Горицвітка

Частина 9

А на ранок все як в мареві. Ніби не пила, а наче п’яна. «Краще б споїв мене!» – думала. Заглянула під ковдру – білизна на місці. Очі з під ковдри – не її стіни. Чужі, ворожі, холодні, але так і манять: «залишся ще»…
   – Де я?! – раптом почулось в голові.
   – В безпеці, – почулось збоку.
   – Ой, я це в голос сказала?
   – Тримай… – простягнув їй пластикове горнятко із запахом кави. – Як і обіцяв.
   А вона все пила й оглядалась із недовірою. І чому вночі сюди припхалась? І взагалі, справді – де це вона? Це квартира, яку Юрко винаймає поки в Києві живе? Не схоже на квартиру. І голоси надто чутні з коридору…
   – Ну що, так і будеш в ліжку лежати весь день?
   – Ні, – розгублено.
   – Зі мною підеш на пари?
   – Які ще пари?
   – Ну, то ж понеділок! Мені на навчання треба, універ тут поруч.
   – То ми в гуртожитку?
   – Так.
   Не бачила Вітка в нічний темряві, куди привів її загадковий Юрко. Ніби очі їй зав’язали, вуха ватою запхали. Сліпа, німа, промовити вчора нічого не могла. Тільки ноги несли.
Раптом чує, кашляє хтось зверху. Хто тут ще?
   – Не лякайся, це сусід по кімнаті. Він тільки зранку прийшов, вночі його не було, – рятував ситуацію.
   – А в нас щось було? – запитала чи то просто щоб ще раз почути правду, чи то дійсно усе забула.
   Включила телефон – жодного дзвінка пропущеного. Як так? Невже Танька не помітила пропажу подруги? Ну, Слава Богу! Бо вже думала перед всім містом виправдовуватись та вибачатись прийдеться за своє зникнення. З'ясує потім ситуацію з Танькою, а зараз треба збирати речі і бігти… Бігти від цього містичного місця, від своєї дурної фантазії, від Юрка і від всього, що за останній час з нею відбулось.
   – Я не піду з тобою ні на які пари. Мені ж на роботу!
   – Як скажеш. То я зайду за тобою після роботи? Скажи адресу.
   – Ні! Не можу сьогодні, до батьків треба ввечері, – сама не знаючи чого відмовлялася, а на вуста Юркові дивилась і цілуватись знову хотілось.
   – Хочеш я з тобою до батьків піду? – неочікувано.
   Вітка поглянула на Юрка, ніби на прибульця із потойбічного середовища. Що він таке говорить? Вони ж знайомі лише, рахуй, два дні… «Ага, знайомі два дні, – подумалось їй, – а вже в ліжку в одному з ним прокинулась!»… І що це з нею таке вчора відбувалось? Невже зовсім гордість втратила дівочу? Добре, що цноту залишила, цілунками обійшлась… І все знову, як в мареві. Так і манять вуста Юркові, а розум каже: біжи. Біжи скоріше!
   – Ти що, зовсім? Мої ж батьки з’їдять тебе питаннями!
   – Я на всі питання знаю відповіді, не боюсь, – по чоловічому, серйозно.
   До чого ж дивний цей Юрко. Вже в порівнянні з ним і Вітка адекватною здавалась. А ні, щось їх тримало разом, не відпускало…
   Зазвичай, такі хлопці дівчат лякають більше за тих, хто їм нерви лоскоче. Зазвичай, від таких хлопців, що на руках носять – біжиш, куди очі глядять, не оглядаєшся. Тільки через час можеш жалкувати, коли вже пізно буває. Не подобається взагалі-то ні хлопцям, ні дівчатам, коли все легко дістається. А Юрко – наче з неба подарунок, за втрачену сережку відшкодування. І з’явився мов каміння на голову, і до себе привів, і каву в ліжко приніс, і з батьками хоче познайомитись. Де підступ той клятий шукати? А може немає ніякого підступу і Вітка просто в казку потрапила? Де всі її мрії раптово й в одну мить здійснюються? Цікаво, що б сказав на те її дід, якби поруч був?
