зміг відчинити… Хоч дихати стало чим.
   Наїлась морозива, напилась води негазованої й спати лягла. Віта – на верхній полиці завжди любить спати. Ось, як і сьогодні. Закритись від усіх простирадлом, до вікна притулитись, за краєвидами спостерігати. Спала-думала – час минав.
   Прокинулась Вітка – спина мокра, піт з чола витирає, ліфчик під простирадлом обережно знімає, під подушку кладе. Не зручно в ліфчику їй спати. Та й далі – в сон. А сон – зник. Лежала далі, спогадами про відпочинок в Карпатах вкривалась, розмову з незнайомцем згадувала й квітку жовту в руках тримала. І як знайти тепер його? А ніяк. Нічогісінько про нього не відомо їй. Хоч би за якусь ниточку вчепитись. І щось казав же він вчора їй про цю квітку, про залізо, про колір, про вогонь. Що сказати хотів? То ж що за хлопець такий – не хлопець! Хоч би сам щось про Вітку дізнався – та тільки ім’я неправдиве та про діда в горах невідомого. Наговорила йому бог знає чого учора.
   Вниз голову опустить – під нею чоловіче спить, не посидиш. Згадала, що книгу з собою взяла, читати почала. Вертілась, куйовдилась – книга впала. І на чоловіка знизу – лясь по щоці! Той аж прокинувся.
   – Боже мій, так і вб’єш хлопа свого тою книгою! – зойкнула жіночка років сімдесяти, з білим, як сніг, волоссям й очима – блакитними, мов озеро соляне.
   Бачить Віта – баба з дідом напроти місця зайняли. І воркочуть собі. Баба ця без кінця діду про щось розповідає, а він і радий слухати. Поглянула на розклад – Коломию проїхали…
   – Це не мій хлопець, – тихенько мовила, не зрозуміла для чого. Ніби, уточнила.
   Чоловік під нею сонний, хотів було знову заснути – не вийшло. Вітка ще один раз влупила йому книгою по голові.
   – Їсти хочеш? – питає чоловіче, наче без злості вже. А на вигляд йому років сорок! В тата годиться Віті.
   – Хочу, – буркнула, як знайомому.
   – Злізай, накривай на стіл.
   Стіл? Посміхнулась, ноги вниз опустила й зістрибнула босими ногами на підлогу. З пакета целофанового крекери солоні дістала, помідор один-одненький розрізала на шматочки, сир плавлений, м’який від спеки відкрила, по пальцях розмазала. Понюхала – не смердить, в поїзді душному не встиг зіпсуватись. Їсти можна.
   Баба та білосніжна як подивилась на то дійство та й одразу зі словами:
   – Діти, я вас зараз пригощу! – і давай діставати: помідори, хліб, мисливські ковбаски й навіть судок з яйцями вареними! Хто ж по такій жарі то яйця в потяг з собою бере? А нічого – пахнуть!
   На тарілку пластмасову все поклала, сіль насипала. Та й так все швидко зробила, що ті навіть не встигли слова й вставити.
   – Та що ви! Не треба було, в мене є їжа, – чоловік віддячує. Не зручно брати.
   – Їжте, їжте! Ви молоді – вам треба сили. Ось ми зараз з дідом поїли і вже до кінця поїздки не будемо! А чого ж добру пропадати?
   – Дякуємо вам! – Вітка відповіла, сіла напроти чоловіка й хліб до рота сунула.
   – Я, до речі, вчителька! Для мене всі діти – мої діти!
   – А як звертатись до вас? – Вітка питає.
   – Світлана… Світлана Василівна.
   – А який предмет викладаєте?
   – Німецьку та англійську мови, – й уточнила, – в коледжі викладаю.
   – Цікаво! А я мисткиня! Мене Вітою звати.
   Дід раптом різко повернувся й до баби:
   – Дай дітям поїсти! Вже причепилась зі своїми балачками!
   Ті двоє їдять, сосиски в обидві щоки запхають й мовчать, не спілкуються. А про що ж говорити?
   – Дякую вам ще раз! Дуже смачно було! – сказав чоловіче й пішов уздовж вагону, цигазки з собою прихопивши.
   Почекала жінка пару хвилин, як Віта пережувала й далі говорити-балакати.
   – Ви мисткиня? Тобто художниця? – не вгамовується стара.
   – Ні, я просто мистецтвознавець. Я не малюю, але багато знаю про художників.
   – Ой як цікаво! Мені дуже подобається Ван Гог, а вам?
   Вітка засміялась, але тут же зробила серйозний погляд. Їй завжди здавалось, що ті, хто зовсім нічого не тямлять в мистецтві та не знають про художників, щоб не здаватись дурними – говорять, що їм подобається Ван Гог. Адже про нього всі колись чули.
