Частина 8

– Привіт, Віта! Хочу тобі подякувати за вчорашню екскурсію! Всі мої друзі з Харкова дуже задоволені! Сказали, як знову приїжджатимуть – до тебе будуть звертатись! Ти їм дуже сподобалась, і розповідями, і знаннями, і мовою своєю солов’їною! Стільки комплементів про тебе почула – аж заздрити почала! – сміялась в слухавку Катя екскурсовод наступного дня.
   Так і запросила Віту її підміняти, періодично екскурсії по Києву проводити. А дівчині так сподобалось, що не могла відмовити, погодилась. Забила себе роботами з ніг до голови, тільки й часу подеколи відвідувати літературні вечори вистачало.
   Зранку в музеї працювала, ввечері екскурсії нічним містом проводила. А як вихідний був – то вихідним його назвати важко було. Вдень – знову екскурсії, ввечері – літературні вечори. І так по колу. І все вірші писала, написатись не могла… Після виставки тої, що торкнулась душі її, знову мріями про відпочинок в Карпатах вкривалась, захотіла схилами поблукати, горами полазити… Гадала, як любов би знову свою зустріла – вже б не відпустила… А про хлопця-незнайомця, що наче на узвозі побачила, думки відганяла. Не він, привиділося, в житті все не так, лиш в снах може бути.

   Так і далі життя думками-снами коротала. Часом сни їй снились та такі, що не вигадаєш. Вона вже й звикла до них, не розгадувала, тільки насолоджувалась тим, що у снах відбувалось, або ж лякалась й на ранок казала в вікно відкрите: «куди ніч – туди і сон». Снилось їй якось, як йде в натовпі і раптом бачить сережки свої гранатові на іншій дівчині, і вони так блищать, як в неї не блищали! А потім повертається – дід стоїть той, якого в поїзді бачила. Мовчить він, посміхається і сережки в руках тримає, простягає. А Вітка доторкнутись хоче – а дід все віддаляється і віддаляється…
   Після сну того дивного прокинулась, наче людиною іншою. Перед дзеркалом стала, ножиці дістала, дивиться, руки трусяться. Квітку жовту перед собою поклала, закрила очі й зробила видих-вдих. А далі – волосся на підлогу посипалось. До плечей відскубила, довге. Хотіла було, як та Параска-гуцулка зробитись, з коротким, під хлопчика. Та все ж таки залишила на пару сантиметрів довше. Пофарбувати б тепер. В чорне! Та фарби поруч нема. Побігла в магазин, купила першу-дешеву, намастила руки й давай по волоссю гладити. Все чорним стало: і обличчя, і брови, і плечі голі… І волосся, як шапка тепер.
   – А як раптом баба мамина хотіла сказати, що як сережку загублю свою гранатову – на вік від кохання себе відріжу? То краще волосся! Хай волосся все забирає погане від мене, а я коханою колись стану…. Колись…
   І листопад нарешті про осінь нагадав та й про холод не забув. Позривав нахабно листя з дерев за тиждень, навіть не запитав ні в кого дозволу. Любила Вітка осінь, вона завжди приносила в її життя щось непередбачуване. Тільки цієї осені вже не чекала ні на що. Хотіла б скоріше аби зима все снігом засипала, спогади ті теплі, літні під заметами сховала. А сніг навіть не думав з’являтись. Минулого року вже в середині листопада лежав всюди білою пеленою, де тільки міг. А цього – лиш голий асфальт лежить, не соромиться.
   Та з груднем така сама ситуація. Погода – плюсова, снігу – ні крупинки. В Києві плюс дев’ять градусів, дощить тільки цілими днями. Люди поспіхом прикрашають квартири, магазини, під’їзди, в’їзди, підвали, завали – все, що тільки можна прикрасити. І чого вони на початку грудня готуватись до Нового Року починають? Ще ж цілий місяць попереду! А ні – не терпиться їм, новорічного настрою всім хочеться, дива, втомились!
   Кажуть, якщо в людини сумні очі – вона щось розуміє в цьому житті. Та хіба Вітка в своєму щось може зрозуміти? Як волосся своє довге обрізала, в чорне пофарбувала – і здавалось їй, жити краще почала.
