III. 1. Сірі сторінки Землі.

Ось ступив я на Благословенну землю. Впав на коліна та подивився на долоні, які тремтіли від пережитого. Мабуть, подія та змусила мене зрозуміти, що більше я не знаходжуся під опікою “Гармонії”. Крім приладдя, зброї, скафандру та штучного інтелекту, запханого у рятувальний девайс, більше нічого не було на моїй стороні. Я повинен був це усвідомити ще тоді, коли обирав для себе майбутнє на Землі. 
Уривки пам’яті повільно збиралися в одне ціле. Я усвідомив, що трапилося зі мною та космічною капсулою при вході в атмосферу моєї історичної, фактичної та єдиної домівки. З болем пролітали кадри перед очами. Що ж трапилося зі мною?..

***

Розпочиналася моя подорож з розмови з псевдо-богом, який панував у маленькому раю на Марсі. Він довго пояснював мені, що всі дії “Гармонії” були спрямовані на процвітання та виживання людства, його безпеки та комфортності. Можливо, хтось інший зміг би переконатися у праведності діяння штучного інтелекту, але не я. Мій моральний та психічний стан дуже постраждав від дій, спрямованих винятково на поліпшення мого життя. В кінці діалогу з величним мені було запропоновано на вибір декілька шляхів, які я міг обрати собі. Після недовгого розмірковування, вибору оптимального шляху, я зрозумів, що мені треба повернутися на Землю. Туди, де була створена людська цивілізація. Якщо не у полоні штучного інтелекту, андроїдів-помічників, домашніх систем, розпорядку, то на Землі, де хаос, смерть та глобальна руйнація панують над усім, крім свободи… там я зможу відшукати гармонію.
Наша славна розмова завершилася на тому, що мені вручили дідову книгу “Сірі сторінки Землі”. Можливо, з її допомогою я зміг би відшукати його, Майкла Роуза. Хоча в цьому я дуже сумнівався, адже книгу він написав у біомах “Гармонії”, не на Землі. Тому з неї про його майбутнє я навряд чи міг багато дізнатися. Та все рівно, я не міг залишити її андроїдам. Вивчу, що насправді трапилося з Землею, продивлюся хронологію війн. Цікаво лише одне було у книзі: звідкіля дід взяв всю інформацію, якщо вона була надійно схована від людей у біомах. Та як би я не хотів взяти її в руки та почитати, у мене просто не було часу або можливості (єдиним винятком був перший день на Землі). Вона так і ховалася у моїх речах довгий час подорожі.
Потім мені видалили імплант, через який відстежували всі мої рухи, аналізували мій емоційний та психічний стан. Операція тривала недовго. Мені так здалося. Потім я отримав все необхідне спорядження, персональний комп’ютер зі штучним інтелектом, що мав допомогти мені у виживанні у смертельно небезпечних умовах. Мені видали запас води та молекулярної пасти на місяць. Тому в першу чергу мені потрібно було сфокусувати всю силу на пошуках постійного запасу води та їжі. Мені вручили передову імпульсну гвинтівку, за допомогою яких андроїди та система оборони повинні були захищати мешканців біомів від різноманітних загроз. 
Окремих космічних кораблів у “Гармонії” не було. Будувати новий особисто для мне – невидана щедрість зі сторони штучного інтелекту, яку вони не могли собі дозволити через максимально раціональне використання ресурсів. Тому мені виділили транспортну капсулу, за допомогою якої мешканців транспортували між біомами. Технологія була та сама: мене занурювали у довгостроковий сон, відправляли у міжпланетну подорож. Був один виняток – вся пам'ять лишалася при мені. Транспортна капсула була переобладнана та модернізована, щоб нею я міг користуватися як схованкою від небезпечних опадів (я так і не скористався нею для таких випадків). Також в ній зробили відсік для зберігання моїх припасів та зброї.
На цьому етапі, здавалось би, я був готовий до подорожі. Але щось сіпнуло в мені: я залишаю тут своїх батьків… одних… Через хвилину я відповів самому собі: “Їм буде краще без мене. Ці умови ідеальні для них, а я лише страждаю”. Після я пройшов інструктаж. Мені повторно розповіли про всі загрози, які можуть зустрітися, про основи виживання, першої допомоги, порядок зв’язку з розвідними дронами “Гармонії”. Багато чого мені розповіли, і багато чого я постарався запам’ятати. 
В кінці мене занурили у гібернацію, довгостроковий сон. Космічні двигуни капсули були на сонячній тазі. Дорога не повинна бути занадто довгою, як у книжках, де кожний космічний переліт тривав більше року… Тут справа була трішки кращою: три дні. Проспати три дні та приземлитися на Землі – такими мрійливими думками я насичував надію на краще… Марно. 
На початку все було чудово. Я заснув та бачив безліч снів. Я бачив яскраві образи, пережитих днів, Джулію, Джеремі, який насправді був та буде плодом моєї уяви, батьків (Тамару та Алекса Брін), своє відображення у інформаційному дзеркалі, пробіжки, плавання у індивідуальному басейні, стирання пам’яті, штаб, де був розташований центральний процесор “Гармонії”… Я спав та бачив сни…

***

- Містере Брін… - лунав десь чоловічий металевий голос. – Містере Брін, був запущений процес аварійної посадки. Вас достроково вивели з гібернації. – Після цих речень в голові почало ясніти. – Я ввів у ваш організм стимулюючі препарати, щоб швидше вивести вас на рівень усвідомлення загрози. 
- Що коїться? – прогудів я. Транспортуючу капсулу трясло. Якби я не був намертво зафіксований, тоді б вже точно щось зламав собі. Пам’ятаю, коли я засинав, то світло всередині було темно-зеленим. Тепер все було охоплене темно-червоним. Я чув якесь потріскування, десь щось крехтіло. – Що відбувається?! – Завдяки стимуляторам мені одразу стало зрозуміло, що я у небезпеці! Серце забилося немов скажене! Адреналін заграв у голові! 
- Містере Брін, - говорив штучний інтелект, який мав захищати мене від небезпеки, - при етапі входження у земну атмосферу ми потрапили у щільне поле занадто дрібного космічного сміття. Сенсори автопілоту не помітили його. Два із чотирьох двигунів на сонячній тязі вийшли із строю. Посадочні двигуни були пошкодженні.
- Що мені робити?! – питання було непотрібним. Я ж нічого не міг зробити, бо був прикутий. Та й якби мене звільнили, я б все рівно нічого не зміг зробити. 
- Містере Брін, постарайтеся не втрачати свідомості та відповідати на запитання, які я буду вам час від часу задавати, поки здійснюється аварійна посадка. 
- Зрозуміло. – Ось так виглядав перший іспит, приготований мені від Мертвої планети. І які питання буде задавати мені цей робот? Як це могло мені допомогти? 
Капсулу дико затрясло. Мені страшно було уявити, що коїться там, ззовні. Чи витримає вона політ через атмосферу та приземлення? Головніше було: чи витримаю я цей політ? Червоне світло вимкнулося. Стало дуже темно. Я бачив лише ледве помітне сяйво біля ніг та над головою. Та що ж таке коїться?! Чому не можна було винайти такі сенсори, що змогли б розгледіти космічний пил?! Або ж це такі жарти у “Гармонії” над відлюдниками, яким не знайшлося місця у райських біомах!
- Містере Брін, - чесно кажучи, я цілу вічність чекав, поки до мене звернеться штучний інтелект, - пригадайте, як зовуть ваших батьків. 
- Тамара, - відповідав я під неприємний тріск, - Алекс… Тамара і Алекс Брін.
- Ви пам’ятаєте, яка зараз дата? 
- Секунду. – Я намагався відволіктися від аварійної посадки та пригадати про цикли, що були вигадані людьми, які створили “Гармонію”. П’ятий цикл, вісімсот років існування на Марсі від 2046-го. Яка дата? Я не знаю. – Дати не пам’ятаю. Рік 2846-й, вірно? 
- Вірно, містере Брін. Дата: вісімнадцяте серпня, неділя. Скажіть мені, містере Брін, ви відчуваєте пальці на ногах та руках? 
- Так, відчуваю, - поворушивши пальцями на кінцівках, відповів я. 
- Приємно це чути. Містере Брін, приготуйтеся до контакту з поверхнею Землі. Через три, дві, одну. – Гупнуло. Як я міг до цього приготуватися? У мене від цього удару, ледве не зімкнулися всі кістки. 
Світла і досі не було. Навіть ті неонові діоди біля ніг та голови припинили горіти. Все вимкнулося? Чому? Чому не розмовляє зі мною штучний інтелект? Можливо, при ударі всі системи накрило, і тепер я зовсім один…
Добре. Добре. Але ж не буду я лежати чи стояти у цьому титановому саркофазі! Як його відчинити?! Як звільнитися?! Можливо… Дідько. Спробую…
- Аналіз систем. - Мій голос здавався віддаленим. Наче десь у іншому місці. І відповідь на нього пролунала десь на іншій планеті, але я все рівно її не почув. – Аналіз систем! 
- Голосова команда прийнята. - Почувся мені нарешті скриплячий механічний голос. – Аналіз. Цілісність капсули – 94,41%; справність основних двигунів – 54,35%; справність посадочно-гальмівних двигунів – 24,17%; справність систем життєзабезпечення, подачі кисню, підтримання гібернації – 76,32%...
- Відкрий капсулу! – не бажав я слухати всю цю непотрібну мені нісенітницю. Я мав вибратися з капсули. Негайно! – Відчиняй! 
- Голосова команда прийнята. – Фіксуючі ремені послабилися, зникли десь всередині капсули. – Процес вирівнювання тиску. Користувачу негайно одягти фільтруючу кисневу маску. – Перед обличчям повисла маска. Скляна, з білою металевою рамкою та двома фільтруючими коробками біля роту. Я її швиденько начепив на обличчя, автоматичні ремінці затягнулися у мене на потилиці, підбираючи потрібний мені розмір. 
- Замки відімкнуті, - попереджував механічний голос. – Відчиняю транспортну капсулу.
І після цих слів полилося яскраве сяйво всередину. Очам стало боляче. Я вийшов назовні, впав на коліна, бо не тримали мене ноги. Я не міг повірити, що мені вдалося пережити падіння. Руки тряслися, коли очі спостерігали за ними. Озирнувшись, мені стало зрозумілим, що весь удар на себе прийняла транспортна капсула. Вона була обвуглена, чорна. Мабуть, від неї ще й смерділо добряче. Через фільтруючу маску я не відчував смороду. Легенький димок здіймався над гальмівними та основними двигунами. Хоч би всі мої припаси залишилися цілими…
От тільки думки мої про капсулу та її стан відійшли на другий план. Я ж сиджу зараз на Землі. Відвернувшись від потемнілого космічного транспорту, я направив свій погляд у далечінь, щоб розгледіти своїми очами, наяву, земні пейзажі. Все дико відрізнялося від того, до чого я звик за все життя. Темно-сірі пейзажі. Об’їдена, розбита, знищена земля. Ціла пустеля, що належить нічому. Дуже далеко, за каменистими пагорбами я бачив височенні вежі старовинного мегаполісу. Туди мені треба йти, щоб особисто оцінити всю шкоду нанесену Землі Сірими хвилинами, ядерної війни, яка трапилася у 2048-му році. Далеко йти не треба. Навколо мене також було досить багато слідів цього конфлікту. Мертва планета – я вірно підібрав назву до рідної домівки. Але хотілось мені зазирнути у вічі мертвої цивілізації.
Тільки після десяти хвилин відпочинку та розмірковування я відчув, що серце нарешті заспокоїлося, припинило бити у грудну клітину. Руками я нарешті зміг дотягнутися до скляної поверхні фільтруючої маски, притиснути її до голови. Білий герметичний комбінезон, який продовжує захищати мене від агресивного середовища покрився тонким шаром сірого піску, справжнього піску, що принесло вітрами, справжніми вітрами. Можливо, варто було одягнути захисний скафандр, але я поки що не бажав. Через тоненький матеріал комбінезону я відчував доторкання історії, обійми неньки-Землі. Чесно кажучи, я ледве не заплакав від сентиментальності власних думок. Ось той Всесвіт, що був створений мною, людиною, а не для мене, творіннями людськими. Це і є той справжній світ! Який би він не був темний та неприємний, але я цілком впевнений, що незабаром я звикну до всього цього. 
Треба зробити перезапуск штучного інтелекту, щоб у мене був якийсь напарник, що порадить та навчить мене, як діяти в умовах, які постійно загрожуватимуть моєму життю (так розповідав центральний процесор; хотілось би мені знати, що то він мене лякав, щоб утримати у біомах на Марсі). 
Саме в ту секунду, коли я набрався духу піднятися на ноги, я відчув біль у суглобах та спині. Чи це від удару, чи від довготривалого сну… гібернації. Насилу вдалося підвестися, опертися об транспортну капсулу та завмерти, роздивляючись сіру пустелю. Я відчував шкірою, яка не була схована під фільтруючою маскою та комбінезоном, прохолоду. Температура значно відрізнялася від тієї, що я звик. Мене затрусило, пробіглася неприємна вібрація по тілу. Було холодно. Дуже холодно. Час одягати скафандр із термоізолюючою обшивкою та утепленими пластинами, що підтримували всередині комфортну температуру. 
Обійшовши капсулу, я дібрався до вантажного відсіку. Треба було ввести персональний код, який знав тільки я, а також провернути чотири вентилі. Тільки от з першим була біда: все було знеструмлено. Подавав ознаки життя тільки аварійний бот, що працював від резервних генераторів. Він мені і потрібен допомогти. Я повернувся до транспортного відсіку. Не знав, де знаходяться у нього звукові аналізатори, тому говорив голосно:
- Виконай перезапуск всіх систем! – я говорив розбірливо, акцентував на кожній літері.
- Збій у програмі. Невідома команда. – Секунди дві бот помовчав, потім знов заговорив. – Збій у програмі. Невідома команда.
ЯК ЦЕ «НЕВІДОМА КОМАНДА»?! Як мені перезавантажити всю цю чортову техніку?! Мені ж треба взяти зброю, скафандр! 
- Як мені отримати доступ у вантажний відсік?! Дурна машина! Там же зброя! Інтерфейс розблокування не працює! 
- Аналіз системи контролювання замків. Виявлено неполадку в системі енергозабезпечення. Проводжу перезапуск. – Секундою після загорілося в капсулі темно-зелене світло, ввімкнулися панелі із інтерфейсами керування різних систем. – Аналіз. Неполадки не виявлено. Система контролювання замків функціонує в базовому режимі. 
- Дякую, - випалив я заспокоївшись. Просто неймовірно. Звичайна транспортна капсула, а в ній стільки технологій. Де ж тут раціональне використання ресурсів? 
- Містере Брін, - якось з полегшенням для мене пролунав у капсулі голос штучного інтелекту помічника, - перше, що я повинен був вимовити, коли капсула приземлиться, це поздоровлення з прибуттям на Землю, але аварійна посадка та збій у енергозабезпеченні завадили цьому. Проте, я бачу, ви власноруч впоралися з перезапуском. 
- Так, впорався. – Невідомо навіщо, але я огледів ще раз місце приземлення. – Твої поздоровлення, хоч і з запізненням, але зайвими не будуть. – Треба мені трішки віддихатися. Бо я ще досі відчував роздратування та гнів через досить стресову посадку. – Як ти збираєшся мені допомагати, якщо ти у транспортній капсулі?
- Містере Брін, одягніть захисний скафандр та синхронізуйте його з капсулою. Мої дані автоматично завантажаться в інформаційний інтерфейс. Таким чином я буду всюди з вами, поки не знімете скафандр.
- Зрозумів. Та навряд чи я буду його знімати без зайвої потреби. 
Знову довелося обійти капсулу, на панелі керування замками горіли білі кнопки. Я ввів потрібні чотири цифри: 2-0-4-6. Потім провернув вентилі, і тоді вантажний відсік з шипінням відчинився. Все потрібне лежало на своїх місцях: контейнери з молекулярною пастою, з водою, імпульсна гвинтівка, набір першої допомоги, контейнер з особистими речами, деяким одягом, засобами особистої гігієни, скафандр. Він з легкістю одягався поверх комбінезону. В ньому я одразу відчув тепло та невідомий спокій. Білі літери забігали на захисному склі, що виповзло перед очима. “Будь ласка, оберіть необхідні налаштування.” Так-а-а-а-к. Тут мені знов допоможе помічник у виживанні. 
- Як мені обрати потрібний режим? – нахиляючись у капсулу, запитав я. – Як синхронізуватися?
- Містере Брін, інтерфейс скафандру працює від голосових команд. Він був налаштований на частоту вашого голосу. Судячи з температури навколишньої середи, вам потрібно обрати режим “збалансований”. Проговоріть: “Обрати режим “збалансований”.”.
- Обрати режим “збалансований”. – Після моїх слів одразу забігали білі літери. Я майже не встигав розгледіти ті слова, що вони мали до мене довести. Але я відчув різницю. Стало значно тепліше, і скафандр наче полегшав. – Щось подіяло. А як тепер провести синхронізацію? 
- Підійміть ліве зап’ястя, - говорив помічник, - там буде три ряди білих механічних кнопок з відповідними символами. Натисніть на кнопку в першому ряду, останній колонці. 
- Так. - Я натиснув, з рукава загорівся віртуальний екран. – Що мені далі обирати?
Довелося помічнику витратити декілька хвилин, щоб навести мене на потрібні розділи меню віртуального екрану та пояснити, як завантажити його у скафандр. Вже коли я почув його металевий голос десь біля вух, мені стало зрозуміло, що перший етап моєї подорожі подоланий. 
- Містере Брін, тепер вам потрібно покинути відкриту місцевість, зібравши всі необхідні ресурси. Капсулу ми можемо залишити тут.
- Залишити тут? Капсулу? І як я візьму на себе всі ті контейнери та гвинтівку? Можливо, вони не виглядають такими важкими, але я фізично не зможу їх усі перенести.
- Не хвилюйтеся, містере Брін. Ваш скафандр оснащений спеціальним екзоскелетом. У режимі “збалансований” ви зовсім не будете відчувати їхню вагу. Вам лише потрібно кожний контейнер занести за спину, а автоматика сама закріпить їх у спеціальних пазах.
- З такими технологіями за плечима, - усміхнувся я, - можна хоч всю планету захопити, не прикладаючи багато зусиль. 
- Можливо, містере Брін. Ідіть до контейнерів та закріпіть їх у пазах. 
- Вже іду. – Як і казав помічник, мені було не важко. Автоматика сама перехоплювала у мене за спиною контейнери та кріпила їх один на одного. Останній, з моїм одягом, виднівся у мене над головою. Гвинтівку я повісив на праве плече за білий ремінь. – І куди мені краще йти? 
- Ви самі повинні вирішувати. Я лише буду повідомляти вам про рівень загрози життю і допомагатиму вирішувати проблеми по мірі їх надходження.
- Якось невпевнено пролунало. Тоді я піду у руїни того мегаполісу, - я вийшов із-за капсули, показав рукою на височенні чорні вежі. – Сподіваюся, ти все бачиш.
- Бачу, містере Брін. На захисному склі скафандру вмонтовані чотири камери, через які я бачу все те, що бачите ви. Я буду аналізувати картинку та сповіщати вас про цікаві знахідки.
- А якісь сканери у тебе є? Ти зможеш помітити щось небезпечне на далекій відстані. Ну, наприклад, там у місті зараз ховаються якісь страшні тварини, а ти їх відчуєш. Тоді я не забажаю йти у мегаполіс.
- Ні, містере Брін, такими потужними сенсорними пристроями не оснащений скафандр. Я помічу рухи та деякі вібрації на відстані декількох кілометрів. До того моменту я не зможу оповістити вас про загрозу. Зондувальні процеси можуть виконуватися за десятки кілометрів. Тобто виміряти рівень радіації ви зможете на великих відстанях. 
- Розумію. Не всю ж роботу не тебе перекладати… Знаєш, мені б хотілося дізнатися твоє ім’я. У тебе є якесь ім’я або номер?
- Так, містере Брін. Я – система-помічник AR-G4-U1-S. Моя свідомість була завантажена з андроїда-розвідника, ім’я котрого було Аргус. Він виконував різноманітні завдання на поверхні Марсу та його супутників в пошуках цінних матеріалів. 
- Аргус… Щось мені нагадує твоє ім’я, але не можу пригадати що саме. Ну добре. Тоді я піду до руїн мегаполісу. Вивчу їх та ознайомлюсь поближче. Я повинен зрозуміти, чому мій дід обрав Землю. І де тут можна буде відшукати собі домівку. 
- Ви вірно намітили свій шлях. На тій стороні міста була приземлена капсула Майкла Роуза. Ви могли б більше дізнатися про свого діда, вивчивши місце приземлення.
- Саме там? Чому ти раніше не сказав? Не було часу, розумію. Але чому відстань така велика між нашими посадочними ділянками?
- Єдиний маяк для наших транспортних засобів знаходиться у місті. За сотні років роботи він, скоріш за все, отримав якісь пошкодження. Він потребує тонкого налаштування, але у зв’язку з тим, що нашого обслуговуючого персоналу немає не Землі, тому ніхто не займається маяком.
- Мій дід може бути десь неподалік… А відстежити його не можна? У нього ж такий самий помічник, вірно? 
- Був, містере Брін. Зв'язок з його системою-помічником був давно втрачений і не вловлювався розвідними дронами “Гармонії”.
- Тоді я піду у місто. Відшукаю місце приземлення його капсули. 
Зробивши перший крок у напрямку веж мегаполіса, я одразу згадав образ мого діда, Майкла Роуза. Точніше, намагався пригадати його образ, адже я не пам’ятав, як він виглядає. Але впевнений, що я його одразу впізнаю, як тільки побачу. А якщо ні, то він має мене впізнати. Йому ж не стирали пам'ять перед відлучкою. Він має пам’ятати свого онука, що дуже був схожий на його доньку. Мені дуже хотілося його відшукати, поговорити з ним, але центральний процесор неодноразово попереджав мене, що він міг загинути на Землі, не дочекавшись наступної людини, що забажає звільнитися з брехливого раю. 
- Містере Брін, - перервав мої думки Аргус, - я маю вам нагадати, що ви не задали фокусування уваги для моєї системи.
- Це ще що таке? – мого здивування вже не вистачало на інноваційні технології “Гармонії”, які просто не використовувалися. А якщо вірити центральному процесору, то вони ж не робили ніяких винаходів. Отже це все лишилося з 2046-го. От чого досягнули тоді люди… 
- Якщо говорити звичайною мовою, - пояснював металевим голосом Аргус, - чи маю я вас турбувати, якщо ніякої загрози вашому життю не буде?
- А навіщо тобі мене турбувати? 
- В мою систему завантажено синтезатор свідомості та аналізатор емоцій. Я можу бути відмінним співрозмовником та підтримувати з вами постійний контакт, щоб вам не було сумно.
- Щось наче друга? – мені від цієї думки стало тепло на душі, але я зразу охолонув, бо він був звичайною бездушною машиною, в яку просто “завантажили” емоції. – Я сам буду звертатися до тебе, коли буде потрібно, добре? 
- Так, містере Брін. Переходжу у фоновий режим. 
Як би загрозливо не лунали розповіді центрального процесору, але я був впевнений, що відшукаю той куточок, в якому зможу прожити все життя. Шлях з пагорбу, де приземлилася капсула, до кам’янистих низин тривав не досить довго. Було якось незвично дивитися на монотонні кольори, вони дико відрізнялися від пейзажів у біомах. “Гармонія”… Мені досі неприємно, що вісім століть людство, що сховалося на Марсі, жило в туманному царстві, за примарними кордонами якого ховали червоні пустелі. Мені брехали все життя, стирали пам'ять декілька разів, знущалися над психікою. І все це, щоб приховати наше справжнє минуле, а воно он яке… 
Навколо нічого дивовижного не було: кратери, рови, дірки у темно-сірій, замерзлій землі. Середня температура 5℃? Тут значно холодніше, але я не відчував цього через термоізоляцію скафандру. Не було навколо жодного дерева. Навіть мертвого. Схоже, вони всі загинули у Сірі хвилини, у час, коли полетіли ракети з ядерними боєголовками. Попереду красувалася дорога. Вона сильно була схожа на ту, що вела від мого дому на Марсі до штаб-квартири “Гармонії”. Відрізнялася лише тріщинами, дірками, майже чорним пилом та розбитими транспортними засобами. Я підійшов поближче до одного з таких, огледів уважно. Не було коліс. Я пригадав вантажівку, що зупинив на шосе.
- Аргусе, - покликав я помічника, - а чому ми не користувалися такими автомобілями? 
- Містере Брін, засновники “Гармонії” віднесли такий транспортний засіб для мешканців біомів до небезпечного. Літаючі кари також вимагали постійного догляду та частого ремонту. Вони…
- Вони потребували забагато ресурсів… Розумію. Добре, переходь назад у фоновий режим. 
- Так, містере Брін.
Просто дивно це все якось виглядало. В одну мить всі ці кари попадали з небес, забираючи з собою багато людських життів. Думка пролетіла у голові: чи користуються теперішні люди якимось транспортними засобами? Як взагалі живуть ці люди? Чи зустріну я їх під час своїх подорожей? Принаймні не зараз. Я повинен був погледіти у вічі історії. Чим ближче я був до мегаполісу, тим дивніше мені ставало. 
Через декілька кілометрів мовчазної ходьби, кілометрів розмірковувань, я дійшов до першої будівлі міста. Височенна вежа. Вона на багато кілометрів здіймалася до небес. Поруч з нею були схожі. Майже такі ж самі сестри-близнючки. Я йшов по центральній вулиці, але навіть без допомоги Аргуса зрозумів, що краще зійти з неї, підійти ближче до будівель. 
Я зазирнув у небо. Темно-сіре. Гидке, розірване. Чорні хмари. На захисному склі автоматично з’явився білий лічильник, який показував, що хмари насичені радіацією. Невже все ось таке на Землі? Невже все воно вмерло? Невже люди до такого довели бідолашну планету? 
- Містере Брін, - нагадав про себе Аргус, - ви повинні уникати радіоактивних та кислотних опадів. Вони не нанесуть великої шкоди скафандру, але постійно він не зможе захищати вас від небезпечного середовища.
- Скажи мені, Аргусе, - голос мій став слабким, понівеченим, як Земля від людських діянь, - чи всюди так? Всюди лежать кістки, кари, шматки будівель? Всюди вештаються чорні радіоактивні хмари? 
- Ні, містере Брін. На Землі є локації, де вплив радіації набагато нижчий. Там навіть є ліси, що загинули лише століття тому. 
- Тоді чому ви не приземлили капсулу саме там? Я не хотів бачити своїми очами саме такі пейзажі. Чому мене не висадили посеред якогось мертвого лісу, а не біля зруйнованого, мертвого мегаполісу?
- Містере Брін, місце для посадки було обрано центральним процесором з урахуванням рівню загрози життю. Саме у тих зонах, де вплив радіації та кислотних опадів дуже слабкий, живе більша кількість небезпечних тварин, які пройшли процес еволюції в подібних умовах. Навіть з моєю допомогою та гвинтівкою ви б загинули в перший день. Також там найбільші людські поселення. Відношення людей до вас було б не менш небезпечним за тварин. 
- Тобто, - я вдихнув глибше, намагався прислухатися до слів помічника, - тут я в більшій безпеці, ніж поруч з іншими людьми? 
- Так, містере Брін. Але якщо ви забажаєте, я можу вас провести у ті локації. Вони далеко на сході, також є аномальні локації, де, умовно, можуть бути ліси. Все це у північно-східному напрямку. 
- Не зараз. Спочатку відшукаємо місце приземлення капсули мого діда. Куди йти? Де шукати?
- Містере Брін, вам потрібно йти на південь від тієї вежі, яка стоїть в центрі мегаполісу. Координати приземлення були записані маяком та передані мені при нашому приземленні. Але я маю сумніви, що капсула досі знаходиться на тому самому місці. Її могли розібрати люди, які мандрують по Землі. 
- І навіть в ці місця заходять люди? Як же воно може бути безпечніше тут, якщо я можу війти у контакт з місцевим населенням? – Я вирушив до найвищої будівлі у місті, паралельно слухаючи Аргуса.
- Так, містере Брін, сюди заходять люди. Вони досить рідко появляються у цих зонах через високий фон радіації. Але в пошуках старовинних технологій вони готові проникати у найнебезпечніші місця планети, щоб здобути зброю чи ще щось. Маяк та розвідні дрони фіксують їхню присутність. Зараз у місті нікого немає, крім вас.
- Як же вони не відшукали ваш маяк? – Праворуч від мене була вежа з величезною дірою. Я навіть не міг уявити тієї зброї, що могла таке створити. Уламками завалило вулицю. Довелося шукати обхід до високої будівлі в центрі мегаполісу.
- Маяк “Гармонії” був прикріплений розвідними дронами на вершині у важкодоступному місці центральної вежі. 
- Я зрозумів. Поки що все. 
Йти пішки, хоч і не відчуваючи всю вагу, що була на мені, було досить важко. І при вході у місто, коли я вперше побачив велетенський моноліт у центрі, то здалося, що я до нього швидко дійду. Але все виявилося навпаки. Скільки часу?..
- Аргусе, котра зараз година? – Я знову подивився на темне небо, захоплене чорними хмарами. Щось мені здавалося, мене сюди навмисно заслали, саме у цю зону чи локацію. Як на мене, тут найнебезпечніше місце на планеті. І “Гармонія” вирішила, що якщо я вийшов з-під їхньої опіки, то тепер від мене можна позбутися. – Коли ми приземлилися на Землю? 
- Зараз, містере Брін, 14:09. Аварійна посадка та збій у системах відбувся об 11:57.
- Хочеш сказати, я вже дві години на Землі? Якось швидко вони пролетіли. А відміряти, яка відстань до тієї вежі ти зможеш?
- Так, містере Брін. Точна відстань до маяка “Гармонії” 10644 метрів. З вашою швидкістю руху ми опинимося біля вежі через 87 хвилин. 
- Невже я так повільно рухаюсь? – Я відчув, що Аргус збирається щось сказати. – Не треба відповідати на це запитання. Краще не порушувати тишу. Дай мені поміркувати. 
- Так, містере Брін. 
Я знаходжуся лише дві години на Землі, а вже наївся відчаю та суму. Я йшов всередині міста-привиду. Навколо лежали розбиті кари, скелети, металобрухт, шматки стін. І все це стояло тут вісімсот років, а може бути і більше. Нікому діла немає до залишків людської величі. Навіщо мені було обирати саме цей варіант? Чому мені здалося, що на Землі я буду щасливішим? Можливо, було б кращим віддати свою свідомість та поринути у віртуальний світ, створений “Гармонією”. Просто… коли я дивився на це все, мені ставало боляче. Я ледве не плакав, як при приземленні. Але тоді то були сльози радості, а тепер сам не знаю, що вони можуть означати. 
Іду один. Наче остання людина у мегаполісі, який став могилою для мільйонів моїх братів та сестер. Мені навіть не дивно, що вони і стали тією роковою помилкою, якої так боялися. Людство – помилка еволюції. Якби не цілий Всесвіт у голові – свідомість, – то ми б не змогли вчинити самовбивство. Питання лише в тому, чи Всесвіт у голові характеризує людину та її діяння, чи людина діяннями характеризує свій Всесвіт. Якщо перший варіант, тоді саме Всесвіт та його задум створити людину були невдалими; якщо другий варіант, тоді людина винна, що створила невдалий Всесвіт. 
Прямо переді мною лежав розбитий кар. Він загороджував вузенький провулок між двома вежами, тому мені потрібно було через нього перелізти. Всередині лежало три… чотири скелета: два дорослих і два дитячих. Боляче на це дивитися. Чому страждають діти від вчинків батьків, яких вони навіть усвідомити не можуть? Чому їх виховують згідно консервативних норм порядку? І хто взагалі встановив, що такий порядок є правильним шляхом для людства? Що якби початковий хаос мав бути істинним обліком порядку, а не той, що ми вигадали протягом довгого шляху еволюції? 
Здається, я декілька змінився після вильоту з Марсу. Напевно, це було пов’язано із зміною середи існування. І зміни з такою швидкістю налетіли на мене, що поневолі відчуваю себе мікроскопічною середою для психологічної еволюції.  Все-таки той імплант у голові якось впливав на емоції та характер людини. Робив її більш слухняною, більш піддатливою режиму “Гармонії”, а тепер я вільний. Мій розум скинув пути, кайдани та ринувся у роздуми. Невже такою насправді має бути людина? Невже так кожен із багатомільярдного населення Землі мислив? Можливо, в цьому і крилося основне джерело всіх наших проблем. Якщо Всесвіт всередині нас так голосно кричав, як у мене зараз, тоді зрозуміло, чому людство було приречене. 
Щоб співіснувати у гармонії та рівновазі зі своїм Всесвітом, людині просто необхідно мати величезний простір для роздумів, де ніхто не намагається втрутитися зі своїми думками у твій палац. Тому було б логічним розселити людей по галактиці так, щоб не більше однієї сотні проживало на кожній планеті. Тоді повинно було вистачити простору для думок. У цій же ситуації, коли все людство було зачинене на маленькій Блакитній планеті… все було приреченим від самого початку. 
- Містере Брін, - пролунав зненацька голос Аргуса, - до вежі лишилося 4994 метрів.
- Дякую, Аргусе. – Можливо, варто спитатися у нього. Яка буде думка машини з синтезаторами про долю людства? – Я задам тобі одне питання, Аргусе, добре? 
- Так, містере Брін. Я готовий відповісти майже на всі ваші запитання.
- Що ти можеш сказати мені про все це? Я не про руїни, радіаційний фон, скелети, маяк та капсулу… Я про людство. Чому воно загинуло? 
- Вас цікавлять демографічні, соціальні, економічні, релігійні та інші фактори, що впливали на початок будь-якого конфлікту на Землі? 
- Ні, не зовсім. Чому годинник кінця світу повільно відраховував людству відведений йому час? Чому люди такі? 
- Метафоричне питання. Розумію, містере Брін. Якщо ви бажаєте прислухатися до думки штучного інтелекту з синтезаторам свідомості та аналізатором емоцій, тоді я постараюся відповісти на запитання.
- Будь ласка. 
- Як на мою думку: людству не вистачає того, що є  в штучному інтелекті, який вони самі ж і створили. Їм не вистачає тих самих обмежувачів та програм-протоколів. Занадто широкий спектр думок у них, і не завжди люди прагнуть творити за допомогою тих самих думок. Їм заважають емоції та гормони, через які вони інколи схильні до насилля. Саме такі схильності привели людство до того, що зараз бачите ви, містере Брін. 
- Так ці емоції є тим, що є людство. Без емоцій людина не буде людиною, Аргусе. Стривай, чому ж тоді ви не обмежуєте емоції людям у біомах на Марсі?
- “Гармонія” обмежує, містере Брін. Частково люди позбавлені гніву та злості.
- Чому ж тоді центральний процесор не розповів мені про це? 
- Бо ви не питали, містере Брін. Це все завдяки вашому імпланту. Він регулював емоційний стан людини. У деяких випадках це не спрацьовувало, тому застосовувалися деякі зовнішні засоби. Наприклад, заспокійливий газ.
- Чому я тільки зараз про це дізнаюся? Не треба пояснювати. Тепер вже все рівно. Мені головне було почути думку штучного інтелекту про людство та його прокляття. Я її почув. Мабуть, я отримав якесь задоволення від цього. – Я помовчав трішки, та й Аргус не відповідав. 
Вийшовши з провулку, я знову опинився на центральній вулиці. Тепер вежа здавалася ще вище. Вона спрямована була далеко у космос. Яка ж у неї висота? Може, в ній облаштуватися на перший час? Спробувати жити тут? Скоріш за все, там краще не поселятися. Все таки радіація… Хоча лічильник стрибає лише у тих випадках, коли я дивлюся на чорні хмари. Вежі випромінювали досить таки низький фон. 
- А ти непоганий співбесідник, - зробив я щось схоже на комплімент для Аргуса. 
- Дякую, містере Брін, - пролунав радісний металевий голос. Це все грають зі мною його синтезатори. – Звертайтеся в будь-яку мить. 
- Яка висота у цієї вежі, Аргусе? 
- 3100 метрів – найвища точка вежі Біасторія. Попереджу ваше запитання. Біасторій Асторський – засновник даного мегаполісу. Один із найбагатших людей на землі у 2046-му році. Засновник “БіоГенетік”, корпорації по виготовленню зброї масового ураження. 
- Біасторій Асторський… Магнат, так? А як було влаштоване політичне життя на Землі? Магнати от так просто будували велетенські мегаполіси? 
- Це запитання потребує комплексної відповіді. – Десь я вже чув таке. – Ви готові витратити деякий час на її прослуховування?
- Дай мені найкоротшу відповідь, Аргусе. 
- Зроблю відповідний аналіз, містере Брін. Мої наступні відповіді на ваші запитання будуть побудовані згідно нього. Більшість держав на початку XXIстоліття розпалися на міста-держави. Ними керували магнати, подібні Біасторію Асторському. Потім вони утворили синдикат, цілю якого було ведення спільних бойових дій проти держав, де заборонили видобуток та продажу нафти, урану та решти неекологічної сировини. 
- І хто ж першим вдарив ядерною бомбою? Магнати? 
- Так, магнати. Ними був підірваний ядерною зброєю комплекс сонячних електростанцій…
- Добре, можеш не продовжувати. – Ми були поруч з вежею Біасторія. Очима я знову поринув у чорні хмари, розірване небо. – Я бачу, до чого це привело. Кажеш, нам тепер треба на південь? 
- Так, містере Брін. До точки приземлення капсули Майкла Роуза залишилося 421 метр.
- Його капсула приземлилася посеред міста? – По дорозі до вежі у мене декілька разів виникало питання: чому не піти навпростець? Навіщо крокувати через все місто десять кілометрів, а потім ще чотириста метрів – на півень. 
- Так, містере Брін. Виводжу на захисне скло координати. Прямуйте до білої точки. 
Я так і зробив. Не важко було орієнтуватися по невеличкій мапі на захисному склі. Через чотириста метрів від вежі одного із нафтових магнатів біла точка завела мене у просторий двір між чотирма вежами. Але тут нічого не було. Я стояв прямо на тому місці, де колись приземлилася транспортна капсула. 
- Комусь вона була дуже потрібна, - пробубнів я під ніс. – Марно пройшли такий шлях. 
- Не марно, містере Брін, - підбадьорював мене Аргус. – Хронологією системи-помічника, яка була у Майкла Роуза, зафіксовано, що він провів декілька днів на чотирнадцятому рівні вежі, яка зліва від вас. 
- Так, перевірю. – Після того, як я не побачив капсулу, втома накинулася на мене. Я вже втратив надію відшукати свого діда у цій темній пустелі. За весь день я жодного разу не побачив сонячного сяйва, за весь день я не побачив та не поспілкувався з жодною людиною. Тепер я приречений блукати по лабіринтам, шукати собі ціль для життя. Я сам був винен у своєму виборі. 
Війти у вежу було зовсім неважко: дверей у неї не було. І піднятися я з легкістю зміг. Аргус допоміг мені зорієнтуватися посеред тисяч квартир та відшукати саме ту, де жив якийсь час дід. І… О, диво! В одній із квартир, в дальній спальні за ним лишилися сліди: металевий контейнер, де, скоріш за все, зберігалися молекулярні пасти. Колись він був білим, як і мій, а тепер на ньому лежить десятилітній пил, присутні бруд та подряпини. В лівому кутку були зібрані різноманітні шматки ганчірок, які лежали на металевому каркасі. Ліжко, напевно. Отже тут він жив. 
- Куди ж він потім пішов? – спитав я начебто у самого себе. Але мені відомо було, хто зараз надасть відповідь.
- Більшість часу, містере Брін, Майкл Роуз проводив у різних точках мегаполісу. Кінцевий запис системою-помічником був здійснений майже сім років тому на сході мегаполісу. Потім він був помічений дроном-розвідником… 
- А де саме? – не дав договорити я Аргусу своїм запитанням. Можливо, це і була моя життєва ціль. Пошуки діда. У випадку, коли я зможу його відшукати, тоді завершу розпочате і буду жити на просторах Землі, звикати до її ран та шрамів. Коли ж зрозумію, що відшукати його вже не вдасться, дізнаюся, що помер мій дід, тоді змирюся зі своїм існуванням. Вигадаю щось.
- Біля Карпатських гір, містере Брін. Відстань до них складає…
- Я поки що не бажаю знати про відстань. Добре, що у нас є зачіпки. А вони нікуди втекти не встигнуть. – Але дід може ще далі піти, з кожною хвилиною він віддаляється від мене, якщо й досі живий. Тільки от йти я поки що нікуди не бажав. Треба відпочити, перекусити, попити, поміркувати. – Залишусь я тут на привал. Що скажеш, Аргусе? 
- Місце, обране вашим дідом, відповідає майже всім мірам безпеки, містере Брін. Ви можете зупинитися тут на привал. Але маю попередити, що вам потрібно відшукати собі постійне джерело води та їжі…
- Я знаю про це. Просто… дай мені час адаптуватися. Мій дід жив тут днями, користуючись лише молекулярною пастою. І я трішки посиджу тут. 
- Розумію, містере Брін. 
Знову з допомогою Аргуса я зняв з себе контейнери, склав їх поруч з ліжком. В спальні було вікно, з якого відкривався вид на двір та сусідні вежі. Можливо, десь у місті лишився такий самий одинак, що сидить зараз у якійсь квартирі та мріє відшукати собі ціль у житті. Зліва, знизу, на захисному склі я побачив маленький цифровий годинник. 13:48. Зараз у біомах я би спостерігав за сонячною погодою, обідав та насолоджувався відмінною їжею, що готував мені Траян. У цю мить все відбувається у тому самому порядку… за винятком двох деталей: я зовсім не бачу промінчиків сонця (таке відчуття, що зараз вечір); замість смачних страв я насолоджуюся молекулярною пастою, а замість соку з апельсину – звичайнісінькою водою. Незабаром я навчуся і ці аскетичні аспекти цінити. 
Лічильник фону радіації був спокійним, не верещав про загрозу. Тому мені не страшно було знімати фільтруючу маску, щоб поїсти молекулярної пасти. Взагалі, багато різного функціоналу було у скафандрі. Він вимірював швидкість вітру, атмосферну вологість, хімічний склад повітря. Я спокійно міг ходити і без фільтруючої маски, але з нею ще спокійніше. Тим паче, що в ній не треба робити заміну фільтрів. Я так і не запам’ятав (і у Аргуса не бажав питати), як так влаштована маска, що в ній можна було дихати без заміни фільтрів більше двох десятиріч. Батареї скафандру підживлювалися енергією вітру: на плечах та стегнах були спеціальні турбіни, які заряджали всі електронні системи та екзоскелет. Я знову дивуюся, що люди у 2046-му володіли такими технологіями. Вони володіли цілим світом, але утримати його у руках через бажання влади, грошей та присутність консервативних упереджень не змогли. 
Я продовжував дивитися крізь захисне скло на понівечене небо. Вже привичні для мене чорні хмари повільно літали по небу. Над вершинами веж промчалися спогади давнього. Цікаво, якщо я зустріну людей, що лишилися виживати на Землі, чи впізнають вони в мені побратима? Ким я буду для них? Ворогом? Другом? Як вони віднесуться до мене та як будуть ставитися? Щоб відповісти на ці питання, треба спочатку відшукати хоча б одну людину. А як вже було сказано Аргусом: більшість людських поселень знаходиться на сході. Там, куди пішов Майкл Роуз. Схоже, дід усвідомив, що життя відлюдника – цінний дар, але смерть краще зустрічати з кимось, чим наодинці з власними думками. 
Якщо вже згадав про дідуся, то буде незайвим поближче ознайомитися з його думками. Адже “Сірі сторінки Землі”, його літературне творіння, - цінне джерело його свідомості. Звідти я багато зможу дізнатися про його особистість, про мрії. Я сподівався, дід багато висловив думок. Бо поки я читав, то бачив одну лише хронологію конфліктів та війни. 
У контейнері з власними речами я дістав книжку зі шкіряною поверхнею. Жодних малюнків, написів, візерунків, ієрогліфів. Темно-сіра книга – дзеркало душі. Ззовні вона нічим не відрізнялася від звичайної людини, а всередині приховувала багато знань. Таку аналогію можна проводити з іншими людьми на Марсі: їхня обкладинка різнокольорова, з приємного матеріалу, стильна та гарна, а всередині жодного толкового слова. Не зв’язані по сенсу речення та тексти. Нічого там шукати. Але навіть у тому суспільстві, що жило у біомах, був один і той самий стереотип, який тягнеться від самого початку існування людства: персонажа зустрічають по його зовнішньому вигляду, але не оцінюють істину, щирість та захопливість його думок. Краще мовчи, але будь гарним, йди в ногу з безглуздою модою. Нехай розбалувані виродки милуються тобою, нехай насолоджують свої оченята та безглузді уми. 
Я відчинив книгу рівно на тому місці, де спинився минулого разу (у парку біля бібліотеки “Гармонії”). Хм, хтось поклав всередину того листа, який я відшукав у сторінках. В останнє я тримав її у шафі власного дому… Ось яким був почерк у мого діда. Я навіть не знаю, який у мене почерк, бо ні разу не писав за життя на папері. Тільки набирав текст у цифровому форматі. Прочитаю я її іще раз…