Глава 16. Напередодні фіналу. ДЕН/ДІМА

ДЕН
 

Причина по якій я завалив відбіркові очевидна: я занадто розслабився. Кожен раз, із року в рік, з самої початкової школи, я проходив відбіркові під другим номером — мене обходив Сеня, але я, в принципі, і не хотів перемогти його.

Чесно кажучи, всі останні роки у мене і в думках не було складати конкуренцію тому, хто буквально народився зі скрипкою в руках і грати почав ще раніше, ніж ходити. Його мати досі гастролює по всій Європі, а батько — концертмейстер одного з кращих харківських оркестрів... Від своєї матері я чув, що його батькові не раз пропонували перебратися в Європу, але він уперся в те, що Сені потрібно вирости у своїй рідній країні.

Я зовсім не розумів його батьків, адже саме в Європі Сеня зміг би ще сильніше розкрити свій талант і потенціал. Може, його татко боїться, що талановитий синочок, потрапивши в середу європейської музики, зрозумів би, що він не такий вже й крутий? Бути кращим серед школярів в Харкові — зовсім не європейський рівень.

Однак Сеня живе музикою, він справжній музичний робот! Я, скільки б не намагався, все одно так не зможу. Останнім часом вся моя мотивація сходить нанівець і я перестаю розуміти, навіщо я взагалі це роблю...

Починалося все з простої любові до музики й скрипки, але зараз... Чи отримую я все те ж задоволення від гри? Або ж я здався, зрозумівши, що не можу стати кращим, бо вже десять років перебуваю в тіні свого найкращого друга? Навіть моя мати, котра досі грає на скрипці в оркестрі разом з батьком Сені, помітила, що я вже просто пливу за течією. Але ж я дійсно міг би бути кращим... Потрап я в школу на рік раніше чи пізніше, то був би кращим на потоці.

Але, як тільки ми з ним потрапили в один клас, подумав, що доля моя вирішена і я завжди буду другим. І за всі ці роки я практично змирився з цим, але тут з'явилася ця Ксю...

Згадавши її, я аж трохи стиснув гриф скрипки у своїй лівій руці.

Вона, дівчина, яка не виграла за десять років жодного обласного конкурсу, непомітна і тиха до того майстеркласу, так просто взяла і перемогла мене...

Я не можу залишити це так. Коли пройду до фінальної частини, то покажу їм, що теж не ликом шитий.

— Дене! — почув я голос Насті за своєю спиною.

— Чого тобі, Настю? — спитав, обернувшись на голос.

— Пройдімо до фіналу і покажемо нашим вискочкам! — вона грайливо підморгнула мені.

— Хіба та новенька, Ксю, не твоя подруга? — здивувався я.

— Навіть якщо вона моя подруга... Я не збираюся здаватися! — рішуче сказала вона. — Ми ще можемо перемогти!

Так, ми ще можемо перемогти. Якщо до зустрічі з Ксю я думав, що це неможливо, то зараз я починаю сумніватись... І це добре.

ДІМА

— Гей... Вставай вже! — невдоволено бурмотів я, намагаючись пошепки розбудити непрошеного гостя.

— Ксю... Досить... — крізь сон прошепотів Богдан.

— Ідіот! — я стиснув губи в тонку лінію і почав розштовхувати блондина руками. — Вставай! Тобі вже час валити!

— Ксю... — він схопив мою руку і продовжив бурмотіти. — Ти ж любиш мене, а не цього пихатого індика, правда?...

— Господи, дай мені сил не прибити цього недоумка, — пробурмотів вже червоний від злості я, вивільняючи руку і стягуючи з Богдана ковдру. — Підйом, алкоголік, підйом!

— Діма?! Що це означає? — у дверях кімнати раптом зʼявилась моя мати.

— Пробач, мамо, — я зітхнув. — Це мій друг. Його обікрали й він вчора помилково потрапив до відділку поліції. Мені довелося забрати його сюди, бо ні ключа, ні документів при ньому не було...

— Ем... Доброго ранку. — привітався Богдан. — Вибачте, будь ласка, за турботу! Діма хороший друг, він просто не зміг залишити мене в біді! — Богдан з силою ляснув мене долонею по спині. — Дякую, друже!!!

— Добре... — мати була злегка розгублена. — Я сніданок приготую. Вам до консерваторії вже скоро виходити потрібно ...

— Дякую, мамо, але не треба сніданку, — я подивився на Богдана. — Ми вже йдемо.

— Так, точно! — закивав той. — Але все одно дякую за пропозицію...