   – А коли ти назад вертаєшся? – Вітку наче струмом вдарило, згадала, що у будь-якої казки кінець є.
   – Коли сесію закрию або ж... не закрию. Хочеш зі мною?
   – Куди? В Коломию? – зіниці розширювались з кожним питанням, ще трохи й повипадали б.
   – Так.
   Та якби ще тоді в Карпатах він запросив її залишитись там з ним назавжди – так, вона б погодилась. Вона б погодилась навіть, якби він запросив її жити там же посеред дороги, де вони цілувались, посеред лісу темного, без нічого, головне, щоб тільки він поруч був – так, вона б погодилась! Голову б втратила свою остаточно і погодилась би… Але зараз, коли ніби вже й охолонула від таких рідних її серцю гір та полонин, почала звикати до Києва, почала любити це місто – як? Як все кинути? Та і куди? Заради чого? Пошуків діда чи кохання сумнівного, хлопця примарного?
   – То як ти це уявляєш? А моя робота, мої батьки, моє місто? Як же я все кину і з незнайомцем рушу в інший бік країни? – відмовлялась, відштовхувала Юрка, словам його не вірила. А яка б дівчина повірила?
   – Незнайомцем?... – засмутився, очі додолу опустив.
   – Ну а хто ти мені?
   – А я думав…
   – Правильно, інколи краще спочатку все обдумати… – відрізала й почала збиратись.
   Хапала речі поспіхом, каву допивала-давилась гущею, кімнату розглядала… Не схожа на хлопчачу – все так обережно зібрано, по поличках розкладено, посуд вимитий, жодної речі на підлозі не валяється. Не те, що в неї вдома…
   – Ну, я пішла? – невпевнено. Ноги тепер до виходу несли, а серце зупиняло, тримало коло цього Юрка дивного.
   Чекала, коли він підійде, обійме, притисне, поцілує ще раз, як вчора ввечері посеред місту, як вчора вночі посеред кімнати темної, як пів року назад в Карпатах посеред лісу... А він стояв все нерухомо і дивився на Вітку, наче в останній раз. Щось в ньому за мить змінилось, відчула дівчина, але першого кроку не зробила… Навпаки – пару кроків назад, до дверей і зникла з простору кімнати гуртожитської… Все бігла вулицею, повітря холодне хапала, сльоту ногами місила й назад оглядалась: чи не біжить Юрко за нею? А він не біг. Стояв, мабуть, так само посеред кімнати нерухомо, мов статуя, або ж речі в універ свій збирав. І що ж далі буде тепер? Невідомо Вітці. І чи вони побачаться ще раз? Коли? Сьогодні ввечері після роботи? Так і не домовились ні про що! Скажені, дурні закохані. Номер телефону в неї навіть не взяв! І вона якось не подумала… Але що він собі думає? Що втретє життя йому шанс дасть й до Вітки приведе? Добре, хоч запам’ятала вона єдине – номер гуртожитку його… Єдина ниточка, що тепер їх поєднувала.
   Та Віта все по калюжах додому летіла, під душ гарячий стати хотіла, подрузі подзвонити й усе розповісти та дізнатись, чого це вона учора так і не шукала її ніде? Чи все гаразд із подругою?
    А та на дзвінки не підіймала. Забула тоді Вітка про все на світі: про дім свій, про душ, про роботу, побігла до Таньки додому, переконатись, що жива-здорова. Через все місто, через усю Троєщину летіла, мов комета. Та даремно. Ніхто дверей не відчинив. Де та подруга дурна лазить, знущається? Згадала Вітка: може на навчанні вона зараз та телефон відключила? І знову через все місто, назад через Троєщину до університету культури й мистецтв. Знала Віта групу її, аудиторію, одногрупників. Знала, кав’ярню в якій обідає, все знала. Та знову марно! Не знайшла там Таньку свою, ніхто не бачив, не приходила – кажуть. Сіла Віта на лавочку, спину від поту, мокру протерла під курткою – пів дня минуло. Де ж шукати художницю?
   І на узвіз Андрієвський – в студію! Може там вона, працювати вийшла? Але ж понеділок сьогодні – вихідний мала б мати... Та раптом в студії заняття проводить?
   Попередила Віта на роботі смс-кою, що спізниться, подзвонила батькам, запевнила їх, що все гаразд із донькою і по брущатці стукати наверх. Та що ж так важко сьогодні рухатись по світу? І не тому що вона вже Київ по два рази об’їздила зранку. А все тому що сама в усьому винила себе. Якби не збігла вчора з незнайомцем, який навіть номеру телефону її не попросив – так би нічого не сталось, Таньку б не прийшлось шукати сьогодні. Погані думки про подругу відганяла, тільки молилась всю дорогу, аби все добре з неї було.
   Студія Танькина – в будинку напроти Замка Річарда, який легендами містичними з усіх боків підперезаний. А сам будинок – теж старезний, високий, хоч і мав всього чотири поверхи. Ліфту, звісно, не було, доводилось на останній поверх пішки сходами крутими підійматись. А в під’їзді завжди темно було, навіть вдень. І скріпили вони, мов перешіптувались. Лячно Вітці було йти тими сходами, тому бігла-спіткалась-ноги підвертала, аби скоріше до дверей добігти. І як почує якийсь шерех в коридорі – так серце в п’яти. І з віконця маленького між поверхами – вежі замку химерного.
   Очі заплющила, думки прогнала, до дверей сліпо добігла. Ломиться, стукає в залізні. А за ними – тиша. Скоріше сподівалася Вітка, що двері відчиняться аби душу рідну побачити, з полегшенням видохнути. Та тільки шерех поверхом нижче чула. Невже примари? Все тіло мурахами вкрилось. І як тут Танька її працює постійно? Можна ж вмерти від страху! Чує кроки чиїсь, все ближче і ближче наближаються. Серце ще більше забилось, стукає триста п’ятдесят ударів на хвилину. І Вітка-квітка знову до дверей: «відчиніть! Благаю!»
   – Таня! Таня! Ти тут?
   – Ви когось шукаєте? – долинуло знизу хриплуватим голосом.
   Ще секунда б і дівчина розрив серця отримала! Та оглянулась назад – жінка прибиральниця з готелю з першого поверху. Фух… Але ж… Чи точно вона – не примара?
   – Так, шукаю, подругу свою, вона працює тут. Таню знаєте?
   – Так, звісно, знаю. Таня – чудна дівчина! Так вона вчора вночі приходила! – з посмішкою, але ноткою засмучення відповідала стара. Вона стояла в білому фартусі, з віником в руках, без рукавичок. На вигляд жінка мала років п’ятдесят пять, проте насправді її вік вже давно перевалив за шістдесят. Але вона була привітна і люб’язна.
   – Справді? Так не відчиняє ніхто!
   – Може спить? Знаєте, вона мене вчора розбудила вночі! Я ось тут живу, коли на зміну виходжу, –показувала на двері напроти студії, – і чую вчора гучний шум та стукіт підборів. Спочатку злякалась, думала, може молодь якась по під’їздах шариться, пиво п’є та потім почула голос знайомий, Танін. Вона не одна була. Але, мабуть, трохи п’яненька, – посміхнулась стара.
   І давай Вітка стукати ще з більшою злістю. Так стукала, що здавалось зараз в замку Річарда всіх примар відлякає. Достукалась… Двері повільно відчинились…
   – Таня, ти дура?! – залетіла, як ошпарена, думала, зараз від подруги живого місця не залишиться.
   – Тихо, не волай, голова болить…. – хапалась за скроні, що волоссям зім’яті неохайно. – Ти чого так рано? 
   – Де рано? Люди вже обідають! Друга година! Я тебе сьогодні весь день шукаю! Що з твоїм телефоном?
   – Розряджений, а зарядка вдома, – спокійно, ніби нічого не відбувалось мовила Таня.
