Глава 28. Перед інтервʼю.

Комар... Де ж ти? Ну досить вже дзижчати... Припини.

Я насупилася практично уві сні, а нав'язливий звук все не хотів зникати... На периферії свідомості тут же почулася тиха вібрація.

Я завжди спала дуже неспокійно і від цього — чуйно, тому мені і не було сенсу заводити будильник з реальним дзвінком — вібрації було цілком достатньо для того, щоб я прокинулася.

Повільно розліпивши очі, я потягнулася за телефоном, який лежав на тумбочці. Знайти його на дотик було не так і складно.

Відключивши нарешті будильник, я тихо встала з ліжка і взяла зі стільця біле літнє платтячко.

Може і трохи прохолодно в ньому буде... Але якщо почну шукати щось інше, можу розбудити Настю... Тим паче це ж радіо, а не телебачення — мене глядачі все одно не побачать.

Я почала одягатись.

Після того, як одяглася, пішла у ванну, де нарешті включила світло і почала розчісуватися.

Під очима залягли тіні, а в усьому іншому я вирішила, що виглядаю цілком стерпно для п'ятої ранку.

Повернувшись в кімнату, я захопила футляр зі скрипкою і, закинувши його на плече, покинула кімнатку і сам будинок.

Вчора, коли Саша скидав питання, він запропонував зустрітися на перехресті біля музичної школи, так як, за його словами, звідти до студії буквально «рукою подати».

Радіо... Напевно, там купа людей працює.

Я почала трохи нервувати.

Хоча о п'ятій ранку там навряд чи буде так вже й багато народу, вірно?... Максимум, пара людей, включаючи цього хлопця, Сашу... Він начебто не погана людина і з ним мені було доволі комфортно спілкуватися... Сподіваюся, я впораюся... Не хочу нікого підводити.

Я підійшла до перехрестя, де вже якраз стояла самотня постать в джинсах і темній куртці.

— Привіт, — мій новий знайомий посміхнувся теплою посмішкою. — І не холодно тобі?

— Привіт, — я теж посміхнулася і злегка зіщулилася від холоду. — Є трохи…

— Тримай, — Саша стягнув з себе куртку і накинув мені на плечі, не давши толком зреагувати.

— Але... Ти ж так сам замерзнеш... — здивувалася я.

— Тут зовсім недалеко, — він знову посміхнувся якось по-теплому, по-домашньому... — Підемо…

— Дякую, — злегка відвівши погляд, подякувала я йому.

Було незвично, що про мене так піклується майже незнайомець.

До студії ми дісталися буквально хвилин за сім — Миргород був дійсно маленьким тихим містечком, в якому з будь-якої точки в будь-яку іншу можна дійти пішки максимум за пів години...

Студія знаходилась в простій непримітній сіренькій будівлі в пару поверхів... Якось не так я представляла її собі.

— Не такого очікувала? — з розумінням запитав хлопець. — Зараз місцеве радіо реформується й об'єднується з місцевим телебаченням і тому тут, крім того, що всього дві робочі кімнатки й пара коридорчиків, працює всього один співробітник. Він — людина хороша і добра, був раніше тут директором, а тепер він і диктор, і журналіст, і звукорежисер — все в одному.

— Ого… — здивувалася я. — Але як він все встигає? Ефір в радіо хіба не цілодобовий?

— Ефір-то цілодобовий, але є багато готових музичних і рекламних блоків, а нових записів роблять лише дві-три в день і то, друга і третя — це копії першої з невеликими доповненнями...

Хлопець зайшов всередину. В коридорі й кімнаті з пультом горіло світло.

— Підемо... — Саша підійшов до кімнатки й відкрив двері.

За великим пультом з купою різних кнопочок і комп'ютером сидів високий засмаглий чоловік з кучерявим чорним з сивиною волоссям до плечей. Карі очі здалися мені добрими.

— Здрастуйте, Валентине Анатолійовичу! — привітався з чоловіком хлопець. — Дозвольте вам представити — Ксенія, скрипалька, призер обласних змагань в Харкові. — хлопець подивився на мене.

— Ксенія, це Валентин Анатолійович — диктор, журналіст, оператор і директор в одній особі! Прямо Юлій Цезар цього містечка! — Саша посміхнувся.

— Здрастуйте, — привіталася я. — Дуже приємно.

— Доброго ранку. Мені теж... — чоловік посміхнувся. — Вибачте, що витягли так рано... Але ми повинні все записати, а потім ще й обробити... Тобто спочатку відібрати потрібне, потім ще начитати питання... Хоча можемо спробувати посадити в кабінку вас двох. — чоловік вказав рукою на скляне вікно на півстіни прямо над його пультом. — Я тут чути нічого не буду — барахлить прилад... Ну а ви постарайтеся говорити досить чітко і, будь ласка, не перебивайте один одного, а ще робіть між питаннями паузу в пару секунд — так буде легше потім редагувати матеріал. Сашо, віднеси в кімнату звукозапису ще один стілець, добре?

— Добре, — Саша посміхнувся і взяв стілець. — Ну що, йдемо? — звернувся він до мене.

— Так...

— Не хвилюйся... — розуміюче сказав він, як тільки ми вийшли в коридорчик між кімнатою звукозапису і кімнаткою з пультом. — Хочеш, можеш спочатку зіграти пару мелодій, щоб розслабитися, а потім вже поговоримо...

— А так можна? — я усміхнулася.

— Звичайно, — запевнив мене Саша, заносячи стілець в кімнатку і ставлячи його навпроти мікрофона.

— Ми потім все розставимо в правильному порядку, сідай, а я налаштую висоту мікрофона.

— А можна стоячи?

— В принципі, чому б і ні? Візьми скрипку і підійди до мене, — він став біля мікрофона.

Я підійшла і стала в позицію навпроти мікрофона. Хлопець підстроїв його висоту, щоб мікрофон добре ловив кожну ноту.