   – Мені багато хто подобається. Але не маю фаворитів. Кожен творив в певну епоху, в певній манері, в своїй стилістиці. Кожен по різному бачив. Але все ж таки я надаю перевагу сучасним митцям.
   Жінка мовчки кивала головою, по-дурному посміхаючись. Вона не знала нічого про сучасних митців, хоч і з вигляду здавалась досить освідченою.
   – А ви до куди їдете? – дід рятує розмову й Вітку розглядає.
   – До Києва.
   – То ви вдвох з Києва?
   – Я з Києва. Цей чоловік не зі мною, ще раз кажу.
   – А, ясно. А ви живете в якому районі в Києві?
   – На Троєщині.
   – Правда? Був там колись…. – і замислився ще дужче. З бабою переглянулись. Про щось шепотіти почали. А по що – не чутно. Віта пішла тарілку помила, віддала Світлані Василівні та й всілась.
   Чоловік з нижньої полиці повернувся. Карти гральні дістав.
   – Вмієш в «дурня» грати?
   І почали грати, вирішувати хто ж з них розумніше. А дід все спостерігає й встромляє свої п’ять копійок хриплим голосом.
   – Ой, з жінками краще не грати! Все одно дурнем залишишся! – каже й сміється. – Он як вже п'ятдесят років разом, золоте весілля відгуляли, а виграти – ні разу так і не вдавалось! Чи то дурила мене, чи то зваблювала… Я й піддавався чарам, – знову хрипло засміявся, що аж закашлявся.
   – Невже? Правда, разом аж п’ятдесят років? – щиро дивувалась Віта, не відводячи погляду від карт.
   – Так, – знову приєдналась Світлана Василівна.
   – Скажіть секрет таких довгих стосунків? – запитала дівчина з подивом.
   А та рукою від діда вуста затуляє, до дівча ближче підсіла й каже:
   – Треба бути кумедною, веселою! Постійно забавляти, смачненьким підгодовувати і все про все знати – обов’язково! Навіть якщо чогось не знаєш – дізнайся! Або удай, що ти вже про це колись чула. І смійся. Його змушуй сміятись. І завжди щось вигадуй. Він буде дивуватись й любити тебе ще дужче! А ще – не відпускати від себе. Ми ж як одружились – ні на крок від мене! – сміється.
   Баба знову до діда підсіла і вже голосно іронічно додала:
   – Все від чоловіка залежить! Правда ж, Славка?
   І як заніміло все у Вітки-квітки всередині! Славка? І на Троєщині колись був… Та ні, не може бути! Вітка думки розвіяла, на діда ще один раз поглянула. А він – на неї й до вікна нервово. А дівча – в карти очі опустила. І таки правий був дід Слава! Виграла вона в сусіда. Та й не один раз, а цілих п’ять!
   – Ну що, ще один раз, останній – даю змогу тобі відігратись! Хочеш, піддамся тобі? – стріляє очиськами русяве дівчисько.
   – Добре, але не піддавайся. Так не цікаво буде...
   І далі – в неї всі козирі, в нього – цифри. І як не намагалась непомітно піддаватись – не виходило. Так і линуть до неї дами, королі, тузи. Знову виграла. Треба було на щось грати! А ні – тільки з відчуттям власної гідності й перемоги залишилась. І знову – на верхнє ліжко. Вже й ніч за вікном.
   А думки в голові бавляться, спокою не дають. Не спиться Віті, хоч ти трісни! Зазвичай, як вляжеться в поїзді, дорога заколисає та й спить собі до прибуття. А тут – мов сон хтось вкрав. І на діда знов очі. А той – на бабу. Без перестанку вона язиком волочить, діда байками забавляє.
І як дізнатись обережно, що ж той Слава в Києві робив, на Троєщині? Невже тиждень в Карпатах про нього думала, бо серце відчувало зустріч долею загадану? Та ні, переконує себе, аж сильно хотілось діда знайти, познайомитись, що аж мріялось й переконувала сама себе. Ні – бути того не може! Дурне дівча, мрійливе.
   Відвернулась до стіни, до вікна, спостерігає за мінливими картинками, всі у вогниках й доноситься десь здалеку «Слава…!».
