Горицвітка

Частина 5

А Київ старий, як дуб столітній, стоїть не рухається. Лиш люди, мов таргани дрібненькі бігають взад-вперед: хто на потяг поспішає, хто їсти просить, хто сумки краде, хто сім-карти продає. Нічого не змінилось за сім днів. Якби Вітки й років десять тут не було – все одно б змін не помітила. Тільки магазини розростаються й проходу не дають.
   А холодно стало. Дощ падає. Маленький, але після теплих Карпат – відчутний. Сказала ж Вітка, що холод з собою привезе, гори від нього позбавить.
   Лише перший місяць літа, а всі закутані в светри, куртки, хустки, дехто й шапку начепив. Дощ заливає місто з обіду – сказав хтось на зупинці, а таке відчуття, ніби весь тиждень ллє – дороги всі в калюжах, та в таких, що машини ледь проїжджають.
   Попрощалась з одногрупниками – хто куди розбігся. Дістала парасолю, яку жодного разу у подорожі не відкривала й побігла до метро. А в метро – задуха, як в потязі. Тільки вікна там не відчиняються, не провітрюється. Запахи всіх навколо змішуються і навіть парфуми жіночі не допомагають.
   Годину додому їхала, втомлена, знесилена. І знову рідна паспорту Троєщина та душі не рідна. Підходить до дверей, рявкіт котячий зустрічає. То кіт почув кроки своєї господарки улюбленої, що кинула на тиждень, їсти по всі мисках залишила. Та невже йому вистачило? За перший день всі спустошив й все в вікна виглядав – коли ж вернеться? Лиш мама приходила раз в два дні, сухарів пухнастому підсипала.
   Відкрила, заплигнув на руки, зайти не встигла. Кажуть люди «де б не були, а вдома – краще!» – не про Вітку це. Їй би там, у горах залишитись, а не в самотню квартиру вертатись. Добре, хоч кіт є. Валізи біля дверей кинула й плюхнулась на диван в вітальні – наче й не була в Карпатах.
   Ліжко прохолодне швидко котячим муркотінням наповнилось. Закрила Вітка очі й заснула, мов мертва.
   Дощ о підвіконня стучить – спогади змиває, кіт, як трактор муркотить – спокій тепер має.
   А що? Тільки восьма ранку, планів – нуль, можна й весь день проспати. Та не зможе. Вітка, хоч і трохи лодорка, та й без діла довго не протягне. Батьки мають прийти, квартиру треба в порядок привести, кота вичесати, вірш новий написати – справ по горло.
   Одна живе, вже як два роки. Батьки по молодості сварились-розходились, квартири собі купляли, щоб окремо один від одного жити. Та любов все ж тримала-не відпускала, так і зійшлись знову. А квартири – порожніми лишились. Одну – здавати в оренду почали, другу – Вітці. Доросла. З батьками – добре, але самій краще. Коли хоче – гуляти йде, коли хоче – додому вертається, хоч до ночі гуляй – та в Києві останнім часом не гуляється. Нема душі рідної, так, подруга одна й то зі своїми примхами. Завжди Вітку кличе на Поділ, по Андрієвському узвозі прогулюватись після роботи. Працює художницею, на всім відомому ринку, де картин – сотні, конкуренції ще більше. Одного дня хотіла Вітка познайомитись з місцевими художниками – даремно все. Не злюбили вони її подругу, та й Вітку через неї. Бо язик в тої дівки балакучий, кого хочеш заговорить – вмовить картину в неї придбати. А художники ті – що? Тільки косяться на неї й зуби точать, а зробити нічого не можуть, лиш плітки пускають на бідолашну, ніби відьма вона, як тільки з’являється – в них продаж зникає. То треба ж з людьми відкритими бути, говорити, пропонувати, а не Таньку годинами проклинати. А Танька – симпатична, зараза, але є в ній щось таке містичне.
   Як закінчується її робочий день, каже: йдемо на лису гору, вино купимо, піцою повечеряємо. А Вітці не охота з нею ходити по горах загадковим, що купу незвіданого в собі таять й слухати байки Танькіни. І як так сталось, що вони здружились?
   Хоч Віта й все своє життя в Києві жила так до Таньки й про лису гору слова не знала. Ніколи не гуляла узвозом Андрієвськім, не заглядала в вікна містичних будівель й замок Річарда, про які легенди складають з покоління в покоління – не бачила.
   Але все буває вперше. Весною теплою вийшла на прогулянку та й Танька вмовила подругу до неї прийти на роботу. Вітка почекала пару годин, поки та свої картини поскладала, віднесла до студії – і рушили у незвичну для Вітці подорож. На гору.  
   – Я знаю одне цікаве місце, там дуже затишно. Йдемо тільки в магазин зайдемо, – покликала подругу. Скупились: сира з пліснявою, пляшку вина напівсолодкого червоного, ковбаси в'яленої та стакани пластикові, щоб куди вино наливати. І пішли стежками кривими, ні на що не схожими.