   Прокинулась о десятій ранку. Вихідний від музею мала сьогодні. Відразу за звичкою потягнулась за телефоном. Зрозуміла, що проспала, коли побачила купу пропущених від різних номерів, мабуть, екскурсії хотіли замовити. Авжеж – за пару місяців відомим гідом стала в місті, всі тільки її і рекомендували. Сама від себе не очікувала, що ця робота їй так сподобається. Вже стільки книг про Київ прочитала, стільки історій цікавих на пам’ять вивчила, часом самотньо блукала по місту із захопленням пізнавала все навколо та й на курси професійні записалась аби диплом мати, перед іншими вихвалятись.
    Ранок їй здався холодним й трохи бридким, хоч і закутана в три ковдри по самі вуха. Лежала, дивилась в вікно напроти, а там все: сіро-сиро. Небо кольору пильного промислового містечка без жодної надії на ясний сонячний день.
   Закинула руки за голову й бачила, як за вікном вітер гойдає залишки листя на своїх самотніх верхівках – жодного птаха в повітрі, жодної людини в вікні напроти, лише тьмяні вогники від ламп, що включали аби не потонути в денній темряві. Грудень був зовсім не схожим на грудень.
   Вітка висунула з-під теплої, м’якої ковдри спершу одну кінцівку, відчула, що в кімнаті не так холодно, як здавалось, потім другу й нарешті піднялась повз пів години роздумів. Підійшла до вікна аби побачити живі постаті людей на вулиці, машини, що мерехтіли вдалині на трасі й переконатись, що на світі не все так понуро, як здавалось, коли тільки прокинулась.
   Кіт приєднався до Вітки, сів на підвіконня, що ледь-ледь його тримало, звісив свій пухнастий рябий хвіст і спостерігав за всім своїми жовтими очиськами. Він нічого не казав, але мовчки розділяв настрій дівчини.
   – І що то з тобою, погода? Захворіла чи що? – питала, в вікно дивилась, а кіт на неї пустим поглядом.
   – А ти чого? З розуму зійшла зовсім зі своїми роботами сама – з собою розмовляти? – наче кіт все розуміти навчився.
   – Їсти хочеш? – коту.
   Вийшла в магазин аби хоч щось з продуктів купити та поїсти зробити. Бо ж через лінь можна й весь день вдома голодною пролежати. А на вечір треба гарно сьогодні виглядати – ввечері буде вірші читати в одному з ресторанів Києва. З синцями під очима не дуже то й хочеться на людях з’являтись.
   В магазин зайшла, торбу взяла, а в тій торбі сум знайшла. Все навколо блимає, мерехтить, спокою не дає. Навіть ялинка в магазині вже стоїть в іграшки пластикові вбрана.
   А Вітка суне далі по вулиці, дивиться на ті всі магазини в гірлянди завішані – і нуль відсотків новорічного настрою. Зліва від неї – переповнений прилавок цукерок, що кілограмами скуповують жінки на свята, справа – десятки зрубаних ялинок, що чекають на свого володаря, під ногами – калюжі. Ялинки – живі, а настрій – штучний. Всі навколо штучно намагаються підняти собі настрій живими ялинками. Та хіба їх можна назвати «живими»?
   Стоїть Вітка-квітка посеред вулиці, дивиться на ті всі завали з живих дерев і тоскно на душі стає. Придивляється – жодного покупця біля ялинок. На хвилину зраділа, подумала, що може не все так і погано, що народ свідоміше став, що не все ще втрачено... Як прямує до переходу, світло червоне палає, як знак «sos», а напроти неї – чоловік на горбу ялинку ту худеньку несе, і посміхається, зараз дружина його точно буде на сьомому небі від щастя! Мабуть, вже й пакети пильні, забиті іграшками й гірляндами з балкона дістала, дощиком блискучим обмоталась, чекає на здобич... Невже вони нічого не розуміють? Невже їм кисню забагато?
   В шафі в Вітки теж лежать пакунки з іграшками, гірляндами, валянками, з усім новорічним приладдям, що очікує на свій час. І наче вже час починати потроху прикрашати квартиру, та щось зупиняє.
   – Поки не приберу все, поки не викину весь мотлох, який вже давно втратив свій строк придатності, поки не розберу шафи з одягом, посудом, білизною – так і будуть лежати новорічні прикраси без діла… – сказала собі вперто, хоч і сама знала, що того дня не настане.
   Не зможе вона позбутись того лахміття, тих речей, що завжди бережеш як дорогоцінний скарб на «чорний» день, але все ніяк не користуєшся, не стане сил їй викинути той весь непотріб: списані папірці з віршами, блокноти, книги пильні, що вже давно перечитані, речі, які сто років не вдягала… Складно вона з речами своїми розстається. Їм би давно вже в дитячий будинок відправитись, та Вітка все ніяк не може відірвати від серця. Весь мотлох береже! От тільки сережки гранатові вберегти не змогла, все на шкатулку мамину заглядала: а раптом з’явиться сережка друга?
   Лежала днем в ліжку, на полиці із соромом поглядала та печиво магазинне жувала. Так втомилась за останній час, що й би весь день вдома пробула, але з Танькою не вийде.
   – Пішли, – каже в слухавку весело, – прогуляємось!
   А Вітка відмовити не могла. До літературного вечора ще пів дня, встигнуть нагуляти апетиту і до шоколаду, і до вина, і до віршів.
   Вбралась як на побачення, ніби щось знала, бачила. Одягла спідницю яскраво рожеву до колін, светр під колір спідниці, чобітки на підборах, поки ожеледі немає на асфальті. Волосся своє чорне обскубане у хвіст короткий зав’язала, на обличчі дві прядки лишила. І наче – не вона. Не те, щоб їй не пасувала ця зачіска чи колір, просто наче обличчя від одного тіла приліплено, лице від іншого. І ніхто не впізнає зі знайомих тепер Вітку. Тільки Танька лиш звикла до нового образу.
   – Зачитаєш вірша?
   – Де?!
   – Та ось тут!
   Майдан Незалежності, як сторож міста. Ні днем, ні вночі не спить. Хлопець з гітарою в руках, в кросівках червоних співає пісні українською мовою під стелою, а навколо – людей близько двадцяти стоять, ліхтариками мобільних телефонів махають під музику.
   – Йде вже, попроси вірша прочитати, а хлопець тобі підіграє!
   – Та ти здуріла? Він пошле мене!
   – Не пошле, спробуй! – наполягала Танька, яка завжди Вітку усюди підбурювала.
   – А раптом мене слухати ніхто не буде та й розійдуться всі? Хлопцю тільки вечір зіпсую!
   – Не зіпсуєш. Йди.
    І підійшла Вітка ногами тремтячими, не впевненими кроками до хлопця з гітарою, вірша попросила зачитати – а він із радістю!
   – Як тебе представити?
   – Горицвітка. – мовила зачаровано.
   – Друзі! – а люди його любили, одразу пожвавились, як говорити почав після невеличкої перерви. – Для вас зараз буде читати вірш мила дівчина! Підтримайте оплесками – Горицвітка!
    Гітарист дивився на неї, вона – в нікуди. Вчепилась в мікрофон пальцями, мов залізними, не відірвати й голоском ніжним давай вірш згадувати… А він слухав і по струнах бив, мелодію створював. Ніби дуетом вже давно виступали. Люди посмішками вкрились. І не зі злості – з ніжності. Вірш сумний, але такий, що в кожного в серці відгукнеться. Читала впевнено, але всередині все тремтіло. Помітив то хтось?
    – Я відчуваю… Слова не усі ще сказані. Навіть, якщо написані, навіть якщо і в віршах. Я лише знаю – до тебе я ниттю прив’язана на все моє довге не спільне з тобою життя…. – прозвучав останній куплет.
    На вулиці стояв холод, хоч і не морозний. Деякі люди розвертались і йшли, деякі навпаки зупинялись, деякі пари обіймались, деякі дівчата – вдивлялись в Вітку, мов на щось казкове...
   Лише хлопець один в кінці натовпу стояв, мов стовбур, заглядався, голову вертів то вправо, то вліво, як крук.
   – Дякую! – не очікувала таких гучних оплесків. – І користуючись випадком хочу запросити всіх сьогодні на літературний вечір! Буду читати я та інші поети міста Києва в ресторані «Вино і люди»!
   – В якій годині? – питає гітарист для уточнення, хоч і Вітка знає, що він не прийде.
   – О сьомій.
   І в душі так тепло стало, захотілось колір волосся свій природній повернути та з чорного вже важко вивести. Зарядила людей натхненням, а вони її енергією. Взаємний зв’язок між ними відбувся, відчула.
   – Ти мене хоч на відео зняла?
   – А як же!
   Подобались людям вірші її. Хоч і не знала, що таке та «любов», а вірші про неї вміла писати. А може знала та й сама не знала, що знала?! І сумними вірші здавались та з надією на щось світле.
   Гуляли дівки вже неподалік від ресторану, де вірші читатиме Вітка, все пили вино своє улюблене напівсолодке. Віта рядки римовані про себе повторювала, Таня хлопців виглядала. Все хотіла аби хтось підійшов, познайомився. Та ніхто не підходив сьогодні. Чи то Вітка всіх хлопців своєю аурою «недоторки» відгоняла, чи то Танька своїм шаленим бажанням завести новий роман. Бракувало подрузі кохання, хотіла вже серце своє зайняти та все ніяк гідний чоловік не зустрічався. А Вітка й не хвилювалась з цього приводу, на долю покладалась.
   Вечір літературний проходив майже кожної суботи та неділі, але сьогодні були запрошені почесні поети, письменники та навіть представники видавництв. Вітку запросив на вечір повненький поважний ведучий, що й всі інші організовував. Хоч і кількість місць було обмежено, вона влилась у двадцятку поетів і поетес Києва. Хвилювалась не то слово, не знала куди себе подіти від того хвилювання. Тому й вина напилась аби страх сховати. Але і на цей раз алкоголь не допоміг, ще більше розгубив, слова почала забувати. Та коли черга її настала – хвилювання як рукою зняло, відступило.
    – А зараз на цю маленьку, але затишну сцену я хочу запросити дівчину, якій пасуватиме чорна шкіряна спідниця та шкіряний батіжок. Вона так пристрасно читає вірші, що після них хочеться освіжитись…
    Що? Про кого це? Вітка оглядала залу, але не розуміла кого ведучий покликав на сцену до тих пір, як не почула своє ім’я. Та хіба це про неї? Вона не поворухнулась, шукала в натовпі ще одну Вітку.
   – Ну, Горицвітка! Виходь, всі чекають!
   А Вітці б зараз під землю провалитись від сорому. І чого він про шкіряний батіжок сказав? Невже вона така з виду неприступна, але спокуслива? Не помічала за собою.
   І мов квітка на вітрі полетіла на сцену. Всі раптом замовкли. Вона бачила лише світло від ліхтарів, що направлені на неї. Люди між собою переглядались, мов очікували на щось гаряче. А дівчина з чорним волоссям зі здивуванням поглядала на ведучого і все думала: чого він так сказав?
   Вірш читала про «колишнього», хоч і ніколи не мала стосунків. Звідки в її голові брались ті історії? Всі заслухались, ніхто не дозволяв собі слова вставити, навіть пошепки. І справді, щось є в її голосі спокусливого. Поглянула на себе іншими очима. Чоловіки хотіли її тут же взяти: взяти під руку, за руку, на руки й нікуди не відпускати. Хотіли лишити її без одягу, залишивши тільки резинку в волоссі. Обійняти, пригорнути й захистити від світу. Від того «колишнього», що в вірші покинув її, але про якого вона не шкодувала. У вірші вона дякувала йому за все. Чоловіки, що сиділи в залі хотіли, здавалось, опинитись на місці того колишнього і просити в неї пробачення на колінах, цілуючи кожний палець її тонкої ступні…
    Вітка випрямила спину, гордливо пройшла повз натовпу й вийшла на вулицю. Тепер захотілось освіжитись їй. Від поглядів стало важко. Лише вірш прочитала, а наче її роздягли, голою залишили.