   А гарна жінка ця Світлана…. Одного разу Вітка намагалась розпитати в бабусі чи була в діда жінка якась, крім неї та після. А бабі звідки знати, якщо вона з дідом розійшлася ще по молодості так після, казала – і не бачила. Брехала? Замислилась і сказала тоді, щоб онучка відчепилась з питаннями: «була в нього жінка – груба, як корова та противна, як свиня!». Ця – не груба, бабуся, як бабуся. І волосся – біле-білюще. І на вигляд – симпатична. І в розмові – приємна. Та й знову голос цей «Слава…»…
   Засинає Вітка, стукіт рейок колискову співає й казку розповідає… Як жило дівча мале, горе й діда свого ніколи не знало, а раптом час прийшов – і зустрілись несподівано-негадано. А як дізнатись, що то її дід? Сниться їй, що дивиться на себе, а руки – старі, зморщені. Очима на волосся, лице й шукати сережки відразу золоті свої з камінням гранатовим. Шукає – а нема! Пусті вуха! Дірки лише. Й раптом – як скочить! Що аж головою о полицю вдариться! Руками – до вух: «Фух… На місці!». І квітку жовту з кишені дістає, стискає.
   Піт знову з чола витирає. І що ж так спекотно стало? Вже й ніби ніч і повітря, скрізь відчинене вікно, свіже потрапляє до вагона, і сонце в вікна не палить. А – мокра. Подивилась на чоловіка знизу – спить, знову не злізеш, не посидиш.
   За телефон схопилась та намацала раптом на матраці щось паперове. Гроші? Сто гривень, лежать, звернуті, як там і були. Звідки взялись? На хлопця знову вниз зирк – спить. На діда з бабою – щебечуть. Чи з неба гроші звалились? По кишенях – мацає, нічого нема. Та й не було, наче. Всі свої гроші останні на таксі й морозиво витратила. Лише пару гривень в кишені шелестіли. Та й знала вона про них, на решту дали. А про сто гривень – не знала. Хто ж поклав? Може дід? Впізнав онучку? Та ну ні! – і знову думки від себе геть.
   А дід з бабою збиратись починають. Ніч за вікном – чорна, а вони й спати не лягали, всю дорогу проговорили. Невже разом життя проживши – ще й теми для розмов лишаються? А Вітка в діда з бабою нічого так і не встигла розпитати… В Коломиї сіли, а їдуть куди – невідомо. Чи теж до Києва? Точно – всі ж станції вже проїхали. Залишилась кінцева. І чому той дід так і дивиться на Вітку з підозрою й очі сором’язливо відводить, як поглядами стикаються? Ох і накрутила, надумала… Та вже думати часу нема, за пів години зачиняються вбиральні, треба збирати постіль й готуватись до виходу і їй теж…
   Чує, Світлана Василівна вже й з іншою жінкою заговорилась. Прислів’я чи то приказки дитячі розповідає.
  – Іди, іди, дощику. Зварю тобі борщику. У зеленому горщику…
   А дід у вікно погляд втупив, хоч вже і чорно на вулиці, лиш ліхтарі освічують подеколи. Хоча, які там ліхтарі, якщо через ліси й поля мчимо. Мовчить, сиву бороду чухає…
   – А діти у вас є? – раптом вирвалось у Вітки. Наважилась. Дід почув, не відповів.
   – А? – Світлана Василівна перепитує, не почула.
   – Кажу, ви до дітей в Коломию їздили чи так, відпочивати?
   – А! Так, до дітей. Тільки вони у Львові зараз живуть. А в селі неподалеку од Львова в нас стоїть од вітру гойдається! Раз в пів року приїжджаємо, відпочиваємо від міста та й за хатою намагаємось слідкувати… Щоб не рухнула вряди годи.
   До зупинки десять хвилин лишилось. Жінка підсіла до Віти, розповіла пару слів про своїх дітей, сказала що доньки в них дві, що вже онуки в них дорослі, такі як Вітка, допитливі, побажала їй кохання своє знайти й берегти та пішла до провідниці чаю просити чи білизну відносити…
   «А в вас, діду, ще діти є?» – запитати було хотіла Вітка. Та й потяг зупинився. Дід посунувся й до вікна знову. А там – світати починає. Й бачить Вітка – діда трусить, думки всередині борються.      Піднявся в останній момент, підійшов до дівчини, обійняв Вітку, руками старими до плечей її тоненьких доторкнувся й назад на місце своє, скоріше, поки Світлана Василівна не помітила дідовий сум. Та чого з ним не так?
   Дівчина останній раз повернулась, хотіла було ще раз в обличчя діда вдивитись... Але не встигла, черга посунула.
   На пероні з друзями зустрілась, стоять, речі розфасовують аби зручно нести було, рюкзак на спину одягають, а Вітка тим часом в вікна заглядає. Пройшлась трохи, знайшла вікно діда, поки ще потяг стоїть й підглядати: Світлана Василівна пакети з-під чаю чорного дістає зі стакана, в смітник власноруч зроблений кидає. А дід – зайнятий. Щось в руках тримає, пальцями перебирає, а що – не видно. Вікна запотіли, поїзд далі рушив, остання станція Київ – «Дарниця».