Глава 8, скрипаль, від Діми, того самого скрипаля, якого я копіювала.

Я все ще продовжував дивитися в свій телефон.

Зовсім не розумів, чому все ще думав про дурну дівчину з майстер-класу в Харкові. Вона  не виділялася нічим, окрім ослиної впертості... Мала, нахабна, незграбна... Без власної душі. Копіювальниця.

Сьогодні повинен був пройти перший етап найбільшого осіннього конкурсу скрипалів-школярів і ця нахабна дівчина напевно була там.

А мені хотілося послухати. Нехай це і буде убого — все одно. Було цікаво. Мілана напевно скаже мені, якщо ця Ксенія з'явиться Моя вчителька з її запальним характером точно не зможе промовчати про таке.

Однак, Мілана так і не зателефонувала ані на перший день конкурсу, ані на другий, ані на третій.

Всі ці дні я був сам не свій, і це встигли помітити навіть мої батьки — члени Київського філармонійного оркестру за класами скрипки та віолончелі, обидва солісти в своїх інструментах.

 Коли ж Мілана, нарешті, повернулася, вона все так само і словом не обмовилася про ту дівчинку. Було прикро. Я і сам не розумів, від чого...

Мені потрібно було думати про щось інше: про міжнародний фестиваль, до якого потрібно підготуватися, про зимовий Гран Прі серед кращих студентів країни, відбір на який я, як і завжди, пройшов з найвищими балами.

А з голови ніяк не хотіла виходити та школярка і це навіть позначалося на грі... Ніхто, крім Мілани, не помітив цього, але все одно.

Цікаво, вона все ще дивиться відео зі мною?

Я відкрив мобільний і зайшов в фейсбук.

Уже кілька місяців я чекав, що Ксенія хоча б підпишеться на мене в інстаграмі або фейсбуці, проте вона так і не виказала себе.

Невже я так сильно її розізлив?

А може, вона взагалі здалася? Ні... Вона вперта і так просто не відступиться. Не думаю, що вона з тих людей, які швидко здаються.

— Дімо, — почув я жіночий шепіт прямо у свого вуха. — Ти став так часто фейсбук перевіряти... Чогось чекаєш?

— Та ні, — я зітхнув і заблокував телефон. — Що ти тут робиш?

— Взагалі-то, якщо ти не забув, я твоя дівчина ще зі школи, — Аліса торкнулася губами мого вуха. — Хіба не логічно, що я проводжу час з коханою людиною?

— Мені потрібно готуватися до Гран-прі,  — стомлено сказав я, прикриваючи очі. — Тобі, взагалі-то, теж.

— Я — як і ти — учениця Мілани; я впораюсь. — впевнено сказала вона. — Адже у неї вчаться тільки кращі.

Цього вечора Аліса намагалася затягнути мене до себе, але я не був налаштований на побачення. Я взагалі був у поганому настрої цілий тиждень після того, як дізнався, що та дурепа навіть не з'явилася на конкурсі.

Тоді вона дивилася на мене з такою впевненістю і люттю... Зізнаюсь, я очікував чогось… Мені хотілося побачити, як далеко вона зможе зайти з такою дивною мотивацією, а вона просто взяла і зникла з поля мого зору, ніби її й не було.

Може, мені варто було піти до Аліси, а то вже зовсім дах їде.

Цікаво, чому я так чіпляюся за неї?

Швидше за все, справа в тому, що вона — моя повна протилежність.

Я з самого дитинства ріс з метою стати кращим, а вона...

Сказати, що стане скрипалькою... Що це за дивна мета така? У ній немає нічого високого. Її мета — така ж посередність, як і вона сама.

Я з самого дитинства старанно працював, а це дівчиськ...  З урахуванням того, що Мілана не бачила її ні на одному конкурсі, можна з упевненістю стверджувати, що вона несерйозно ставиться до музики.

Мені чомусь зовсім не хочеться, щоб у неї щось вийшло. Адже якщо у неї вийде, то це буде означати, що домогтися того ж, чого домігся я, легше, ніж мені здавалося. Я не хочу визнавати її, не хочу, щоб в мій світ пробивалися такі, як вона. Я відчуваю в ній загрозу, хоча її гра і не була настільки вже хороша.

Я повинен стати краще, набагато краще. Я не дам їй нагнати мене. Українського Гран-прі не вистачить, щоб зупинити її. Я повинен перемогти в міжнародному конкурсі, нехай я і обіцяв собі не їхати за музикою до Європи.

Я хочу грати... Музика — це моє життя і я нікому не дозволю втручатися в неї без моєї згоди.

— Діма, синку, вечеря готова, — мама зазирнула до моєї кімнати і змусила відірватися від роздумів. — Ти йдеш?

— Так, мамо. Зараз...

***

— Діма, останнім часом ти якийсь замислений... Розкажи-но мені, хто або що послужило причиною такого твого стану? Гран-прі вже на носі, а ти ніби думаєш про щось інше. Ти щороку вигравав його, ще з старшої школи і своєї першої участі в ньому. Але цього року, — тато зробив невелику паузу. — Ми з мамою трохи хвилюємося.

— Не варто хвилюватися, батьку, — я теж взяв в руку чашку. — Я виграю, як і завжди.

— Якщо виграєш, то, напевно, знов отримаєш запрошення на навчання за кордоном. Цього року ми з мамою будемо наполягати на тому, щоб ти летів туди. Ми не дамо тобі знову втратити такий шанс.

— Немає сенсу ділити шкуру невбитого ведмедя. Ніколи не знаєш, що може статися.