   – А чого ти сюди припхалась вночі, а не додому?
   Почувся чоловічий кашель з балкона і запах диму… Як глянула Віта в скляні двері – під землю майже не провалилась. Та невже?
   – Таня, тільки не кажи, що це правда…
   – Ой, краще не питай. Зараз, проводжу його, все розповім, – пошепки.
   А за дверима скляними стояв ведучий літературного вечора… Сорочка біла розстібнута, пом’ята, борода скуйовджена, тіло його так і благало виспатись. Але як тільки в кімнату зайшов, Вітку побачив – плечі розпрямив, підборіддя вгору задер, цигарку о попільничку в кімнаті затушив.
   – Молодим поетесам привіт! – кинув, як на сцені.
   – Привіт, – відповіла йому трохи з огидою Вітка.
   – Танюш, підемо поїмо поснідаємо? – запитав Паша, якому вже давно треба перестати снідати, обідати та вечеряти взагалі. Тільки пити воду. Бо без піджака Вітка побачила, як його живіт, передавлений ремнем, ледь вміщується в брюки.
   Таня відвела Пашу, пояснила йому, що вона має інші плани на сьогодні та той із легкістю покинув студію. Прибиральниця теж зникла, як та примара, як тільки за ведучим зачинились двері. Цікаво і що вона подумала про Таньку? А втім – не цікаво, хто ж молодим не був?!
   – Фух… – звалилась на диван із піддонів. Над диваном висіла велика картина, втім, як і напроти дивану та по всім стінам студії. В приміщенні стояв запах плісняви – дім же старий. Але запах фарб рятував.
   – Ну, я тебе слухаю. Розповідай негайно! – палала від нетерпіння та злості Віта.
   – Та що розповідати? Як вечір літературний закінчився – я далі й нічого не пам’ятаю. Лиш те, як йшли пішки через все місто до студії. А чого сюди – не пам’ятаю. А, точно, я ж ключі від дому знайти не могла! Паша і пішов мене проводжати. Фу, погане вино, – буркнула Танька й знову за скроні вхопилась.
   – А як начальниця твоя заявилась би в студію зранку сьогодні, що б ти їй сказала?
   – Ой, не починай.
   – Так, а що, ведучий цей з тобою залишився ночувати?
   – Як бачиш…
   – Жах, – кривилась Вітка, наче сама святою була. Та знала би Танька як в неї вчорашній вечір пройшов, попросила б помовчати подругу!
   – А що сталось? Чого ти шукала мене?
   – Це я хочу запитати в тебе: чого це ти мене не шукала? Ти дійсно не помітила, як я вчора зникла з ресторану?
   – То все Паша мене заговорив, сказав, що ти додому пішла. А ти кудись зникла?
   – От ненормальний, – не хотіла продовжувати. І так раділа, що Танька про неї вчора не згадала.
   І хотілось Віті поділитись всім і водночас хотілось мовчати. Затаїти в собі свої переживання та самій спочатку в усьому розібратись. Але язик нетерплячий, все вирішив за дівчину.
   – Я вчора не додому пішла, – зізналась, вперше душу відкрила подрузі. – І не сама… Коротше, ми з тобою обидві дурні, я теж прокинулась...
   – Та не спала я з ведучим! – перебила. – Якщо ти на це натякаєш…
   – Зовсім ні. Якщо чесно, то це твоя справа, я у твоє особисте життя лізти і не збиралась.
   – Ладно, не зважай. Ну, так що там в тебе? Розповідай, – пішла чайник ставити на уявну кухню і на балкон старезний з цигаркою сунула. А в студії й без того холодно, хоч дверей не відчиняй, як на вулиці.
