Глава 24. Богдан. Діма. Шляхом до мети.

БОГДАН

— Богдане… — я відчував, як довгі світлі пасма спадали прямо мені на обличчя. — Прокидайся, Богдане... — вона трохи подалася вперед і почала посмоктувати мочку мого вуха.

— Кісо, дай поспати, — пробурмотів я, ще сильніше загортаючись в ковдру.

Промовляючи "Кісо" перед заплющеними очима чомусь зʼявилось обличча Ксю... Від цього я навіть очі розплющив.

— Ти ж казав, що сьогодні якийсь важливий день і тобі прямо зранку потрібно щось дізнатися... — трохи ображено сказала вона.

— Точно, — сонно сказав я. — Подай мій телефон.

Дівчина виконала прохання.

Я відкрив очі, взяв мобільний і загуглив результати німецького конкурсу скрипалів.

Гран-прі, значить?

Я посміхнувся, включаючи перше-ліпше відео.

Діма грав зовсім не так, як на тих відео, що я слухав разом з Ксю буквально пару місяців тому. У його грі з'явилася щось нове і сильне, яких раніше не було і в помині.

Я мимоволі посміхнувся, подивившись на обличчя скрипаля. Раніше воно не відображало жодної емоції, але зараз... Його очі були закриті, а між бровами залягла смішна зморшка.

Він ніби женеться за чимось... Ненавидить щось... Ревнує? Ні... Як я міг по музиці зрозуміти його емоції? Це якось дивно.

— Що слухаєш? — Кет з цікавістю зазирнула в мій телефон. — Не знала, що ти захоплюєшся класикою.

— Та не захоплююся я... Просто знайомий мій, — я кивнув на екран. — Ось послухай... Що ти чуєш?

— Не знаю…. Але грає гарно, — відповіла вона.

— Ти не зрозуміла мого питання... Що він хоче передати цією грою? — уточнив я, знову ставлячи ролик на самий початок і показуючи його Каті.

— Що за дивні питання... — вона трохи насупилася, але потім все ж відповіла. — Він біжить за кимось. Можливо, за коханою? Заздрить... Або взагалі ревнує.

— Так і думав, — я задоволено посміхнувся. — Отже, не примарилося.

— І все ж... Що за знайомий? І чому я його не знаю? З якої він компанії? — почала розпитувати вона.

— Довго розповідати. Так ми й бачилися всього раз, але відео з його грою... Довелося прослухати їх мало не мільйон разів, коли Ксю готувалася до того, щоб розгромити його.

— Та сама Ксю, на концерт якої ми ходили в Харкові?

— Так, — я кивнув, усміхнувшись. — Знаєш, зараз цей хлопець, Діма, грає набагато краще ніж тоді... І вона, напевно, теж покращила свою гру.

— Вічно ти думаєш про якихось сторонніх, навіть коли ми вдвох... — Кет провела рукою по моїй щоці й заглянула в очі. — Подивися на мене, Бонь...

Я ж навпаки злегка відсторонився, почувши це звернення.

Так мене могла називати тільки Ксю.

Ця форма мого імені в чужих устах звучала дико... Неможливо дико!

Такі думки лякали. Вони плутали мене ще більше, змушували сумніватися у своєму виборі. Адже тоді, коли я тільки дізнався, що вступив до вишу, у мене в голові проскакувала думка про те, що як тільки Ксю закінчить школу, я заберу її до себе...

Але потім почався ВНЗ: навчання та нові знайомства поглинули мене без залишку. Нове «доросле» життя здавалася набагато кращим за те, яке я собі уявляв перед тим, як покинув Харків...

Навчався я на відмінно, а крім цього, я ще з першого курсу був у ВУЗівській команді з міні-футболу.

Розумний і спортсмен... Я відразу ж став популярним: дівчата всіх потоків вішалися на шию, а хлопці хотіли або подружитися, або набити морду за те, що чергова їх «кохана» закохалася в популярного першокурсника.

Тоді я став віддалятися від Ксю. Все ж, відстань грає роль у стосунках... Та й, крім того, особливо близьких, інтимного плану відносин, у нас все одно ніколи не було.

І саме тоді з'явилася Катя.

Дочка впливового бізнесмена, розумна і красива дівчина, яка доглядає за собою… Вона була однією з найбажаніших дівчат факультету міжнародних економічних відносин та туристичного бізнесу.

Вона зачарувала мене... І ми почали зустрічатися. І все було добре вже понад рік...

Але потім я приїхав до Харкова і побачив нову Ксю і її Гру. І там же я побачив Діму з його баченням і його скрипкою...

Все заграло якимись іншими фарбами, акценти розставилися по-іншому. І тепер біля мене лежить дівчина мрії, а я думаю про свою подругу дитинства і зарозумілість скрипаля... Іронія долі.

— Я піду зроблю сніданок... Треба ще речі зібрати… — тихо сказала вона, чмокнувши мене в щоку і вийшовши з кімнати. — Сьогодні вночі відлітаємо, пам’ятаєш?

*Трьома тижнями раніше *

— ...І саме ви троє були обрані університетом як представники нашого вищого навчального закладу та країни на цій міжнародній економічній студентській конференції в Німеччині, — наша деканша, жінка середніх років, суворо подивилася на мене, Катю і ще одного хлопця. — Виліт вже за три тижні, ваші паспорти потрібні мені завтра ж — для бронювання квитків. У всіх вже є біометричні?