Гра Ксю

Глава 6, в основному від Богдана, про те, що все змінилося.

Ми з Ксю сиділи на дивані, коли вона нарешті знайшла те відео, яке шукала останні пару хвилин.

— Ось... — вона простягнула мені телефон з відеозаписом гри якогось хлопця, про якого беззупинно тріщала. — Знайомся, це зіронька-Дімонька, — вона посміхнулась. — Я буду грати ті ж твори, що і він, і мені потрібна твоя неупереджена думка. Ти повинен будеш сказати, чиє звучання краще і чому ти так вирішив.

— Але, Ксю, я ж зовсім в цьому не розбираюся, — чесно зізнався я. — І хто цей «Дімонька»? Звідки ти його знаєш? — не знаю чому, але цей хлопець мені вже не подобався. Хоча він ще ж ніби нічого й не зробив... Дивно це все.

— Я ж сказала, це учень Мілани. Мілана — краща скрипалька країни, і я теж хочу вчитися у неї. Якщо зіграю краще, ніж він, — Ксю тицьнула в телефон, прямо в обличчя цього пихатого красунчика, — зможу вразити її і, можливо, вона буде навчати і мене. Загалом, слухай, — вона натиснула на «плей».

Грав цей її «зіронька-Дімонька» і справді добре... Згадуючи колишню гру Ксю я, чесно кажучи, навіть почав нервувати: мені не хотілося її обманювати і говорити що вона краще, адже  гра цього хлопця була реально на високому рівні...

Хоча костюм у нього якийсь дурний! Виглядає в ньому як ботан.

— Ну як? — затамувавши подих, запитала вона.

— Як на мене — нічого особливого, — сказав я, намагаючись виглядати спокійно.

— Не треба мене заспокоювати! — обурилася Ксю. — Він прекрасний! Кожна нота в його виконанні викликає мурашки по шкірі, хіба не відчуваєш?

— Відчуваю, — здивовано погодився я. — Просто тебе образити не хотів.

Слова вирвались раніше, ніж я встиг подумати. Все ж, треба було зізнатися хоч собі, що цей пацан мене зачепив. Я вперше бачив, щоб Ксю була так сильно зацікавлена кимось, окрім мене.

— Чим? Я знаю, що його гра — блискуча. Але я теж не дарма тренувалася всі ці тижні... — вона встала з дивана і дістала скрипку.

Прийнявши потрібну стійку вона поклала скрипку на плече і почала грати.

Яскраво. Так яскраво...

Живий звук завжди сильно відрізнявся від записів і відео.

Від її гри по шкірі пішли мурашки. Я дивився на неї з широко розплющеними очима і намагався зрозуміти, чи це та Ксю, яку я знав, або ж взагалі хтось інший?... Зараз, з цією скрипкою, з таким відсторонено-серйозним виразом обличчя, прямо як у того пихатого хлопця з відео, вона буквально стала зовсім іншою людиною.

Поки дивився на неї, мені здалося, що я дійсно бачить цю дівчину вперше. Це була не Ксю, навіть не Оксана або Ксенія.

Це була Ксена, якась нова і горда солістка-музикантка, яку я бачив вперше... І постать, і обличчя — не тільки гра — здавалися зовсім іншими: новими і чаруючими як слух, так і зір.

Я настільки поринув в цю нову Ксю, що навіть не відразу зрозумів, що вона вже перестала грати.

— Гей, Бодю, ти чого? — Ксю опустила скрипку і подивилася на мене. — Я розумію, я напевно граю не так добре, як він, але хоч пару слів міг би і сказати! Ми все ж таки друзі...

— Пам'ятаєш, як ти виступала на своєму першому концерті? У туфельках-зірочках і пишному білому платті? — раптом запитав я.

Дівчина ствердно кивнула.

— Тоді я сказав, що ти була ніби ангел. А сьогодні, — я на секунду замовк, намагаючись підібрати слова. — Сьогодні ти ніби стала їм... Я чесно навіть не знаю що сказати... Ти дуже здивувала мене, Ксю.

— Але як я в порівнянні з ним? — продовжувала розпитувати подруга.

— Ти ж знаєш, я не розбираюся в цьому... Мені ти більше сподобалася.

Дівчина зітхнула і відвела очі.

— Так і знала. Він все ще краще.

— Ні! — не знаю чому, але я взяв її за руку. — Я ж навпаки сказав що найкраща — це ти...

— Не обманюй мене. Він все ще кращий за мене... Його гра яскравіша і виразніша, — її очі злегка посмутніли.

— Навіщо взагалі порівнювати себе з тим, хто старший за тебе на декілька років, і при цьому ще й учень кращої в Україні скрипальки? — тихо запитав я. — Навіть якщо ти поки що не краща за нього... Твоя гра сильно відрізняється від тієї, що була раніше. Ти стала грати яскравіше...

— Цього недостатньо, — вона вивільнила свою руку з моєї і почала збиратися.

— Але Ксю,— я знову обережно взяв її за зап’ястя. — Не за один же день Рим будувався...

— Пробач, що потурбувала, — вона знову вивільнилася і пішла на вихід.

Я не розумів, чим так сильно образив її. Вона ж дійсно стала краще.

— Ксю, я хочу прийти і послухати це.

— Туди вхід тільки для музикантів, і то — за запрошеннями, — знехотя відповіла вона, зупинившись в дверях. — Ще раз пробач за турботу.

— Пробач мене, — раптом напівпошепки сказав я, обіймаючи її за плечі.

Я вибачався не за сьогодні. Намагався вкласти в ці два слова більше ніж просто вибачення за зараз.

— Тобі нема за що вибачатися, — так само напівпошепки відповіла вона і пішла геть.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше