II. 3. Безмежність уві сні.

У цей понурий день, здавалось би, вже нічого не може змінити його в гірший бік. Настрій кепський. Сусідські діти сказали, що їй треба бути вдома, коло матері. Їй не можна поки що гуляти з ними. Вони хотіли кращого для чорнявої дівчинки, але та сприймала це за образу.
Мама сильно захворіла. Їй з кожним днем ставало все гірше і гірше, а донька не могла знаходитися поруч, бо серце маленьке билося так сильно, що дівчинка ледве не втрачала свідомість. Тому їй нічого більшого не залишалося, крім як благати Сяйво врятувати її матір. Ще була менша сестра, але та майже нічого не розуміла, що коїться навколо. Чому батько не відходить від ліжка, на котрому спочивала мама? Чому вона не встає та не ходить? Чому не грає з діточками? І чому батько так часто вимовляє її ім’я? Воно відклалося назавжди в пам’яті. Майя. Майя. Майя. Майя.
Так ось цей понурий день. Він не заспокоювався. Він, наче смертельна буря, налетів на бідолашну дівчинку. Вона йшла по вузенькій вулиці, кам’яну дорогу тільки починали будувати. Їй здавалося, навколо парить літо. Було досить тепло, не треба їй носити шапку, котру дав батько. Чорне волосся легенько розвіювало вітрами, що неслися з півдня.
І ось майже біля самого дому вона побачила людей. Великий натовп зібрався. Що такого могло трапитися? Що вона пропустила? Невже, треба було сидіти вдома замість того, щоб вештатися по вулицям та дивитися на зовсім різних людей? Дівчинка підійшла ближче, стала лізти через натовп. Вона відчувала їхні погляди, заряджені співчуттям, чула їхні слова:
- Бідолашна Скарлет, - говорив голос жінки десь вдалечині. Дівчинка спинилася, глянула на людей. Їхні обличчя зникли, а тіла стали нематеріальними. Наче привиди Древньої війни. – Бідолашна Скарлет, - знов говорив жіночий голос. Він лунав з сірого неба. – Шкода мені тебе. 
- За що шкода? – злякано питала мала. Її слова луною мандрували між привидами, але мовчання було для неї відповіддю. – Скажи мені нарешті, що трапилося? – крикнула, скиглячи, Скарлет. – Ну?! Скажи мені!
- Скарлет… - почула дівчинка інший голос. То був голос матері. Він йшов з дому, благав її повернутися та зазирнути у вічі страхові. – Скарлет…
Мала пробилася крізь привидів, прорвалася до відчинених металевих дверей. У холі було темно, пічка – вимкнена. Пусто та тихо. Якийсь слабкий рух був помітний праворуч. Біля стіни сиділа, охопивши себе руками та сховавши голову в колінах, її молодша сестра, Ліра. 
- Чого плачеш? – опустилася до неї дівчинка. – Що таке? – Але Ліра не відповідала. Все важче ставало знаходитися в домі для Скарлет. Єдині хто відповість на її запитання – батьки. Вона має йти до них в кімнату та спитатися, що коїться. Повинна швидше йти. Бігти. Летіти. І десь в голові вона чула чіткі відголоски маминого імені. Майя. Майя. Майя. Майя. 
- Хто це кричить?! – злякалася Скарлет. – Відповідай мені! 
Відповідав їй один лише вітер. Його теплі, солодкі доторкання до волосся трішки заспокоювали дівчинку. Навколо стало світліше. Що було джерелом світла? І звідкіля в кам’яному домі з’явився вітер? Скарлет озирнулася, глянула на стелю. Вона кудись зникла! Зникли і кам’яні стіни! З сірого неба виливалися на обпечену землю блідні промінчики сонця. Перед дівчинкою було ліжко матері та батька. Старший Койт сидів на краєчку, а посередині лежала мама. Вона дивилася сірими очами на своє дитя. Ледве помітна усмішка привітливо зустрічала Скарлет. 
- Мамо, - прошептала дівчинка. – Мамо, що коїться навколо? Чому мені так страшно? 
- Я розумію твій страх, - повільно відповідала Майя. – Він всередині мене… Я… покидаю вас, моє дитя.
- Чому?! – заплакала Скарлет, стрибаючи на ліжко, лягаючи коло матері. – Я не відпускаю тебе! Батько не відпустить! Ліра не відпустить! Сяйво не відпустить! – Койт мовчав. Дівчинка глянула на нього. Він повільно зникав, його матеріальна форма танула. Він теж ставав примарою. – Мамо, ну скажи мені, навіщо тобі нас покидати?! Я ж стільки молилася! Ти стільки молилася! Тато стільки молився! Невже все це марно?! Навіщо тоді ми благаємо Сяйво, щоб ти була з нами?! 
- Донечко, - мама хрипло говорила, майже нечутно, - напевно, смерть ніщо не в змозі зупинити. Навіть Сяйво зі своєю безмежною владою на Землі не стане на заваді смерті. Вона – найвища сила, котра володіє всіма живими створіннями. Тому і я підкорюся її владі. 
- Як так, мамо?! Чому?! Як же жити нам, мамо?! Без тебе смерть і над нами стане владною! Тоді який сенс благати Сяйво про захист над нами, якщо воно не є найвищою силою?! 
- Захист тільки ти повинна будувати собі, Скарлет. Запам’ятай мої слова… Ніколи… не… ввіряй життя Сяйву. Шукай в ньому духовну опору, але всі рішення… приймай сама… 
Сірі очі Майї повільно заплющилися. Кудись зникло світло. Знову настала темрява. Зникло ліжко. Зникла мама та привид тата. Зник дім. Невідома пустота оточувала дівчинку. Вона злякалася, вирішивши, що смерть і на неї долоні поклала. Сівши на начебто тверду основу, Скарлет заплакала. Сльози текли рікою, котра могла наситити всі моря та океани Мертвої планети. Десь чулося далеке завивання вітру. Неприємний холод пощипував кінчик носу…

Зелені очі розплющилися. Темна печера. Поруч вона відчувала Іона. Його обійми. Було дуже холодно. Так холодно, що Скарлет дякувала морозу за перерваний сон. Цей жах снився їй дуже часто. Він був завжди однаковим, але деякі деталі в ньому час від часу змінювалися. Скарлет не пригадувала, щоб натовп, що збирався біля дому та батько ставали примарами. Мабуть, це було пов’язано з їхньою смертю. 
Смерть. Більше нічого не боялася дівчина. Тільки смерті, котра в будь-яку мить має право забрати її у своє царство. Як втекти від неї Скарлет не знала, але здогадувалася, що треба боротися до останнього, щоб володарка життів не доторкнулася до неї холодною рукою. 
Скарлет посунула руку Іона, піднялася зі спального мішку. У іншому краю печери вона побачила силует молодшої сестри. Ліра звернулася в клубок. Вона лежала на одній половині мішку, другою вкрилася. Старша помітила біонічний світильник, що був вимкнений. На підлозі валявся пристрій для нагріву води. Дівчина знала, що вода у шкіряній фляжці ще знадобиться їм, тому вирішила назбирати побільше снігу та закип’ятити з нього воду. Першою партією вона хотіла зробити терпкий напій, а другою воду для вмивання. 
Вона вийшла з печери та майже завмерла від того холоду, який оточував її з усіх сторін. Ревів страшенний вітрюган. Сніг поки що припинив падати на поранену землю. Скарлет назбирала повну каструлю, випрямилася, глянула на схід, де панували Пустоти та смерть. Небо у тому напрямку було темним, страшним. Дуже далеко на сході вирувала сніжна буря. Куди вона збирається рухатися, їй поки що було невідомо.
Погляд спрямувала з сумом дівчина на південь. Їй здалося, ніби вона бачить чорний дим, що здіймається над Каїром. Але то з нею грали емоції та біль втрати. Що буде далі? Невже вона тікатиме від смерті постійно? Вона ж не зможе зустрітися з нею та зазирнути у її безмежні сни, де мешкають всі, до кого смерть доторкнулася.
- Як ти? – Скарлет сіпнулася від раптового питання. Спочатку голос був схожим на батька, але з кожним наступним словом вона усвідомлювала, що то був Іон. – Не стій на вітрах, Скарлет, захворієш. Краще заходь у печеру.
- Я вже йду, Іоне. – Дівчина повернулася до коханого. – Сніг збирала для терпкого напою. 
- Чому не з фляги? У нас ще є очищена. Чи ти бажаєш її залишити на майбутнє? 
- Саме так. Ліра ще не прокинулася? 
- Коли я йшов до тебе, то вона ще спала. 
- Подивись, Іоне, - Скарлет вказала рукою на схід, на сніжну бурю. 
- Бачу. Зі Східних Пустот прийшли не тільки агунійці, ще й метелицю до нас тягне. Якщо вона і справді прямує на нас, тоді ми у будь-якому разі не встигнемо дістатися до Лімену. Нам треба шукати надійну схованку. 
- Впевнена, у тебе такі є на думці, - дівчина підійшла до входу в печеру з набитою снігом каструлею. Її коханий все ще чув у голосі життєве розчарування та гнів, печаль та сум. – Я знаю, чому ти на мене так дивишся, Іоне. Поки що не хочу розмовляти про це. Можливо, після довгої дороги. Можливо, ввечері, наодинці. Не можу я ділитися думками про вчорашні події. Нехай вони зі мною помандрують…
- Вибач, Скарлет, що не врятував твого батька.
- Прошу тебе, любий, не зараз. 
Старша сестра повернулася в печеру, ввімкнула пристрій, що лежав на підлозі. Як тільки він почервонів, Скарлет поставила на нього каструлю. Всього цього снігу, що вона назбирала, повинно було вистачити для них. Вона вирішила досипати трав у кружки, де ще були залишки від вчорашнього терпкого напою. Ліра вже не спала, це старша побачила, глянувши на відчинені сірі очі. 
- Не змерзла? – поцікавилася мисливиця. Дівчина ввімкнула біонічний ліхтар, щоб слабим блідим світлом заполонити печеру на острові посеред засохлої ріки. 
- Хотілось, - хрипіла менша сестра. – Хотілось би змерзнути і канути разом із Каїром. 
- Ліро… - Скарлет прислухувалася до її слів. – Ми не можемо так розмірковувати. Тепер нам нічого не лишається… Ми повинні триматися разом. 
- Що мені накажеш, сестро? Сяйво було єдиним джерелом для моєї життєвої сили. Але воно втратило сенс, бо не чуло мої молитви. – Іон стояв неподалік від них, слухав. У розмову сестер вклинилося шипіння снігу, що танув на умовній плиті. – Мені вистачило цілої ночі, щоб усвідомити, що життю моєму вже не подарувати нової сили. Тепер я спустошена та виснажена. 
- Я зможу відшукати для тебе причину жити? – голос старшої налився співчуттям та любов’ю. – Я – причина для твого життя, Ліро. Ми однієї крові. Ми стали свідками смерті матері, батька, рідного дому. І ми не маємо тепер ніякого права, щоб покидати один одного. Якщо здасися ти, не зможу протриматися і я. 
- Мабуть, ти так само себе відчувала, коли мама вмерла. Ти зрозуміла, що ніхто не слухає твої молитви. Тій силі, яка створила Всесвіт, все рівно на тебе та твої благання. Але як ти змогла стерпіти це? Як перенести у душі рану, що нікому, крім себе, ти не потрібна? Що без Сяйва, не може існувати і Вічного світу, куди відправляються душі померлих, як ти змирилася з цим? 
- В першу хвилину, як мама вмерла… я поклялася собі, що буду вірити тільки в себе. Що буду прикладати зусилля, щоб не втратити сенсу життя і буду його шукати власноруч. Так я побачила тебе, батька, Каїр, Іона. Ви і є сенс мого існування. Якщо всіх вас втрачу, тоді лише смерть залишиться моїм виходом. А поки ви поруч, я буду продовжувати боротьбу, Ліро. 
Поки сестри розмовляли, Іон підкинув у каструлю ще снігу, бо тієї кількості води не вистачило б на три порції терпкого напою. Коли ж все закипіло, Скарлет залила у кружки окропу, і через якусь мить аромати рідного дому наситили холодну печеру, пристанище біженців. Вони розтягували кожний ковток в бажанні назавжди залишитися у Каїрі, але такому вже не суджено збутися. Трійці тепер потрібно покладатися тільки на свої сили, на свої кращі риси та вміння, щоб прожити у Пустотах. 
Потім розвідник назбирав ще снігу, щоб вмитися. Його попросила зробити це кохана. Кожний раз, покидаючи печеру, Іон спостерігав за східним напрямком, за сніжною бурею. Він не міг сказати точно, бо вона була дуже далеко, але чомусь йому здавалося, що стихія несеться саме на них. Ніби то агунійці зачаклували небеса, щоб вони добили тих, хто втік з домівки клану. 
Одне хвилювало зараз Скарлет найбільше: їй знову було погано. Як і вчора та позавчора. Її нудило, в голові паморочилося, інколи була така слабкість, що вона бажала опуститися на землю та перепочити. Але цю слабкість їй не хотілося видавати перед сестрою та коханим. Взагалі вона підозрювала, що на її самопочуття впливає один важливий фактор – вона була вагітна. Це і визивало в неї всі ці почуття. А говорити Іону вона боялася. Для неї самої було невідомим джерело цього страху, але поки вона не хотіла говорити про це з коханим. Можливо, вона помилялася, і це все ігри отруєння після Мерзлого шляху. 
Біженці витратили ще десять хвилин на вмивання та приготування. Точної цілі свого мандрування вони не знали, але кожен сповнився надією, що на півночі вони зможуть відшукати своє майбутнє. Зібравши речі, дух у тілі, трійця покинула забуту всіма печеру та направилася по дну річки в далекі землі. 
Погода сьогодні змилувалася над ними: вітер стихнув, заспокоївся; сніг не йшов; трішки тепліше стало. Від того темп їхнього руху був досить швидким. Скарлет навіть зачиняла очі на те, що їй зле. 
У цих краях мисливиця була вперше. Так далеко на північ їй ще не доводилося проходити. Вона здогадувалася, що якісь дикі потвори зараз спостерігають за ними зі своїх схованок, вони оцінюють небезпеку, загрозу від мандрівників. Скарлет була готова в будь-який час зняти з плеча батькову гвинтівку та відбити напад голодних звірів. Дивлячись на гострі скелі, котрі нависали над ними, дівчина розмірковувала: чи такою була Земля до Древньої війни, чи за багато століть вона так сильно змінилася, що якби сюди пересилити людину з минулого, вона не б впізнала ці місця. 
Пройшло багато годин, як вони вийшли з печери. Темно-сіре небо змінилося більш світлими барвами. Піднявся вітерець, пішов сніг. Через ще одну годину він став сильнішим, білими кристалами затуляли біженцям очі. Сніжна буря повільно наздоганяла їх.
- Вона ще стоїть на місці! - проговорив Іон, обертаючись до сестер, які йшли позаду нього по каменистому дну. – Дивіться! – він махнув рукою вліво. – Таке важко не помітити! 
- А що це? – неголосно спитала Ліра, дивлячись на величезну конструкцію, збудовану древніми людьми, яка стояла неподалік від Мертвої ріки. – І яке у нього було призначення?
- Не знаю. Ми не ризикували входити, бо командир не бажав порушувати традиції клану, пов’язані з відчуженням до всього, що збудоване тими людьми.
Скарлет свердлила очами громадину-вежу. Вона була сірою, величною, мовчазною. Дуже висока, сягала майже небес. Її було чудово видно навіть через непроглядний сніг. Чому її збудували саме там? В ній жили люди? Чи вона виконувала якесь особливе завдання? І як і інші творіння тих людей, ця вежа витримувала потужний тиск часу. Вона стояла, залишалася непідвладною вітрам, снігам та дощу. В деяких місцях дівчина бачила на ній шрами від Древньої війни. Можливо, там для них знайдеться спасіння? Чи варто їм зійти з дороги та розвідати вежу? 
- Іоне, - покликала кохана розвідника, - ми зможемо в ній укритися від сніжної бурі? 
- Я ніколи не був всередині. Не знаю, що нас може очікувати там. 
- Зайдемо? – Іон дивився на супутницю життя, він хвилювався з приводу будівлі. – Принаймні перечекаємо там бурю, а потім підемо далі на північ.
- Так, - кивнув розвідник. – Мені здається, там ми зможемо перечекати декілька днів, поки буря не пройде нас. 
Було прийняте рішення. Біженці піднялися по засипаній снігом землі, вийшли із яру. Звідси вежа здавалася ще величніше. Вона стояла в кілометрі від трійці. Навколо були дерева-попіл, котрі горіли довгий час, а потім раптово замерзли. Таким чином вони ще досі нагадують всім про колись зелені та прекрасні ліси. 
Через метрів двісті ґрунт змінився бетонною дорогою. Якби не дірки в ній, то вони і не зрозуміли би, що це дорога, бо сніг лежав висотою майже по коліно. Ще їм зустрівся одинокий кар, що більше походив на малесенький пагорб, засипаний снігом. 
Вежа була все ближче, і вона все більше вселяла в Скарлет ідею, що ті люди були занадто могутніми. Всі ці вежі, кари, дороги… вони залишаються пам’ятниками могутності людської. Загибель людства – ціна, яку треба було платити за могутність. От тільки кому? Хто прийняв їхню жертву?
- Я колись думав, - розмовляв зі Скарлет Іон, - що цю вежу навмисно збудували посеред лісу. Вона, скоріш за все, була якимось місцем для спостереження. Спостерігали за лісами, за тим, як вони ростуть.
- Можливо, - погоджувалася кохана. Скарлет не могла придумати для неї призначення, а ту думку, котру їй підкинув Іон, можна було називати найбільш правдивою. – Схоже, вона так і залишалася безлюдною після Древньої війни.
- Або ж ті, хто в ній проживав, - приєдналася Ліра, - покинули вежу якийсь час назад. 
- Ми цього не дізнаємося, поки не зайдемо, - Іон глянув на височенний шпиль. – Як вважаєте, яка в неї висота?
- Висота? – перепитала Скарлет. – Біля ріки мені здавалося, вона сягає до самого неба. 
- Тоді у нас є можливість глянути, що там, - Ліра першою за весь час усміхнулася. Вона постаралася забути про страшенні події, відштовхувала неприємні думки. Вона все ще промовляла про себе могутнє ім’я – Сяйво! – але вже не так голосно, як нещодавно. 
Дорога привела їх до невідомої вежі, сповненої загадок та таємниць. Висока бетонна огорожа (чи з якогось іншого матеріалу, бо вона досі стояла) оточувала периметр подвір’я. То тут, то там лежали побиті кари, громадські шматки вежі. До цього місця, схоже, ніхто не гостював. Все так і лежало на своїх місцях після гибелі людства, або ті бродяги, що заходили сюди, просто вирішили нічого не чіпати.
Входом у монументальну конструкцію слугувала дірка в стіні, котра зіяла поруч з високими з білого металу дверима. Просторий атріум, що охоплював чотири поверхи із десяти, безшумною музикою вітру зустрів біженців. Стіни були повністю голими, ніде не було ніяких кабелів, приладдя, якихось загадкових приладів.
- Її не добудували, - підсумовував Іон, дивлячись на пустоту вежі. – Вона залишилася без нагляду ще до Древньої війни. І зараз вона нікому не потрібна. Нам так і не дізнатися, навіщо її возвели посеред лісу, біля Мертвої ріки. 
- Нам і не потрібно це, - голос Скарлет відлунювався від міцних стін. – Пропоную подивитися на верхні поверхи та подумати, де нам варто зупинитися на привал. 
- Вже треба, - прокашляла Ліра. Її дихання, як і завжди, після довгого переходу стало важким, неприємним на слух. – Я втомилася. 
- Тоді навіщо нам підійматися на саму гору? – здивувався Іон. – Давайте розіб’ємо табір десь на перших поверхах. 
- Давай, - не відшукавши потрібних аргументів, погодилася кохана. Вона бажала глянути на навколишнє середовище з висока. Але Скарлет сама могла це зробити і не тягнути за собою слабку меншу сестру та Іона. – Тільки не тут. 
- Звісно, не тут, - тепер усміхнувся розвідник. – Тут занадто просторо, вітер гуляє крізь дірки. Треба відшукати якусь кімнату з видом на двір та ліс, щоб можна було завчасно побачити щось або когось. 
Погоджуючись з супутником, сестри стали разом з розвідником підійматися по ступеням на другий рівень атріуму, а потім на третій. Їм попадалися поки що лише маленькі темні кімнатки без вікон та дірок в стіні. Піднявшись на четвертий поверх, біженці відкрили для себе цілу мережу просторих холів, з’єднаних між собою довгими коридорами. В одному із таких коридорів вони і відшукали потрібне для себе приміщення. Невеличке, з вікном, з якого було видно подвір’я, ліс та Мертву річку. Саме в тій стороні Іон з іншими розвідниками час від часу зустрічав різних мандрівників, торгашів з караванами. З західної сторони вежі вони б побачили Безликі пагорби. Там ховається багато небезпечних створінь, тому люди рідко навідуються туди. 
Скарлет та Іон скинули похідні сумки. Дівчина взяла каструлю, щоб назбирати у холах снігу для напою. Крізь величні проломи у стінах заносило безліч холодного покрову. Вона обережно ступала по полу, вкритому тріщинами та сніжинками. Потоки неймовірно холодного вітру завивали, здіймали чорне волосся, зривали з голови капюшон утепленого плащу. 
Поки кохана готувалася до приготування гарячого терпкого напою, розвідник вирішив зайнятися тим, що було його за призначенням. Він вирушив з маленької кімнати, залишивши Ліру наодинці, щоб перевірити всі кімнати, приміщення, холи та атріум вежі та переконатися, що вони тут без гостей, або самі не стали чиїмись гістьми. Також він хотів впевнитися, що єдиним входом була діра на першому рівні біля білих воріт.
Менша від усіх сиділа біля вікна та роздивлялася темні хмари, котрі грізно парили далеко на сході, засипали снігом Пустоти. На її пам’яті не відклалося спогадів, щоб сніг так довго панував у цих краях. Хоча… вона майже не виходила з Каїру. Звідкіля їй знати, де і як панує природа? Одне вона знала точно: буря – вісник змін. Саме вона пронесеться над зруйнованою Землею та протрубить час перемін. Вона би сказала інакше: час Кривавого Льоду, але, взявши приклад, пригадавши всі розмови зі старшою сестрою, Ліра більше не стане так говорити. 
Нарешті її самотність розділила Скарлет. Вона ввійшла у кімнату, дістала з похідної сумки дивний пристрій, ввімкнула його. 
- Чому я раніше тебе не слухала? – начебто в пустоту вимовила Ліра.
- Бо… - Скарлет поставила на нагріту поверхню каструлю зі снігом, - ми по-різному віднеслися до смерті матері. Ти стала триматися за віру та релігію нашого та більшості кланів, щоб відшукати себе. Я просто сиділа у себе в кімнаті та задавала собі питання, відповідала на них. Таким чином я відшукала себе. 
- А тепер знову трапилася біда, - продовжила думку сестри Ліра, - і я побачила, що себе не відшукаю у релігії. Ти змогла відшукати себе… тому після цих подій тобі не треба ритися у душі. Тобі і так вже відомо, яка ти людина, і як тобі відноситися до всіх бід, що випадають на твоє життя. Яка ж я сліпа була, Скарлет… - менша почала сильно кашляти, через хвилину біль стихла, їй стало трішки легше. – Тільки тепер я побачила, що сама повинна була керувати життям. 
- Так, Ліро. – Старша налила напою у три кружки, одну поставила поруч з пристроєм, другу дала меншій сестрі. – Мені стало легше, коли мною маніпулює тільки моя свідомість, а не віра, доля чи ще щось. Пий, сестро, стане значно легше. 
- Знаю, Скарлет. – Вона надпила трішки, ковтнула. Не миттєво, а через деякий час дихання Ліри стало чистішим, хрип зник, а біль у легенях стихала. – Мама хворіла тією-самою хворобою, так, Скарлет? 
- Чому… ти цим зацікавилася? – старша знову злякалася через понурі думки любимої сестри. 
- Хоч я була маленькою, але пам’ятаю, що ми прикладали безліч зусиль, щоб врятувати її. Пам’ятаю, як мама розповідала, що хворіє з дитинства. Тому я… боюся, що і мені хворобою обірве життєвий шлях. Скарлет… я почала помічати, що з кожним місяцем кашель стає все сильнішим, легені болять все більше, а дихати стає важче. Я боюся…
- Не треба боятися, Ліро. - Старша підійшла до сестри, обійняла її. Вони дивилися на далекий небосхил. – Я завжди буду поруч. Я разом з тобою буду боротися з хворобою.
- Я не боюся через це, Скарлет. Ніколи не доводилося мені сумніватися в твоїй любові до мене. Я боюся… що смерть неминуча. Боюся, після неї може нічого не бути. Просто свідомість розірветься, як тільки тіло помре, і тоді я стану ніким. 
- Рано тобі про таке розмірковувати, Ліро. Дуже рано. – Сестра поцілувала її в щоку. – Мені теж боляче на серці від нашої втрати. Ти не повинна тягнути її на себе. Розділи зі мною. 
- Якби я могла її розділити з кимось, то тільки з тобою, сестро. Але зараз я не можу… Мої безглузді вчинки лишаються наодинці зі мною. 
Іон своєю розвідкою дав вдосталь часу сестрам на душевну розмову. Він обійшов всі десять поверхів, заглянув у кожну кімнату. Як він і думав, у вежі єдиним входом була та діра у стіні. Для древніх людей металева брама була центральним проходом, а у західній частині вежі – невеличкі двері – запасним. 
Були ще мережі підземних залів, але вони намертво заблоковані люком, який одночасно лякав і насторожував Іона. Там щось ховали або зберігали в таємниці від усього світу. Можливо, за століття воно вже втратило будь-яку цінність. Але він не припиняв розмірковувати та фантазувати, що там сховали смертельну зброю, старинні машини з призначенням вбивати. Щоб там не ховалось, воно було зачинено надійно. 
Біля люку він побачив щось схоже на інструменти. Хтось намагався проникнути туди. Але навіщо? І що він там шукав? Тай все рівно. Він не зміг туди потрапити та залишив місце у спокої…
На останньому рівні розвідник відшукав сліди старого табору. Хтось залишив сумки або був вимушений залишити їх під здоровенним шматком стіни. Всередині Іон відшукав невеличку піч, котра працювала на біопаливі пустотних личинок. Там же був знайдений акумулятор, але створіння, котре забезпечувало його енергією, давненько вмерло. Теплі речі, металеві фляги з водою, засушене м'ясо в герметичному пакеті. Схоже, мандрівники від чогось тікали, тому лишили дуже важливі речі для виживання у вежі. Тільки коли він виходив з кімнати, в голову прийшла думка: це схованка. Ці люди залишили свої здобутки тут досить давно. Якби ж Іон не вивчав ремесло розвідника все своє життя, тоді б він не помітив ті сумки зі скарбами. 
Переклавши все потрібне в одну із них (маленьку пічку, акумулятор, фляги з водою, сушене м'ясо), чоловік вирішив перевірити пік вежі. Відшукати вихід виявилося не так важко. У тій же кімнаті він побачив металеву драбину, котра вела через дірку в стелі на вершину. Скоріш за все, так думав Іон, її залишили ті ж самі люди, що і сумки покинули у схованці. Цікаво, що ж вони шукали у вежі? Чи довго вони тут жили? Навряд чи у Іона буде така можливість, щоб щось дізнатися про них, це і додасть йому деяких незручностей. Все життя він полюбляв уявляти події по слідам та предметам, котрі знаходив у вилазках. Він вигадував портрети для мандрівників, їхні дії та цілі у мандрах. І завжди йому уявлене виглядало логічним. Тільки от зараз в нього нічого не виходить. Це було пов’язане з вчорашніми подіями. Іон був зруйнований в душі від агунійської навали, смерті всіх близьких, матері, батька клану. У нього і так ніколи не було близьких друзів, а тепер взагалі лишився тільки він, кохана Скарлет та бідолашна Ліра. І якщо він сам помічав у собі зміни через удар по серцю, то сестрам не варто цього бачити. Нехай вони і далі будуть під захистом його впевненості та сили. 
Хоч вигадати, навіщо і що робили мандрівники у вежі, як можуть буди пов’язані інструменти, люк та інші дрібниці, Іон не міг, але йому не важко було відшукати тіло чоловіка на самій вершині. Воно лежало під листом білого металу з діркою у голові. Його майже повністю засипало снігом. Лежало воно тут вже давно, запаху та гниття не було через занизьку температуру середовища. На трупі не було одягу і поруч ніяких речей він не побачив. 
- Не подобається мені ця вежа, - коментував побачене Іон. – Дуже не подобається.
Розвідник випрямився, погледів на схід. Сніжна буря і справді йде до них. Він спочатку віднісся до її присутності скептично, але потім зрадів від стрімкої думки: буря-то накриє і Каїр, а разом із ним і агунійський табір, якщо вони ще не зібралися та не покинули зруйновану домівку клану. Навіть якщо і так, то буря їх нагоне в дорозі. 
Нескінчені потоки вітру. Вони зневажливо били в обличчя Іону, нагадуючи йому, що їхня присутність на Землі – вина древніх людей, котрі вирішили заволодіти усім у Всесвіті, навіть незримими силами, які і є основою для існування всього сущого. Якихось дві хвилини чоловік мовчазливо сперечався з вітром, а потім покинув вершину вежі та попрямував до дівчат. Він не має права залишати їх надовго самих. Навіть якщо конструкція виглядає неприступною фортецею, невідомо що або хто забажає пересидіти в ній страшенну бурю. 
Іон спустився по металевій драбині. На сьомому поверсі, в тій самій кімнаті сиділи Скарлет та Ліра. Вони щось обговорювали. По їхнім виразам на обличчях розвідник подумав, що настрій у них став ліпшим. 
- Твій терпкий напій охолонув, Іоне, - звернулася до нього Скарлет. – Чому так довго?
- Треба ж переконатися, що тут буде безпечніше ніж ззовні. – Розвідник кинув на підлогу сумку, котру знайшов на останньому рівні.
- Переконався? 
- Так. Крім цього я ще знайшов чиїсь речі. Хтось лишив тут от таку маленьку пічку, - він вийняв із сумки пристрій, штуковина була трішки більша за біонічний світильник Скарлет. – Разом із нею відшукав акумулятор, фляги з водою та сушене м'ясо. 
- Немала здобич, - погоджувалася кохана. – Добре, що ми сюди направилися. 
- На рахунок цього не впевнений, Скарлет. – Він дістав всі знахідки з сумки, присів поруч з сестрами. – Я знайшов тіло на самому верху. Також під вежею є підвал, вхід в нього заблокований велетенським люком.
- З тілом ще можу погодитися – насторожує. Але що такого у підвалі з люком? У полюваннях доводилося заходити у покинуті поселення та міста. Там повно таких люків, зачинених кімнат. Воно навпаки краще, Іоне. Люди там ховали щось, і краще йому не покидати свого місця. 
- Там залишилися інструменти. Я думаю, їх було двоє. Вони чогось не поділили. Тіло на даху належить тому, хто програв. Речі тут залишилися, щоб не тягати з собою зайвого. Другий повернеться у вежу.
- Заспокойся, Іоне. Чому ти так рознервувався? Ти ж не знаєш, яка насправді тут відбулася історія. І не дізнаєшся. Ми тут довго не пробудемо. І той другий, який тебе так турбує, не стане повертатися у вежу перед бурею. Ми ж одразу залишимо її, як тільки непогода пройде нас і направимося на північ. 
- Я сам не знаю, чому мене все це так насторожило. – Він тільки захотів вимовити, що цьому виною розгром Каїру, але для сестер, його супутниць, він повинен бути сильним. Недовго ще в голові вертілися люк, тіло, другий невідомий персонаж, інструменти. Невідоме відчуття небезпеки теж затихло в обіймах коханої.
Скарлет приготувала для Іона новий терпкий напій. Розвідник насолодився їм, а потім дістав з біонічного ліхтаря пустотну личинку та помістив її у акумулятор. Він з’єднав в одну мережу піч та джерело енергії, забезпечивши таким чином біженців теплом. 
Холодна, темна та мирна ніч була попереду. Вона дозволяла трохи відпочити землі перед дикою, величною стихією. Вона укутала ковдрою спокою трійцю та дала їм шанс приготуватися до важкого майбутнього. 
Попереду буде буря. Декілька днів доведеться їм ховатися за товстими стінами вежі, чекати на звільнення з заточення природою. За цей час вони зможуть повністю перебрати нещодавні події, зрозуміти, що їм треба робити далі та як жити. Але в одному вони були певні: на півночі їм стане ліпше.