   На вулиці всі палили. Вона не палила. Цигарку до рота ніколи не брала та й запах диму не переносила. Морозець вже під вечір обіймав плечі, хоч і хутро штучне накинула, але дівчина відмахувалась – жарко їй, гаряче, пневмонія наче!
    Тихо, за спиною хтось підійшов. Без зайвих рухів чоловіча постать стала позаду, зупинилась, не наближаючись. Не переходячи той кордон, ту межу, ту лінію звідки не повертаються. Ця людина підійшла не для флірту, не для знайомства, не для простого спілкування. Вона підійшла забрати своє.
   – Спокусливо читаєш…Так як і цілуєшся.
   А? Вітка-квітка не повертала голови. В її серці пролунав стукіт, вуста сухими стали, очі скам'яніли, тіло заніміло. Вона знала хто позаду. А коли повернулась – непомітне марево опустилось на очі, звужуючи світ до хлопця-незнайомця, що стояв напроти…
   – Я так довго тебе шукав. Чого ж ти збігла тоді, так і не сказавши про себе нічого?
    Вітка мовчала. Голоси навколо розчинились для неї, нерухомо стояла й дивилась дерев’яними очима. Може сон їй знову дурний сниться та вона ніяк прокинутись не може?
   – Ох і квітка...
   – Хто ти? – оговталась, прокидалась, приходила в себе.
   – Юрко. Ти скажи мені краще, ти нащо волосся своє зіпсувала? – доторкнувся до прядки чорної.
   – Чому це зіпсувала?
   – Прийдеться відрощувати, – не зважав на неї. – Якби не твій голос – так би й не впізнав!
   – Як ти тут опинився?
   – За тобою прийшов.
   – Як ти знайшов мене?
   – Місто підказувало. Йду по узвозу Андрієвському, а мені наче вітер шепоче на вухо голоском твоїм ніжним, всюди, де не зайду – відчуваю запах твій. Ти наповнила місто собою. А ще ти запрошувала мене сама, сьогодні ввечері, коли вірш на Майдані читала. Що, забула? 
   І Віті не добре стало. Ось до чого квітка їй жовта снилась, ось до чого її думки привели. Сама собі долю наворожила! Ось би жити спокійно, як і всі дівчата, так ні – завжди щось вигадувала, до слів чіплялась, сенс шукала, підказки. Ось і сама собі все напророчила. То він був. То він все ж таки по узвозу йшов, коли вона екскурсію проводила. Тепер хоч ім’я його знає, та на душі не легше. Купу питань крутяться навколо, треба все розпитати, все дізнатись – але мов заклякла, слова далі проронити не могла.
   – То значить тобі в готелі в Яблуниці передали квітку жовту?
   – Передали…
   – Ось чому ти Горицвітка тепер…
   А всі й забули про Вітку. Танька, мабуть, з ведучим вже шури-мури закрутила, хоч і він геть не в її смаку. Але навіть на вулицю не виходила за подругою. А люди все навколо лиш обличчя міняли та вогниками яскраво-жовтими з цигарок мерехтіли.
   – Не тільки. Доля в мене така, як у квітки тої.
   – Яка?
   – Кохати, але без коханого жити… – і знову дивною стала, як в Карпатах.
   – Так я тут, я поруч. – впевнено, як і пасує чоловікові.
   – Ти зараз тільки тут. А може й не тут. А може то Бог сміється з мене.
   – Чому йому з тебе сміятися? Невже ти грішила?
   – Ні. Хтось в роду моєму.
   – Знову ти за своє! В Карпатах всю дорогу мені бог знає що розповідала, заговорювала, і знову починаєш…
   – Добре.
   – Що доброго?
   – Не буду більше.
   – А що будеш?
   – Про тебе розпитувати.
   – Питай!
   – Не час.
   – Збіжимо?
   – А Танька?
   – Не пропаде.