   Піднялися на ту гору, розклали свої смаколики на траві під деревом та всілись. Віта природу любила, тому так сидіти на траві вологій і їсти з полу – особливий обряд. А навколо людей десятки. Молодь любить цю гору.
   І сиділи вони довго, до ночі самої, пили й не напивались, про жіноче говорили, секретами ділились, вірші один одному читали.
   І лише як опівніч минала – Вітці ніяково стало: щось всередині загриміло, почало її звідти тягнути.
   – А де ми сидимо хоч, а, Танька?
   – Як де? Ти не знаєш?
   – Ну, на горі, красиво тут! Я люблю гори!
   А з гори і дійсно такий чарівний вигляд простягається! Особливо вночі. Андрієвський узвіз вуличками дрібними між собою внизу переплітається, ліхтарями нічними різнокольоровими миготить. А вдалині – Київ увесь на одну долоню вміщається.
   – Це ж Лиса гора!
   – Яка ще лиса? Де ж вона лиса, як зеленню вкрита вся!
   – Оу, на мистецтвознавця вчилась, а про місто рідне – нічогісінько не знає! Це назва її «Лиса гора»!
   – Може йдемо звідси, якось вже вітер підіймається?
   – Та йдемо, я тобі по дорозі усе розповім.
   І тут Вітку тремтіння пройняло. Три години вона сиділа на місці, де колись бог знає що відбувалось! Танька такого понарозповідала! І звідки вона про те все знає? Ніби ще минулого століття тут березою росла, а цього – на людину перетворилась.
   – Одна з версій стверджує, – мовила тоді Танька, – що лису гору ще називають «Дівич-гора». Це древній ритуальний пагорб, верхівка якого періодично випалювала блискавками! Уявляєш? За повір'ями – боги метають свої блискавки в місця скупчення нечистої сили! Випалена поверхня пагорба нагадує лисину. Звідси і назва – «Лиса гора». Зрозуміла тепер?
   – Ага, – прискорювала свій крок Вітка з того зачарованого місця. Добре, що хоч ще люди навколо ходили, бо так би зі страху вмерла. 
   А Танька все продовжувала свої розповіді, не вгамовувалась. Вітці, хоч і лячно було, але цікаво. Може, хоч щось про місто своє дізнається.
   – Ще в дев'ятнадцятому столітті Лису гору вважали святою. За переказами, на цьому пагорбі мешкали київські подвижники-старці і свою демонічну славу гора отримала тільки через століття. А в році тисяча дев’ятсот якомусь там, не пам’ятаю, тут були встановлені шибениці для виконання вироків над злочинцями. Засуджених до страти доставляли вранці, а після виконання вироку кат закопував тіла неподалік від шибениць….
   – Танька, ти мене лякаєш своїми розповідями, якщо чесно. Звідки ти це все знаєш?
   – Постійно гуляю з місцевими, вони мені й всі ті пристрасті розповідають. А ще книгу подарували про містичний Київ! А мені таке все подобається!
   – А мені не дуже.
   – Так що не розповідати далі?
   – Розповідай, – невпевнено відказала Вітка. От чого люди так влаштовані – все що закрите та потойбічне їх так лякає, але інтригує, що вже не в змозі відірватись.
   – Отже. Взагалі про це місце ходить дуже багато легенд і містичних оповідей, не розумію як ти досі ще нічого про неї не чула! Лису гору часто асоціюють з шабашами відьом! Деякі взагалі намагаються уникати цього місця, а мені подобається. Тут спокійно! А ще кажуть, тут сховані скарби!
   Вітка мовчазно слухала. Вони вже спустилися донизу, але мурахи, якими вкрилось тіло не зникали.
   – Колись в цю місцевість зайшли християни, які надалі заснували тут монастир з підземними тунелями та ходами. І тут дійсно є купу підземних ходів! Цікаво, що багато з них ведуть до Києво-Печерської Лаври… Отже, що тут тільки не відбувалось! Я читала, що під Лисою горою побудоване невелике підземне містечко, яке донині збереглось! Існує повір'я, що над цим місцем відбувається матеріалізація духів і перехід їх в астральний світ….
   – Ой все! Досить! Наслухалась. Як мені тепер додому вертатись й засинати одній?
   – Пішли я в тебе переночую!
   Так і скінчився один містичний день Вітки, коли вона хоч щось дізналась про Київ. Більше вона ніколи не ступала на ту гору, а прохання Таньки ще раз випити там вина – обходила стороною.
   Тому й Танька своїми очиськами зеленющими та й розповідями дивними відштовхувала Вітку, але кожні вихідні київські вулиці їх все одно бачили разом. Щось було в них спільне. Вони ходили музеями, відвідували виставкові центри, від яких Вітці вже нудило, бо пропрацювала в одному з них понад рік поки вчилась, та подеколи потрапляли на творчі вечори, де читали свої вірші та слухали інших...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше