Горизонт Відродження

I. 3. Дискусія з Величним.

Утрачені давні писання, де мудреці розповідали про людську природу. Утрачені давні вірування, котрі малювалися прозорим щитом між дикою природою звіра та тихим серцебиттям людяності. Утрачені міфи, легенди, історії. Все кануло в попіл. Все згоріло до основи. 
Тепер як би не боліло, як би не скрипіло в голові, ніхто не зможе відновити, відбудувати руїну. Та вже й не знайдеться тих, хто бажав прикласти зусилля до важкої, смертельної роботи.
Вже не знайдуться ті, хто став злодієм, повинним у знищенні цілого роду. Хоча… всі ми злодії. Самі повинні в заході людства. Лишається лише плакати над гігантським скелетом, роздивлятися тріщини та пилинки, котрі осіли на ньому за тисячу років. 
Змії-велетні ковзають по ребрам, кісткам ніг та рук. Із черепу видніються очі створінь, які там ховаються. Так, тепер руїни колись славних мегаполісів слугують домівкою для жаху та сказу, для вцілілих тварин та дикунів. 
Сірі пагорби, ненасичені струмочками. На гірських схилах не плодяться зелені ліси. Нескінченна пустеля майже позбавлена життя. Я лишився з нею наодинці. Наше спілкування буде довгим та занадто філософським. Воно більш буде схоже на монолог…

Захід сонця. Сірий кар. Мовчазний, примарний пілот, котрий не вимовив жодного слова за всю дорогу. Він віз мене у невідомі краї. Весь час ми рухались по чорному швидкісному шосе. Ні разу не повернули, ні разу не переїхали на іншу полосу. Постійно, по назначеному маршруту. 
Сонячні промені. Можливо, все це теж ілюзія. Як у мене вдома. Інтерактивні стіни, що стали дзеркалом у хвойний ліс. Така сама технологія і тут, але в більших масштабах. Чомусь мені здавалося, що мої думки хиляться у вірному напрямку. Ніяк не інакше. Тоді що приховано за цим інтерактивним… небом? Що за помаранчевими хмарами, об’їденими сонцем? Дуже скоро я отримаю на запитання чітку відповідь, яка вже дуже давно вертілася на язиці, але якось вона умудрялася сховатися від мене. 
Ми їхали одні, не лише у машині, але і навколо. Жодного транспортного засобу. Пуста, тиха дорога. Це прибавляло мені якоїсь невідомої тривоги. Ми ніби наближалися до мертвої зони, де живим не раді. Нащо люди з “Гармонії” збудували центральний процесор? Якій цілі він слугує? Так, пролунає кумедно – але мені здається, він створений для параноїків, що подібні мені. Він відповідає на питання, які б не захотів розповідати справжній директор їхньої корпорації. І кожний андроїд був створений, щоб не заважати людям у “Гармонії”. Вони, певно, працюють у цехах по зборці залізяк. Або сидять у лабораторіях по іспиту нових моделей. Хотілось би і мені працювати разом з ними… Чи не хотілось би. Знаючи, що товариші одноплеменці страждають від творіння рук моїх, я б не зміг переносити це зі спокійною душею. 
Та що гадати?! Скоро я все побачу. Аж надто скоро. Шосе прямувало до величезного білого куполу. Він, наче фреска, був складений із рівносторонніх трикутних титанових пластин. Сірими пластинами зіяв дуже знайомий напис: “ГАРМОНІЯ”. Ось і вона, штаб-квартира, де ховаються пацюки, що проводять над нами дивні досліди, експеримент. Я хочу зазирнути їм у вічі та поцікавитися, як їм живеться. 
Перед самим куполом прилягло кільце з білого металу, по якому проїхався кар, спинився біля велетенської брами. Ніхто не мовив ні слова, але я і так розумів, що час мені йти у вулик. Хто б там на мене не чекав, я готовий його послухати та обрати для себе майбутнє (якщо у мене дійсно буде право вибору). 
Біля монументальних автоматичних дверей нікого не було, але у мене майже горіла спина, я відчував, як за мною пильно стежать. Невидимі сторожі сиділи на кожному метрі та вдивлялися міні у вічі. Ну, ходімо. Дізнаємось, що на мене чекає. 
Я вважав, що всередині куполу будуть різноманітні рівні з офісами, приймальною, лабораторіями, але ні. Він виявився пустотілим. Навколо нічого не було, крім білих трикутних плит. Я не бачив, звідкіля ллється біле світло, але тут було настільки яскраво, що було досить важко звикнути до обстановки. І куди мені йти? До кого звертатися? До пустоти? Вочевидь, мої питання були почуті, хоч і пролунали тільки в голові. 
В центрі куполу, якщо я правильно зрозумів його будову, з’явилася невідомо звідки кабіна ліфту. З’явилася вона без жодного шуму. Просто… якась технологічна магія. Я підійшов ближче, очікуючи ще якогось трюку. Нащо вся ця вистава? Невже вони не могли одразу мене направити до центрального процесору, щоб я міг там пошукати відповіді. Ні, треба обов’язково збудувати спеціальну послідовність театральних подій, щоб я відчув важливість цього моменту. Він і без них був би важливим. Схоже на ті пригодницькі романи, які я читав у бібліотеці “Гармонії”.
Вперед. Зайду у кабіну. Куди вона мене доставить? Ліфт був розрахований по площі не більше ніж на одну людину. Дверцята безшумно зімкнулися, через декілька секунд знову відчинилися. Я навіть не вспів зрозуміти, чи зрушила з місця кабінка. Переді мною тепер був довжелезний коридор, обшитий прямокутними пластинами білого кольору. Він був завдовжки метрів п’ятдесят. Це точно. Під височенною світлою стелею до протилежного кінцю прямували товсті силові кабелі, огорнуті срібною плівкою. Вони висіли на титанових каркасах. На стінах зустрічалися написи “Гармонія” та висіли тонесенькі неодіоди, освітлюючи мій шлях. Не таке вже і яскраве світло від них відбивалося. 
Було, якщо чесно кажучи, трішки боязно. Як би я не розмірковував про цей момент раніше, але мені насправді невідомо було, що чекає за товстим білим шлюзом, котрий представ попереду, то якось байдуже було б на цей похід. Можливо, це секретний бункер, де ховається директор корпорації, а центральний процесор буде помічником у цій бесіді. Зараз побачимо…
Ще одна автоматична штуковина на моєму шляху. Шлюз сам відчинився. Я, дивлячись на білу підлогу, ввійшов. І знову яскраве сяйво. Циліндричне приміщення було майже пустим. Пустота усюди, за винятком громіздкої кубічної конструкції по центру. Біла, як і усе навколо, але вона виділялася на загальному фоні. Ця… невідома… штука висіла на сотні кабелях та каркасах, що і впивалися в стіни. Що воно таке? Це і є центральний процесор? І знову жодної живої душі… Я сподівався зустріти тут хоча б когось. 
- Доброго дня, містере Брін, - пролунав невідомо звідкіля голос. Він не належав людині. Він не лунав жіночим, чоловічим, дитячим. Тисячі тембрів сплелися воєдино. Він одночасно був і усюди, і ніде. – Вибачте, що налякав вас. Будь ласка, сідайте.
- Куди? – Яким би абсурдним не було перше запитання, але це єдине, що я зміг спитати. Від здивування та унікальності ситуації я аж затремтів.
- Позаду вас, - знову лунав у голові голос тисячі людей, - є крісло.
Я обернувся. Його ж там не було, коли я заходив у приміщення. Як?.. Що воно таке?.. 
- Сідайте, містере Брін, - повторював моторошний голос. – На нас чекає довга бесіда. Було б нераціональним витрачати час на здивування перед наномеблями.
- Нано?.. – Цей куб і є джерело всієї інформації. База даних для кожного андроїда, у кожному біомі. Центральний процесор. – Так, я сідаю. 
- Як ви вже встигли зрозуміти, - розпочав голос, - перед вами центральний процесор “Гармонії”. Штучний інтелект, котрий підтримує кожний життєвий процес, зараз спілкується з вами, містере Брін. У вас безліч питань. На кожне із них я дам вам відповідь. Але і ваша доля буде залежати від того, який об’єм інформації вам відкриється. Ви приймаєте такі умови?
- Мені може грозити смерть? – перелякався раптом я. Хоч речення центрального процесора відлунювалися у голові, я говорив, вимовляв кожне слово.
- Ні в якому разі, містере Брін. “Гармонія” була створена, щоб підтримувати вас у безпечній та максимально комфортній середі. Ви – не перша людина, котрій ми, на жаль, не змогли допомогти. Ви – не перший, хто прийшов за відповідями, бо не міг спокійно жити серед ідеальних умов. І кожен йшов звідси задоволений тим, що отримав, у кожного була різна реакція, кожен обрав власне майбутнє.
- Яке майбутнє? 
- Цього я ще не можу вам відкрити. Задавайте питання, містере Брін.
- Що таке “Гаромнія”? – не довго думаючи, випалив я перше питання.
- Це не окреме запитання, містере Брін. Воно більш схоже на комплексне, і такою самою буде моя відповідь. По вашому емоційному стану було зафіксовано, що вас дуже часто зачіпляло слово “колоністи”. Знаєте чому вас так іменують андроїди? 
- Чому? 
- Бо ви не на Землі, містере Брін. – Мене перекрутило. – Так, я розумію вашу реакцію. Оточуюча вас середа – творіння інтерактивно-голограмної системи. 
- Що трапилося з Землею? – важко кидав я слова. – Де ми?
- На перше запитання вам колись дав відповідь ваш дід. Він описав кожну подію, яка трапилася на Землі на початку XXIстоліття, але до кінця не дійшов. “Сірі сторінки Землі” – книга, що постійно була у вас, але…
- Ні! Зачекай! Я не знаю нічого про цю книгу. Мені сунув її андроїд у бібліотеці! Як вона могла бути у мене?
- Так просто вам не відповісти. Ви краще слухайте, містере Брін. Намагайтеся не перебивати. На Землі трапилася глобальна ядерна війна, яка зробила умови життя критично небезпечними, навіть смертельними. Наші творці передбачили такий вирок для людства і створили “Гармонію” - сукупність різноманітних біологічних та механічних систем, які будуть спрямовані на підтримання в безпеці та комфорті колоністів, що пережили кризу. “Гармонія” була націлена на створення максимально утопічних умов. Для того, щоб ви проквітали та популяція зростала, нам була поставлена задача тримати вас у незнанні. Важка концепція була закладена в нашу основу, щоб ви могли співіснувати один з одним без конфліктів, без війн та турбот. Більшість з моральних питань вам будуть незрозумілими, несправедливими, жорстокими, але система та розпорядок дня, заняття та тренування, заохочення та нагороди вже досить довгий час залишаються дієвим щитом, котрий рятує людську цивілізацію.
- І скільки триває таке життя? Зараз же не 2046-й, так? Чому саме 2046-й?
- У 2046-му році кораблі з символікою “Гармонія” покинули Землю. До того ж творцями було прийняте рішення ввести двохсотрічний цикл. Тобто, кожні двісті років ми повертаємося у 2046-й рік. Зараз наступив п’ятий цикл. Вісімсот років колоністи проживають у створених нами умовах. 
- І ніхто не звертав уваги, що сьогодні був 2246-й рік, а наступного дня раптом став 2046-й? І навіщо було вводити таку систему?
- Система циклів була створена, бо науковий прогрес, якщо ви помітили, відповідає 2046-му. Ми не проводимо дослідження та не робимо винаходів, так як всі ресурси, добуті нами, відправляються на життєзабезпечення та підтримання біомів. Ми маємо підтримувати ідеальні умови. Для цього ми постійно модернізуємо та покращуємо андроїдів, домашні системи та інші предмети біомів, які вас оточують. Тільки вам вже вдалося помітити, що не всі люди можуть звикнути до таких умов. Наприклад, ви та Джулія Робінс. Ви періодично втрачаєте глузд, починаєте витворяти речі, що загрожують іншим колоністам. Тому ми повинні зупиняти вас, виконувати різноманітні процедури для відновлення порядку та балансу. Саме це і відбувається в кінці кожного циклу.
- Ти про стирання пам’яті? Я так розумію, мені теж стирали…
- Так, містере Брін. Локальна амнезія. Вона не приносить ніякої шкоди, коли нам потрібно коректувати спогади, пов’язані лише з датою. Але в більших об’ємах стирання шкодить психіці. Перша локальна амнезія була застосована до вас ще у дитинстві, коли Майкл Роуз, ваш дід, вчиняв панічні напади на фільтруючи комплекси “Гармонії”. Але все рівно у вас та вашої родини лишилися деякі спогади. Саме тоді Майкл Роуз написав “Сірі сторінки Землі” та сховав її. Він зміг відшукати аномальну ділянку, на котрій сканування не давало ніяких результатів. Яким чином книга потрапила вам, і як Майкл Роуз зміг її написати досі невідомо. Є ймовірність, що він відшукав слабке місце в програмному забезпеченні та скористувався цим. 
- Дідько, - це поки що єдине, що я зміг вимовити.
- Розумію, містере Брін. Вам важко сприймати інформацію. Тому я маю запитати у вас: чи бажаєте ви слухати далі? Бо ваше майбутнє тепер залежатиме лише від того, скільки всього дізнаєтесь. Ви готові? 
- Це ніякий не експеримент… Продовжуй, - повільно відповідав я. – Розповідай далі. Що трапилося з Джеремі Айроном? Куди ви його перевели та по якій причині?
- Містере Брін, коли ви вперше познайомились з Джеремі Айроном?
- У вісімнадцять років… Його перевели до нашої соціальної групи.
- Саме тоді до вас було застосована друга локальна амнезія. Рішення було прийняте через ваші нервові зриви з приводу спогадів про дідуся, Майкла Роуза. Ви почали кричати на вулиці та кидатися на домашнього андроїда-помічника. Через амнезію у вас трапився психічний розлад. Джеремі Айрона ніколи не існувало. І як би ми не намагалися реабілітувати вас, нічого не вдавалося. Навпаки, ваші приступи параної ставали частішими. Ви могли навіть на людей кидатися та вимагати від них зустрічі з лідерами корпорації. На свій страх та ризик ми застосували втретє локальну амнезію та профілактичне лікування заспокійливими препаратами. Багато років ви жили спокійно. Але галюцинації повернулися. Критичною помилкою було переводити у вашу соціальну групу Джулію Робінс. Її несвоєчасне втручання привело вас сюди. 
- Тобто… у мене не все гаразд з головою? Ви кажете, що насправді ніякого Джеремі не існувало? Ви насміхаєтеся наді мною?! Я знайомий з цією людиною вже досить давно! Він ніяк не може бути плодом моєї уяви! Годі вже розповідати мені нісенітницю! І ви бажаєте, щоб я повірив вам?! Раптом, ви самі – вигадка  та творіння моєї уяви?! 
- Сприймайте це, містере Брін, як нашу помилку, виняткову похибку у розрахунках. За це ми приносимо вибачення. Ви краще прислухайтеся до мене та не робіть поспішних висновків.
- Добре. – Я якось швидко охолонув, гнів тільки почав накипати і раптом зник. Напевно, застосували якийсь препарат або… я сам заспокоївся, бо розумів, що злість не приведе мене ні до чого. – Джулія Робінс. Що з нею? Чому ви… застосували до неї амнезію? Вона ж майже нічого не підозрювала. Вона просто хотіла… побачити щось невідоме.
- І це загрожувало стабільності та комфортності. Тепер же вона відчуває себе набагато краще. 
- Все це якось неправильно. Невже немає іншого виходу? Навіщо позбавляти спогадів?
- Так заклали в програмний код наші творці. Будь-що, пов’язане з розладом системи, що йде в супереч основам “Гармонії”, повинно бути стертим, схованим.
- Важко мені зрозуміти ваших творців.
- Бо ви не були на Землі, під час її падіння. Ви не стали свідком подій, що змусили їх евакуюватися з планети та збудувати тут колонію. 
- Тут? Ти ж мені не відповів на запитання: де ми зараз знаходимося, якщо не на Землі? 
- Планета, яка зветься Марсом. Її структура, атмосфера, гравітація найбільш сприятливі для побудови подібних біомів. 
- А де ваші творці? Я сподівався побачити тут хоч когось живого. Невже тут все обслуговується штучним інтелектом та машинами?
- Перші колоністи відмовилися від тієї реальності. Вони добровільно стерли собі пам'ять та прийнялися жити серед інших людей у ними ж створених умовах. Всі процеси були віддані під контроль штучного інтелекту. З першого дня нашим основним завданням було піклування за вашим видом, захисту вас від зовнішніх та внутрішніх небезпечних факторів.
- І скільки нас? Як багато людей живуть у системі “Гармонії”?
- Ваша популяція на даний момент часу стабільна: двадцять два мільйони представників людської раси живуть під захистом високої технології. 
- Це всі? Всі? Нас же було чотирнадцять мільярдів?
- Містере Брін, одним із наслідків ядерної війни стало вимирання людей, тих що залишилися на Землі та не змогли відправитися на Марс. Я передбачу наступне запитання: чому не всі покинули рідну домівку та відправилися до порятунку? Через ліміт ресурсів, за які велася активна боротьба. На них були збудовані човни, колонія, біоми, центральний процесор, тераформуючі системи, біодвигуни кисню, харчова ланка. Ми змогли врятувати лише декілька тисяч з Землі, але сукупний прогрес на лице. Так, ви б хотіли сказати, що при всіх небезпечних факторах на Землі за одне тисячоліття популяція людей виростала набагато швидше, ніж у біомах “Гармонії”. Ми контролюємо народжуваність, щоб нові колоністи могли жити у повністю відрегульованих та збалансованих біомах. 
- Чому ви приховуєте від колоністів правду? Це лише шкодить…Це нашкодило моєму діду. Де він? 
- Це шкодить лише деяким, містере Брін. Майкл Роуз: він теж був тут, спілкувався, отримував відповіді. Ваш дід обрав своє майбутнє. Що з ним на даний момент, нам лишається невідомо. Решта живе у незнанні. Незнання їм лише допомагає. Всі їхні зусилля спрямовані на фізичний та інтелектуальний розвиток. Ще я мушу помітити, що такі винятки, як ви, трапляються набагато рідше.
- Чому? – Я міг і сам відповісти на питання. – Бо ви притупили людяність. Це все не ті чоловіки та жінки, яких ви повинні були захищати. Вони майже ніщо.
- Ні, містере Брін. Я вже казав, що в супереч будь-яких моральних аспектів, нашими зусиллями вдалося створити ідеальне суспільство, що проживає в ідеальних умовах. Немає війн, немає хвороб, немає голоду та насилля. “Гармонія” плідно виконує своє завдання.
- Можливо, ви і маєте рацію. Без “Гармонії” ті декілька тисяч, що врятувалися, не змогли би вижити. Але що з Землею? Що трапилося з тими, хто не зміг виграти щасливий квиток на Марс? І що з моїм дідом? Досить примарна відповідь була дана мені.
- Спочатку творці мали в планах запуски штучних супутників для стеження або підключення до мережі вже запущених, але вони визнали, що це марна трата ресурсів. Перед вильотом на Марс вони лишили на Землі декілька сотень розвідних дронів. За допомогою їх ми отримали інформацію про початок ядерного бомбардування. Дрони і по сьогодні працюють - хоч їх залишилось досить мала кількість, - вони інколи зафіксовують форми життя, по нашим аналітичним роботам було підтверджено, що серед них є люди, але залишається невідомим, як вони змінилися за тисячоліття. Дрони сканують та досліджують руїни міст. Слугують маяками. І як вже було сказано: вашим дідом теж була обрана відповідна доля. 
- Яка доля? Яка чекає на мене? Я постраждаю?
- Ні в якому разі ми не станемо загрожувати вашому життю, містере Брін. Ви можете обрати повну амнезію – очистку пам’яті та її заміну. Ви станете іншою людиною, почнете нове життя у новій соціальній групі. До ваших батьків буде застосована локальна амнезія: всі спогади, пов’язані з вами, будуть видалені. 
- Це перший варіант? Якщо я оберу амнезію, тоді не факт, що параноя не почнеться знову, що в мене не почнуться галюцинації… А навіщо видаляти спогади моїм батькам? 
- Ваші батьки з біллю будуть переносити втрату єдиної дитини. Така методика вже застосовувалася у різних родинах і приносила потрібний результат. Незалежно від того майбутнього, яке ви оберете, – Алекс та Тамара Брін все рівно забудуть вас. 
- Але ж діда не забули… 
- Містере Брін, ми не видаляли всі спогади про Майкла Роуза по тій причині, що від його переводу не страждали рідні. Навіть ви, як би зараз не намагалися настоювати на своєму, не мали до діда теплих почуттів. Будь-які ваші емоції фіксуються імплантом в голові.
- Про імплант ви мені нічого не розповіли. Що воно таке? Яку грає роль у системі “Гармонії”?
- Імплант вживлюється кожному колоністу у десятирічному віці. За допомогою нанотехнологій він не заважає розвитку мозку. Функціонал у нього досить широкий: стеження за станом здоров’я, забезпечення роботи інформаційного девайсу, емоційний аналіз. За його допомогою ми постійно знаємо, де перебуває колоніст. 
- Знаєте, на що схожі ваші біоми та всі ці технології, які “допомагають” нам виживати? Це все величезний зоопарк. Ми ваші трофеї, якщо не гірше.
- Я вже досить багато перелічив позитивних моментів “Гармонії”. Але ви все рівно не в змозі зрозуміти прагнень та бажань ваших пращурів, що поклали початок вашому виживанню, містере Брін.
- Навіть не буду намагатися зрозуміти їх. Мені байдуже до їхніх прагнень, якщо вони тікали з Землі замість того, щоб прийняти участь в упередженні ядерного конфлікту. Вони втекли і породили націю сліпців. Навіть у цій дискусії немає сенсу. Я краще дізнаюсь, що я ще можу обрати, крім повної амнезії. До того ж від локальної у мене сталися галюцинації, боюся уявити, що може трапитися від повної.
- Наслідки відомі, але тільки теоретично. Другий варіант пов'язаний з моєю сутністю. Центральний процесор – зовсім не той штучний інтелект, котрий ви звикли собі уявляти. Перед смертю кожної людини ми вивантажуємо її свідомість та поміщаємо у інтерактивну реальність, котра нічим не відрізняється від її попереднього життя. Виняток в тому, що кожна свідомість являється елементом центрального процесору. Всі спогади, емоції, бажання передаються мені. З вами, відповідно, зараз спілкуються всі попередники. 
- І як ви це називаєте? Як людина себе відчуває там? Чергова клітка, але тепер ви ще й її свідомістю володієте. Це безсмертя?
- Дехто б з людей XXта XXIстоліть назвав це раєм. Людина не пам’ятає, що вона померла. ЇЇ пам'ять відкоректована для продовження життя у ще ліпших умовах. Фактично, це і є безсмертя, якого бажали отримати вчені Землі.
- Чому ж ви одразу не підключите всіх до цієї інтерактивної мережі? Навіщо чекати, поки людина помре? 
- Так того бажали наші творці. Якась частка релігійності все-таки присутня у “Гармонії”. 
- Крім цього, я підозрюю, є ще варіанти, так? Мені не дуже хочеться знову все позабути та зажити у цифровій реальності, як би вона реально не виглядала. Який варіант обрав мій дід? 
- Ваш дід обрав третій варіант, він вважається останнім. Ви відмовилися від першого, а локальна амнезія була вже неможлива ще на середині нашої бесіди, бо видалення такого об’єму пам’яті, пов’язаного зі справжньою історією людства привело би до падіння інтелектуальних здібностей, аномальні події, спогади могли б просочуватися. В кінці кінців, ви могли б загинути. Ви відмовилися від другого варіанту, тому для вас лишилися третій варіант. Третій, між іншим, запропонував Майкл Роуз. Він вимагав, щоб ми повернули його на Землю, що і було зроблено. Ми підготували спеціальну капсулу і запаси ресурсів та місяць – все, що ми могли собі дозволити виділити, щоб не порушувати ресурсний баланс. Він також вимагав, щоб ми вимкнули імплант у голові та припинили за ним стеження. Це також було виконано. Слід підмітити, що ви також маєте можливість запропонувати четвертий варіант…
- Зачекай. Мій дід, Майкл Роуз, відправився на Землю? Скільки років пройшло з того моменту, як він збунтувався? І навіщо він полетів туди, якщо жити там неможливо? 
- Повторюю, містере Брін, Майкл Роуз вимагав від нас, щоб ми організували йому політ до Землі. Він, звісно, не міг вимагати; ми сприйняли це за пропозицію, за внесення коректив у Перші протоколи. Розмова між центральним процесором та вашим дідом відбулася сім років тому, у четвертому циклі. І як вже було сказано: на планеті спостерігаються ознаки життя. За його словами, тільки вдома чоловік може отримати спокій та відшукати себе. Під метафоричними висловлюваннями він мав на увазі…
- Я здогадуюся. Він хотів позбутися параної. І вважав, що тільки на Землі зможе досягнути бажаного…
- Містере Брін, я вас маю попередити, що ми не стежимо за Майклом Роузом. Дрони вже декілька років не спостерігали його. Він міг загинути…
- Але загинути у мирі та спокої.
- Цього теж немає можливості підтвердити. Адже умови на Землі досі критичні для безпечного та комфортного проживання людини. Вони не стають ліпшими. По даним з дронів ми маємо…
- Я розумію. Це вкрай небезпечно. Ви намагалися переконати Майкла Роуза, бо вас створили для забезпечення безпеки та комфорту для колоністів, але він не погоджувався з вами. Лишись він тут, ви б застосували повну амнезію, тільки от це б не помогло. Забрати його свідомість у центральний процесор він теж не погодився, аргументуючи тим, що ви цим загрожуєте йому. І зараз ви намагаєтесь підібрати мені найліпший варіант… але навіщо тоді було розповідати про третій? Ви могли збрехати…
- На відміну від землян, через яких сталася глобальна ядерна війна, нам невідомо, що таке брехня. Варіант з Землею був прийнятий центральним процесором у виборі майбутнього…
- Кажеш, брехня вам невідома. Але ви ж приховуєте, що трапилося з Землею, і де насправді знаходяться колоністи. Ви самі собі суперечите.
- Від самої першої миті існування “Гармонії” таємницю, пов’язану з вашою рідною домівкою, було закладено в Перші протоколи саме нашими творцями, не центральним процесором. 
- І в усьому все рівно винні люди… Не здивований, якщо бути відвертим. Як же людству вдалося докотитися до такого? Глобальна ядерна війна, колонізація Марсу, наївні, сліпі колоністи, що проживають у так званому раї. Це все наша провина, так? Якщо мій дід обрав Землю, тоді і я за цей варіант. Мені байдуже, які там умови для виживання, які дикі потвори населяють її. Я хочу повернутися додому, відпочити від безглуздя, яке ви вчинили з моєю головою. 
- Ваше прохання, містере Брін, закон для нас. Але я маю попередити, що всі спогади у колоністів про вас будуть видалені. Також і батьки про вас забудуть…
- Не забудуть. Про діда не забули, як би ви не намагалися прочистити їм мозок. Краще розкажи мені про Землю. Що бачили там ваші дрони? 
- Через ядерне бомбардування орбіта планети була порушена. За останню сотню років середня температура знизилася до 5 градусів Цельсія. Рівень питної води критично низький; атмосферний склад майже не змінився, але фільтруюче спорядження та скафандр не рекомендується знімати…
- Там… є ліса, дерева? Якісь тварини? 
- Від нищівної радіації майже вся флора та фауна була знищена. Зустрічаються грибкові колонії. Завдяки процесам адаптації та еволюції зустрічаються вкрай небезпечні хижаки. 
- А люди? Я впевнений, що комусь вдалося пережити та сховатися від радіації… Адже там лишилися цілі мільярди. Які б смертельні та небезпечні умови не загрожували їхньому життю, хтось мав уціліти…
- Єдині люди, яких намагалися сканувати наші дрони, нападали на них та розбирали. Найбільш доцільним рішенням було не втручатися та не вести за ними спостереження. Можу вам сказати, містере Брін, що ті люди будуть не менш небезпечні, ніж дика фауна. Тому в цілях збереження вашого життя вам буде видана вогнепальна зброя. Транспортуючу капсулу використовуйте для укриття від кислотних та радіаційних опадів. Молекулярної пасти вистачить на місяць, не затягуйте з пошуками постійного джерела їжі та води. Під час мандрів вам можуть зустрітися дрони. Якщо вам буде потрібна їх допомога, ви можете на неї розраховувати.
- А чіп? Імплант у голові? Ви його відімкнете? Мені буде значно комфортніше без нього.
- Не сперечаюся, містере Брін. Нам від нього не буде ніякої користі, лише зайві витрати безцінної енергії. Через великий радіоактивний фон сигнал вашого імпланту буде важко відстежити, оцінити та аналізувати емоційний та психологічний стан буде неможливо. Тому ви і залишитесь один, містере Брін. З небезпекою доведеться справлятися самому. Зараз ви ще маєте можливість обміркувати всі варіанти та прийняти остаточне рішення. Найменш загрозливим буде злиття з центральним процесором, або у вас буде інша пропозиція, четвертий варіант. 
- Я прийняв рішення. Я полечу на Землю. 
- Так, містере Брін. Ваше прохання буде виконане.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше