Глава 2. Служниця

Ірина

Як тільки прокинувся мій розум, то першою його думкою було те, що усе це мені просто наснилося й розплющивши очі я опинюся вдома. Але цього не сталося. Розкривши очі я побачила що знаходжуся в незнайомому мені місці. Кімната була повністю зроблена з дерева, на стінах були намальовані якісь не зрозумілі ієрогліфи. Горіли свічки освічуючи кімнату без вікон. Я відразу ж подумала що свічки (замість ламп) це досить таки старомодно. Я боялася що потрапила в якусь секту і мене узяли учасницею якогось ритуалу.

Від цієї думки я вирішила що треба тікати звідси, поки я сама в цій кімнаті. Але не встигла я й підвестися зі старого твердого ліжка на якому лежала, як почула кроки. Хтось швидким кроком наближався до цієї кімнати. Я навіть не знала що мені робити. Мабуть, було б розумним прикинутися сплячою, але я цього не зробила. Я сіла по зручніше на ліжку і почала чекати коли ж відкриються двері.

Довго чекати не довелося й за хвилину двері відчинилися. У кімнату увійшло двоє…людей? Один чоловік був з довгим сивим волоссям, обличчя було покрите зморшками та бородавками. А інший був більш схожий на нормальну людину, єдине що його відрізняло це занадто бліда шкіра, котра віддавала синім (немов шкіра мерця); у нього було довге чорняве волосся; сам він був високий та худий (як на мою думку занадто, мої однокласники могли б назвати його «дрищем»), та з чудовою поставою, не те що я – постійно сутулюся.

Чорнявий про щось розмовляв зі стариком. Я все ніяк не могла зрозуміти про що саме, бо мова на якій вони розмовляли була мені не відома. Вона була чимось схожа з гарчанням та….скоріш за все латинню. Принаймні мені так здається. Їх розмова була про мене. Чому я так вирішила? Тому що той чорнявий, та старик кидали на мене довгі погляди й іноді навіть змахували руками в мою сторону. Руками на мене показував чорнявий. По його виразу обличчя було явно зрозумілим, що я його розізлила лише однією своєю присутністю. Я не наважилася спробувати втручатися в розмову. Натомість я вирішила ще раз оглянути кімнату, для того, щоб знайти чи є тут щось невелике й важке. Як можна здогадатися мені це знадобиться, щоб довбонути обох чоловіків по голові й втекти звідси.

Очима я наткнулася на дзеркало. Те що я побачила в ньому змусило мене скрикнути та впасти з ліжка. Що я побачила в дзеркалі що так мене налякало? Своє зображення з рогами на голові. Мій наляканий скрик напевно привернув до мене ще більшу увагу цих дивних чоловіків, але мені було начхати. Ще не відійшовши від шоку я піднялася на ноги й швидко підійшла до дзеркала. Руками я потягнулася до голови, саме туди де в зображення були роги. Мої очі стали ще більшими ніж є, коли руками я наткнулася на те чого раніше на моїй голові не було.

- Матінка рідна – прошепотіла я.

Після того як шок відійшов, мене охопив страх. Я не розуміла що відбувається, де я й звідки в мене з’явилися рога. Дуже швидко, мені в голову, прийшло пояснення всього цього – я просто заснула. Так, мені все це сниться! Це ж просто, я ж думала про те що б хотіла потрапити до іншого, чарівного світу. Мабуть, я й не помітила коли заснула. І ось, моя уява вирішила показати мені про це сон. А якщо це сон, то тоді…

Я затремтіла коли мені на плече лягла чиясь рука. Підвівши погляд у дзеркалі я побачила, що це до мене підійшов старий чоловік. Я піднялася на ноги. Він узяв моє обличчя у свої руки та почав повертати його зі сторони в сторону, нібито намагався там щось роздивитись. Я не втрималася й запитала в нього що їм від мене треба. Але він тільки здивовано подивився й відійшов. Старий почав щось говорити, але я все так само його не розуміла.

Поки старий говорив, до мене також підійшов й чорнявий. Він відкрито роздивлявся мене. Я зробила крок назад й перлася в стіну коли чорнявий заричав (чи сказав?). Чорнявий втомлено видохнув і скоріш за все зрозумів що я його не розумію, так само як вони мене, тому почав жестами мені показувати. Він хотів, щоб я покрутилася, але я не хотіла бути якоюсь маріонеткою тому удала що його не розумію. Це його розізлило й трохи покричавши він вийшов з кімнати на останок грюкнувши дверима, мені аж ніяково стало.

Я присіла на ліжко, бо вже набридло стояти. Старий довго дивився на мене не видаючи ніяких звуків. Тим часом в повній тиші я почала розмірковувати. Так, що все це дивно, це було й так зрозумілим. Але мені не дає спокою те що я не можу зрозуміти що говорять ці двоє чоловіків. За ідеєю це, можливо, інший світ (чи я просто з’їхала з глузду) й саме тому я їх не розумію, бо в них має бути інша мова. Але… Чому ж тоді в тих книжках, які я читала всі розуміли один одного? Чому ж мені так не пощастило? Чи той хто мене сюди закинув просто на просто не згадав про мовний бар’єр?

