Глава 4, в якій я розумію, що коли доля щось забирає, то має щось дати. Просто заради рівноваги.

Я стільки днів готувалася до цього концерту...

Я стояла за кулісами і дивилася на сцену: зараз там якраз виступала одна з моїх одногрупниць — Даша — красива висока довговолоса брюнетка в класичному чорному платті.

Даша не була аж надто технічною скрипалькою, але її скрипка була «з душею» і тому ані викладачі, ані інші одногрупники не сумнівалися, що вона зможе вступити до консерваторії якщо не буде лінуватися і добре вивчить твори перед надходженням.

Закінчивши гру, Даша вклонилася і пішла за куліси.

— Молодець, — щиро похвалила її я.

— Дякую, — вона кивнула та усміхнулась. — Удачі тобі.

Перед виходом на сцену я завжди відчувала якесь хвилювання. Хоча за такий довгий час навчання музиці (майже чотирнадцять років!) можна було б вже й звикнути. Але сьогодні був особливий день і особливий концерт.

Сьогодні повинен був прийти Він і тому я, нарешті, зможу зіграти з почуттям, показати себе справжню.

Коли я вийшла на сцену, то одразу знайшла Богдана в натовпі.

Ось він.

Я посміхнулася хлопцеві, проте той цього навіть не помітив — він сидів поруч з якоюсь довговолосою білявкою і захоплено шепотів їй щось на вухо.

Я стиснула смичок, а акомпаніатор вирішила, що я готова, і почала грати.

Полонези Венявського, які на репетиціях в моїй голов звучали як замальовки святкових веселощів з урочистою ходою, сьогодні звучали не весело, а якось загрозливо... Ритм був занадто швидким, я це розуміла, але вже було пізно, бо пальці грали буквальн самі. Акомпаніатор швидко підлаштувалася під новий ритм, але все одно, це вже не був Венявський. Зараз малюнок моєї гри скоріш за все нагадував якусь безглузду гонитву і це міг помітити навіть досить далекий від музики Богдан.

Мелодія бігла все швидше і швидше і ось, нарешті обірвалася.

Я різко опустила скрипку, вклонилася і швидким кроком покинула сцену.

— Ксю, що трапилося?... — Даша підійшла до мене і стурбовано подивилася мені в очі.

— Не важливо... — в моїх очах застигли сльози.

Я швидко склала скрипку і речі, накинула плащ прямо на концертну сукню і побігла геть з-за лаштунків, але на самому виході я побачила, як Богдан разом з цією дівчиною йдуть до мене і перешіптуються...

— Вона досить швидко грала.. Напевно, це складно... — прокоментувала мою гру дівчина. — Це так і було задумано?

— Тс... — шикнув на неї Богдан, побачивши мене.

Він дивився стревожено.

А я замість того, щоб піти до нього, розвернулася на сто вісімдесят градусів і вже хотіла повернутися за лаштунки, але не встигла...

— Гей, Ксю, куди біжиш? — Богдан схопив мене за лікоть. — Ти хіба не будеш чекати дивитися цей ваш звітний концерт?

— О, здрастуйте, Ксеніє! Мене звуть Катерина, але все звуть Катрін або Кет, на західний лад, — в розмову включилася висока довговолоса блондинка, яка весь цей час була поруч з Богданом. — Мені дуже сподобалася ваша гра! Ви так швидко управляєтеся з цим смичком! Здорово мати таке витончене хобі! Правда, на нього напевно потрібно витрачати надто багато часу... Тому, по-справжньому цілеспрямована людина навряд чи буде так сильно захоплюватися музикою.

— Взагалі-то, для мене це не захоплення, — сказала я. — Я збираюся стати музикантом.

Я починала злитися. Стільки років наполегливої ​​праці і знову все що я чула — це слово «хобі». «Витончене хобі!», «Не надто цілеспрямована людина» — що за жах...

Я стиснула в руці ручку від футляра.

— О, вибачте… — блондинка посміхнулася. — Просто, не знала, що цим теж можна нормально заробити. Мене завжди вчили, що для безхмарного майбутнього потрібна стабільна високооплачувана робота в якій-небудь серйозній компанії. Загалом саме тому я вчуся на міжнародних економічних відносинах разом з вашим братом.

— Взагалі-то, вона мені не сестра. — втрутився Богдан, очевидно відчуваючи, що я вже злилася за те, що навіть стороння людина говорить про мою музику як про хобі.

— Що? — здивувалася дівчина. — Але ти ж сам казав...

— Я говорив, що вона мені ЯК сестра. — уточнив Богдан. — Але насправді ми просто дружимо з самого дитинства.

— Здорово! — посміхнулася ця його Катрін. — Я б теж хотіла мати друга-хлопця! Він багато чому може навчити і підказати, так? — з якоюсь хитринкою запитала вона.

— Кет... — Богдан взяв її за лікоть і заглянув в очі.

— Ну пробач-пробач! — дівчина залилася сміхом. — Гаразд, нам вже час йти, правильно? Ти обіцяв після концерту зводити мене на фондю... Ой... Не ввічливо якось виходить. Ксюшо, може, сходиш з нами?

— Дякую за запрошення, але змушена відмовитися, — я натягнуто посміхнулася, мигцем глянувши на Богдана. — Не турбуйтеся! Думаю, ви і без мене чудово проведете час, — розвернувшись на сто вісімдесят градусів, я швидко пішла геть.

На очі наверталися сльози. Все ж, дуже важко тримати себе в руках, коли бачиш свою кохану людину з іншою... З такою красивою-ноги від вух студенткою з волоссям по попу... Успішною студенткою популярного факультету міжнародних відносин в самому КІМО!

Але хіба саме факультет і спеціальність роблять людину успішною?! Адже відомі, успішні скрипалі є навіть в Україні! Та ж Мілана — яскравий тому приклад! От вона гастролює не тільки по своїй батьківщині...

Я вірю, що в будь-якій галузі можна стати професіоналом і, вже якщо ти їм станеш, то до успіху буде рукою подати.

Я неквапливо йшла по харківських вуличках. Гнів поступово замінявся на смуток і страх.

В музичній сфері в Україні дійсно успішних насправді лише одиниці. Адже навіть прості оркестранти отримують не так вже й багато і їм часто доводиться працювати понаднормово в якості репетиторів і тому подібного... І поки вони витрачають час на навчання маленьких дітей, їх рівень гри явно не підвищується, а, скоріше — навпаки.

Якщо КІМО — найкращий ВНЗ України у своїй міжнародно-економічної галузі, то Національна музична академія України імені П. І. Чайковського — кращий навчальний заклад у сфері вищої музичної освіти.