   І давай Віта все розповідати, душу виливати – голою лишати. І про Карпати, і про поцілунок посеред дороги, і про зустріч вчорашню з тим же хлопцем. Про все розповіла. Навіть про діда не забула, що містично зустрівся їй в потязі. А Танька любила такі розповіді, хоч і в цю повірити не могла. Слухала та не вірила, що з її подругою могло таке статись. Та чи не бреше? Може вигадала все? Та хіба таке вигадаєш? Можна й роман писати на основі реальних подій… Роман романом, а в житті – як бути? Як тепер бути Вітці? Бігти ввечері після роботи до гуртожитку від медичної академії? Чи більше ніколи не з’являтись в житті хлопця-незнайомця Юрка дивакуватого…? Забути як сон…
   – Вітка! Та це доля твоя! Ти що не зрозуміла? – пожвавилась подруга.
   – Не знаю…
   – І що дійсно навіть номерами не обмінялись?! Оце ви дурні! Обов’язково вертайся до нього в гуртожиток, поки він ще тут!
   – І що я йому скажу?... Та й взагалі: що далі? Відносини на відстані?
   – Спочатку так, якраз почуття перевіриш. А потім й до нього переїдеш, або він до Києва, хто знає.
   – Він сказав, що його можуть вигнати з університету, через те, що на заняттях не з’являвся весь семестр. Цікаво, чого ж він не з’являвся? А тільки ось в грудні приїхав… Дивно все так.
   – Та що тут дивного? Ну була в нього якась своя причина! Згадай себе: ніби ти всі свої пари відвідувала! І врешті, тобі яка різниця? А може… він спеціально з’явився в грудні аби з тобою зустрітись?
   – Ага. Бог усе передбачив ще скажи!
   – Передбачив, а вже справа за тобою… Ну, я б на твоєму місці бігла б до нього, навіть не думала! Кажуть, якщо щось дуже хочеться – то дівчатам можна! – посміхнулась і знову посерйознішала. – Так і що кажеш, той дід з поїзда може бути теж з Коломиї?
   – Ага…
   – Містика якась!
   – Сама ти містика! Дуристика! І сережка та дурна нащо зникла? Щоб лякати мене тепер все подальше життя? От бачиш, тобі важко повірити в те, що зі мною відбулось, а мені – як думаєш? Досі наче в сні якомусь знаходжусь. Наче на себе збоку дивлюсь… Ніби не я. Здається, от навіть якщо і піду до гуртожитку – то не знайду його! Ні гуртожитку, ні кімнати Юрка, ні самого Юрка – нічогісінько… Слухай, Танька, може я… того? З глузду з’їхала, а?
   А Танька вже й по правді так думати почала та вчасно зупинилась. Бачила як очі блищать в подруги, як руки тремтять і відчувала, як серце в неї б’ється. Не може вона їй брехати, та хоч і здавалось все це вигадкою дівчачою, все одно надто походило на правду…
   – Але знаєш, як з ним вчора тепло було… Ми гуляли під дощем, під снігом – а я зовсім не відчувала холоду! І сьогодні так не хотілось йти від Юрка. Хотілось з ним залишитись… Не знаю, що зі мною коїться! Правду він сказав вчора мені, що я сама від себе справжньої втікаю постійно… Знаєш, Танька, він ніби мене наскрізь знає! Ніби моя людина. Але щось відштовхує…
   – Ти ж ніколи нікого не кохала, правда?
   – Здається, ні. З ним таке почуття вперше виникло… Почуття теплоти й захищеності… Це і є любов?
   – Можливо, я й сама не знаю. Ладно, вчинимо так. Ми зараз разом поїдемо по домах, ти приведеш себе в порядок, сходиш до душу й підеш на роботу. А потім…
   – Та, вже сенсу нема на пару годин виходити в музей. Вже відпрошусь. Краще вдома відлежусь, все обдумаю…
   – Ну або так.
   – А ти сьогодні не працюєш?
   – Слава богу ні! Голова тріщить. Теж вдома буду.
   – Ох ми з тобою і погуляли вчора, – засміялась Вітка з ноткою надії на щось добре…
   – Тільки ти мені пообіцяй, що знайдеш свого Юрка і познайомиш мене з ним!
   – Таня!
   – Обіцяй! Від долі своєї не можна відвертатись! Бо якщо вона відвернеться…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше