Глава 10. Ксю/Діма/Ксю. Концерт і експромт...

— Арсеній, Денис, Настя, Ксю... Ви — мої найкращі учні, найкращі учні всієї нашої школи. Я хочу, щоб на відбіркових ви це довели, — вчителька суворо подивилася на нас. — Якщо не ввійдете у топ-4, в цей клас можете не повертатись! Я виховую переможців і сподіваюся, що всі ви виправдаєте мої очікування. Вставайте, вже час.

Мілана дійсно була в журі. А в залі, прямо за нею, сидів ВІН, Діма.

Він з головою поринув у телефон і зовсім не звертав уваги на те, що відбувалося на сцені.

Це мене до божевілля злило. Навіть коли оголосили мою чергу виступати, він все так само не дивився...

Значить, не пам'ятаєш?

Але я все одно змушу тебе підняти очі.

ДІМА
***

Що я тут роблю...

Я продовжував бездумно дивитися в телефон.

На носі конкурс в Німеччині, я повинен був готуватися... А замість цього сидів на нікому не потрібному майстер-класі й чекав на виступ дівчини, з якою розмовляв всього один раз, і то... Хіба ту суперечку можна назвати справжньою розмовою?

Всіх виступаючих представляли по черзі й вони грали, починаючи з першого класу і так далі, по зростаючій... Коли оголосили десятий клас(а в Харківській музичній десятирічці він був апріорі останнім) руки мимоволі стиснулися.

На сцену запросили Ксенію.

Серце забилось частіше, ніж належить. Хотілося підняти очі, подивитися, чи це дійсно вона, але я розумів, що якщо зараз подивлюсь туди, то не зможу відвести погляд...

Я ледь помітно посміхнувся і прикрив очі.

Я не міг допустити цього, ні. Показати їй мою зацікавленість — це точно не те, що я мав зробити.

Однак коли вона почала грати, мене ніби струмом пробило. По всьому тілу пішли мурашки і я все ж відкрив очі та подивився на неї. Наші погляди відразу зустрілися і тоді я зрозумів, що програв.

Тепер я вже не намагався відвести очей. Я дозволив собі дивитися.

Її гра виділялася на тлі всіх попередніх учасників. Ксенію поставили однією з останніх, а це означало, що за такий короткий час вона змогла пробитися в лідери.

Правильно, соліст повинен бути лідером, а будь-який музикант про-рівня прагне бути солістом.
Її прогрес у порівнянні з тим майстер-класом майже чотири місяці тому був просто неймовірним... Для того, щоб так сильно змінитися за такий короткий строк, замало простої старанної роботи. Для цього їй потрібен був ще й природний талант, який вона, нарешті, змогла правильно тренувати й використовувати. Також з нею, скоріш за все, попрацював новий висококваліфікований учитель.

Ксенія виходила ще два рази. Спочатку вона і ще семеро школярів пройшли в півфінал, потім кращі з вісімки пройшли в останню, фінальну частину.

У четвірці особливо виділявся один хлопець, Арсеній. Він, схоже, як і я, зі скрипкою був на ти мало не з пелюшок, і це було видно. Йому напевно вже надійшли пропозиції про навчання за кордоном.

Коли судді віддалилися для прийняття рішення, я побачив, що Ксенія стоїть біля виходу з опущеними очима. Мене це здивувало, адже краще неї був лише Арсеній, а значить, швидше за все, вона буде другою і, відповідно, пройде відбіркові. Але на її обличчі читалися смуток і навіть якесь незадоволення.

Люди поступово стали розходитися: до оголошення результатів було дві години й багато хто вирішив в цей час перекусити.

Ксенія теж покинула зал.

Я, сам не відразу зрозумівши, що взагалі роблю, піднявся зі стільця і ​​швидким кроком пішов на той вихід, з якого щойно вийшла дівчина.

Нагнати її я зміг тільки на вулиці — дівчисько було воістину швидке.

— Ксеніє! — крикнув я дівчині, яка ось-ось мала повернути в якийсь маленький провулочок.

Вона різко обернулася і наші погляди знову зустрілися, з неба почало крапати і я швидко підійшов її.

— Сьогодні... — я зазирнув в карі очі. — Це була твоя справжня гра. Я визнаю, що ти — талановита. Тобі потрібно перемогти й тоді ти зможеш вчитися у Мілани разом зі мною.

Дощик зі сліпого поступово почав переростати в трохи більший, грибний.

— Дивно, що ти слухав, — вона злегка надула губи. — Бо мені здалося, що тебе взагалі нічого не цікавило на цьому конкурсі, і що ти взагалі забув про нашу суперечку.

— Скажу тобі чесно, я намагався забути, — я усміхнувся. — Але твоя гра змусила мене подивитися на тебе на сцені. Хотілося не тільки чути, але й бачити, як ти виросла.

Раптово вдарила блискавка і миттєво почалась злива.

— Потрібно йти звідси, — несподівано навіть для себе, я схопив її за зап'ястя і швидко повів до найближчого відкритого закладу — невеликого кафе.

Ми швидко забігли всередину і я відпустив її руку. Схоже, вона злегка здивувалась такій моїй поведінці.
Мокрі та захекані, ми сіли в повністю порожній залі на чотири столики. До нас підійшла молоденька офіціантка і дала меню. Ми замовили собі чайник гарячого чаю з м'ятою і два невеликих шматочки «Наполеона».

— Ось чого-чого, а такого повороту я точно не очікувала, — посміхнулася Ксю, маленькими ковточками відпиваючи ароматний чай зі своєї чашки.