Через декілька довгих та нудних годин у двері хтось постукав й в кімнату увійшла дівчина. Судячи з затяганого одягу, фартушка та розтріпаного короткого волосся це була служанка. З її появою старий оживився й почав щось говорити. Він довго розмовляв, ніби вів монолог, не даючи дівчині можливості теж щось сказати. Як пізніше виявилося даремно. Як тільки служниця змогла сказати хоча б слово, я здивувалася, бо розуміла її.

- Я тебе розумію?! – здивовано запитала я й підійшла до неї – А ти… Ти мене розумієш? – з надією прозвучало це запитання, бо я вже й не сподівалася тут з кимось порозмовляти й дізнатись що ж трапилось і що це за місце.

- Так, я вас розумію – відповіла дівчина таким тоном, ніби цим запитанням я намагаюсь з неї зробити дурепу – А хіба не маю?

- Цей старий мене не розуміє, а я його… Ще був один, такий дрищик чорнявенький – він теж мене не розумів – сказала я з запалом й підійшла до неї.

Я узяла дівчину за руку й, не дивлячись на не тямущий погляд старого, повела її до ліжка і сказала сісти. Вона послухалася мене й тепер ми разом сиділа на ліжку. Мені здавалося що ця служниця дивилася на мене як на божевільну. Хоча чому як?

- «Дрищик»? – запитала вона, ніби не знаючи що це слово означає – Що це означає? – і моя здогадка підтвердилася.

- Як, що? Дрищик – це, якби тобі пояснити, худий й слабкий чоловік. Гаразд, зараз не про це! Ти можеш мені пояснити де я? Чи це мій сон? Чи я збожеволіла? Чи… потрапила в інший світ?

- Вам, скоріш за все треба відпочити – сказала дівчина й встала, але я знову зловила її за руку не відпускаючи.

- Не йди, прошу. Зі мною все гаразд. Не залишай мене з ним на одинці, а то я помру від нудьги – казала я давлячи на жалість. Ну, а що? Мама казала що я це добре вмію робити.

- Не треба помирати. Я запитаю чи зможу залишитись ще. Добре? – запитала мене служниця, а я у відповідь енергійно замотала головою у знак згоди.

Дівчина запитала у старика чи зможе залишитись. У відповідь він почав видавати, так само, не зрозумілі звуки. Вони довго говорили, ніби сперечаючись. А потім старий швидко вийшов з кімнати.

- Невже справді тільки я вас розумію? – здивовано запитала вона – Тоді зрозуміло, чому ви так наполягаєте, щоб я ще залишилась. Мені дозволили тут побуту. Валеріс пішов за господарем, тому скоро буде важка розмова. Він наказав мені за цей час, поки він не повернеться з господарем, вивідати в тебе хто ти та звідки.

- Ніби він сам не може запитати все це? – невдоволено запитала я, але потім згадала що мене ніхто крім цієї дівчини тут не розуміє — О… точно, не може. Ну тоді слухай, поки є час.

Я їй розповіла як мене звати, що я з України, коли вона запитала де це, я відповіла що на Землі (ця планета їй теж була не відома). Також я розповіла про те що сталось, про той дзвінок, тільки вмовчала що мріяла потрапити в інший світ.

- Я досі не знаю як тебе звати.

- Єйда – назвала своє ім’я служниця.

Я хотіла попросити, щоб вона розповіла про себе, але відчинилися двері й в кімнату повернувся Валеріс з… тим дрищом. Скоріш за все те як я назвала чорнявого було сказано в голос, а не як я думала в думках. Чому я вирішила що це було сказано в голос? Тому що Єйда на мене подивилася таким поглядом ніби за це слово в сторону чорнявого мене можуть повісити.

- Що таке? – не розуміючи її реакцію запитала я.

- Це наш князь. Тобто, ти, тоді, про нього так сказала? – шоковано дивлячись на мене пошепки запитала Єйда.

- Ну…так.

Всю цю недовгу розмову чоловіки стояли й слухали, й пощастило що мене все так само не розуміли. Але недовго вони мовчали. Чорнявий почав першим говорити. Скоріш за все він звертався до Єйди, бо коли той замовчав, дівчина задумалася, мабуть, підбираючи слова, й поглядала на мене. Я впевнена, що якщо чорнявий розумів Єйду, то запитав в неї як саме я його називала. І я не помилилася.

- Вона казала що ви... – й на цьому Єйда замислилася та подивилася на мене. Я впевнена, вона не хотіла казати правду, що б не підставити мене, але мала все ж таки щось відповісти. Я вирішила їй допомогти.

- Могутній. Величний. Вражаючий– сказала я перші слова що прийшли мені в голову, Єйда повторила мої слова, а я тим часом нервово посміхалася.

На обличчі «дрищика» (потрібно припинити його так називати, а то звикну і буде погано, якщо він почне мене розуміти) з’явилася усмішка, яка ніби говорила що іншого почути він і не очікував. В той момент мені захотілося стерти цю, самовдоволену посмішку з його обличчя. Але я нічого не могла зробити, бо ще більше проблем мені зараз не потрібно.