Горицвітка

Частина 7

Ліхтарі уздовж узвозу Андрієвського починали грати свою симфонію. Екскурсія мала останній пункт призначення – музей в якому на диво ніколи не була Віта. До великої гучної компанії приєдналось людей десять, що ніяк не відносились ні до мистецтва, ні до учнів із Харкова. Їх так захопили розповіді екскурсоводки без досвіду, що ті вже не в змозі були розвернутись й піти в інший бік. Вони крокували за Вітою, в якої тіло заніміло, очі закрижаніли, а слова лились, мов злива, якої восени так бракувало. Вуста мовили одне, голова про інше думала. Підіймались вулицею, що брущатим струмочком біжить між древніх гір, піт з чола витирали та все слухали, питаннями заливались.
   – На останок, пару слів вам скажу про узвіз Андрієвський. Це улюблене місце прогулянок Київлян та гостей міста. Про це місце можна писати романи… Письменники Булгаков і Некрасов, художник Врубель, доктор Яновський – це лише коротка частина списку відомих киян – жителів Андріївського узвозу. Якщо дослухатись – можна почути їх голоси, які вітром доносяться в кожний куточок узвозу… Тссс! Чуєте їх?
   Пішки йшли до станції метро Арсенальної. Танька знала ті вулиці, ті пам’ятки архітектури, що проходили повз, тому з радістю розповідала свої історії. Вітка вся в себе поринула. Невже той хлопець – з Києва? Невже вона живе тут все своє життя, а не відчувала свою людину? Не знала, що вона тут десь, поруч завжди була. Поруч жила, поруч їла, поруч навчалась чи навчається в якомусь університеті. Поруч дихає одним тим самим повітрям, що і Вітка. І поруч ходить… Та хоча б хтось натякнув їй про нього! Хоча б хтось їй пошепки мовив: знайди, Вітка, кохання своє, щоб того не вартувало! Серед ночі темної чи дня білого, знайди! Чи сам знайде…?
   Думага-гадала, думки розвіювала. Збивала себе, раптом – не він, а все вигадала? Раптом сплутала, здалося, привидилось. Але чого ж тоді хлопець той так вслухався, побачити намагався? Не зрозумієш нічого, як не дізнаєшся. Аби що Бог дозволить, стежку протопче, молитвою знарядить.
   І йшла Вітка долею своєю, кимось вище прописаною, не знала, не відала нічого далі за свої очі, тільки на мрії покладалась, які миттю виросли в її серці високоповерхівкою.
   Музей стояв покірно, могутньо. З серйозним поглядом зустрічав гостей. Його не знесе землетрус, не поворухне ураган, не змиє злива. Він стояв тут неначе ще тоді, коли на планеті не існувало жодної будівлі. Здавалось, він виріс разом із деревами, впустив своє коріння глибоко в землю й зав’язав його на морський вузол.
   Лише приємні зморшки від усмішки дорослої Пані зустріли на вході. Вона пропустила всю компанію по студентських квитках, які були у два рази дешевшими за звичайні, навіть тих, хто вже давно не був студентами. Охоронець не перешкоджав, удав, що німий.
   Зблизька стіни музею здавались ще дужчими. Але коли входиш всередину – опиняєшся в іншому середовищі, де закони всесвіту здаються безсильними. Вікна – велетні, стелі – непохитні, голос – відлунням проноситься крізь стін.
   Заклад настільки здавався великим, що люди розбіглись маленькими мурахами. Площа в п’ятдесят тисяч квадратних метрів, а виставкова зала займає майже весь цей простір.
   «Хто нічого не творить ні словом, ні ділом — мертвий і в житті», – зустріли на вході в виставкову залу слова великими літерами на стіні. Ці слова належали відомій художниці, фольклористці, етнографці, філософині та фотографу Парасці Плитці-Горицвіт.
   Віта побачила назву виставки – очі не вірили, обомліла, згадала врешті, як квітка жовта, що в блокноті схована називається. Що ж за день сьогодні такий? Що всюди квітка жовта мерехтить перед очима, всюди бачиться, мов примара…
   Разом зі словами, гостей зустрічала ще фотографія мисткині. Жінка – доросла, в окулярах, волосся – чорне, коротке під хлопчика. Взагалі, здавалось, що це дивиться на них не жінка, а чоловік.
   Віта з обережністю крокувала за натовпом. Вона хотіла розчинитись в повітрі закладу, щоб її ніхто не помічав, не питав. Так і сталось. Стіни – в словах, реченнях, рядках усі, білого місця не залишилось. До кінця робочого дня музею – дві години. Та хіба за дві години можна обійти заклад? Обійти можна, а ось прочитати й все та побачити – неможливо.
   Ступором стала перед стіною з фотографіями та текстом, як і всі інші, й почала очі водити-не відводити. І тремтіння по всьому тілу не сходило... Мов на себе в іншому вимірі дивилась.
   Параска Плитка, здавалось, просто народилась не в той час, у важкий, переломний час. Але як вона долала всі життєві труднощі! І яку неймовірну кількість творів зробила за своє життя! Важко описати побачене, потрібно самому бачити.
   Вона жила усамітнено в карпатському селі Криворівня, і стала одним із культурних символів цього місця, та й всієї Гуцульщини. Вітку знову трусило всередині, хоч і зовні – мов камінь. Широкому загалові мисткиня й досі мало відома. Як так? Дивувалась Вітка.
   Її життя — тяжкий шлях випробувань, зокрема і десять років радянських таборів за допомогу УПА. На цьому шляху Парасці вдалося не зрадити віри в людей, сповідувати філософію любові і навчитися мандрувати, не виїжджаючи з села, завдяки творчості… Про що й Вітка, коли на полонині в Карпатах блукала – думала, не переставала. Мріяла творити й більше нічого не робити. Вірші писати й цьому тільки все життя присвятити. Та й в неї інша доля.
   А чоловік в Параски був? Кохання? Діти? Ніде ні слова про це не знайшла. Невже жінка дійсно так по собі тільки й картини з віршами залишила? А душу рідну? Нічогісінько. Стіни музею це приховали, бо не було що казати.
   Знайшла Вітка все в інтернеті. Що не легка доля на жінку впала-обгорнула-до себе притиснула. Познайомилась Параска по-молодості з юним грузинським художником в таборі, закохалась в нього – серце спокою не мало, листи йому відсилала, чекала на відповіді… Лиш встигла дівчина тільки переслати собі додому адресу коханого та не могла кохання своє берегти-боронити. Батьки не схвалили цей зв'язок і батько знищив листа.
   Тому Параска більше так ніколи й не побачила свого коханого, мабуть, на небі зустрілась. Як повернулась додому з табору – простити батька за такий вчинок не могла, серце не дозволило. Жила окремо, все життя своє кохання пам’ятаючи та більше ніколи нікого до себе не підпустила. Самотньою лишилась на весь вік… Тільки для творчості місця було забагато.
   Вітка себе на її місці уявила. Як все життя без коханого жити? Кого обіймати ночами? Кому на старості літ воду приносити? Згадала, що ніколи нікого вночі не обіймала й води не приносила. Ніколи ні з ким ще не жила, себе не віддавала. Може їй, як і цій мисткині долею назначено теж без чоловіка жити – творчості себе присвятити? Не хотіла Вітка життя такого, хоч і пишалась мисткинею, що вірші складала на полонинах, картини писала, людей фотографувала… Був в тої Параски час на все, що хотіла. Тільки собою й займалась. Їла мало, що було: яблуко з дерева влітку зірве – і наїлась. Та далі за пензлик й олівець бралась…
   Все вірші жінка Параска писала та в книги їх сама оформлювала, збірки створювала. І так за життя понад сорока збірок в неї вийшло, зараз перед очима Віткиними за склом представлені лежали, мов біблії розмальовані.
   Вітку знову зорі маленькі тіло обліпили, лоскотали, як хотіли, під ребрами кололи, здається, виламували. І вся вона – мов на голках.
   Сіла на лавочку, о стіну сперлась холодну і давай роздивлятись фотографії що перед нею простягались. А там – купу людей, яких вже давно немає на світі. Лиш пам’ять – у світлинах. І діти маленькі, і бабусі старенькі, і село, і гори, і полонини. Сама Параска фотографувала, сама фотографії проявляла. Вдивлялась Вітка в ті світлини й себе шукала там зачаровано. Та й поки не наткнулась на фотографію з квітками жовтими й знову в ступор впала…. Цікаво, чому ж Параска дала собі прізвисько таке красиве і водночас гордливе, самотнє, отруйне – «Горицвіт»?
   А потім дізналась Вітка легенду про квітку цю горду Горицвіт і все на свої місця стало.
   Уявляла себе жінка ця, мисткиня самотня Параска – квіткою жовтою, бо життя її з коханим роз’єднало, як панночку з легенди... 
   «Ще в давнині, за царя, чи й раніше, на нашій землі жив пан. І мав він доньку прекрасну, як весняний ранок. І покохала та донька простого хлопця та покохала так, що жити без нього не могла! І хлопець той теж покохав панночку. Але тато її не хотів, щоб зятем його був простий селюк. Почав доньку відмовляти, а коли не вдалося домогтися свого – звелів їй разом з усіма селюками жати жито, щоб скуштувала, який він, селянський хліб! Сподівався, донька злякається тяжкої праці, схаменеться. Однак та горда була та й коханий допомагав, і донька ввечері повернулася ще щасливішою. Пан розсердився, наказав на другий день, щоб за донькою слідкували, щоб ніхто їй не допомагав. Тяжко було дівчині, бо ж до жаття не мала ні звички, ні сили. Порізала серпом руки, поколола ноги, кров капала на золоте жниво... А день був довгий і, коли сонце почало сідати, прийшов її хлопець коханий за нею, дивиться, а панночки немає в полі. Ніде немає. Тільки в житі, на краю постаті, під лісом незнана квітка вогником світить – усе, що лишилось від дівчини...»
   З того часу, кажуть, на полонинах і водиться Горицвіт.
   Не хотіла Віта долі такої, як в дівчини з легенди, як в Параски з виставки. Хотіла Віта коханою бути, кохання своє дарувати, кожного дня ранок зустрічати із людиною своєю, після теплої подушки в вуста цілувати, волосся на неї після душу мокре своє закидати й каву для неї варити. Та не було зараз для кого. Але відчувала – час ще не настав.
   Та сама ще не знала про себе, що якби покохала хлопця якогось по-справжньому та не змогла б з ним бути по життю – сама б на квітку перетворилась жовту й в полі росла…
   А робітники музею вже й починали підганяти останніх відвідуючих, мовляв, зачиняється галерея. Вітка наостанок на полонини й гори глянула, діда свого зниклого-невідомого згадала й знову сум на плечі опустився… Ніби сама не в той час народилась… І на Парасчине волосся чорне коротке – зирк, чи пасуватиме їй таке саме?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше