Глава 30. Майстеркласи і роздуми.

Як на вашу думку проходять музичні фестивалі на подобі «В гостях у Гоголя»?

Зрозуміло, що музиканти-викладачі з усієї країни разом зі своїми учнями збираються в одному місці на кілька насичених тижнів, але що відбувається весь цей час?

Розповім вам все на прикладі цього фестивалю.

Розпорядок дня зазвичай приблизно однаковий. Вранці, приблизно о десятій-десятій тридцять, починається перший майстерклас. Кожен майстерклас триває близько двох годин. Майстерклас своєю чергою складається з вступного слова викладача, виступів його учнів в певному задуманому заздалегідь порядку (наприклад, від молодшого до старшого), а потім йдуть дискусії про методи та особливості навчання і практик, учнів і таке інше.

Деякі викладачі також пропонують учасникам майстеркласу вийти на «сцену» і зіграти, однак така пропозиція зазвичай чисто формальна і рідко хтось дійсно наважується вийти на майстерклас чужого викладача, як я вийшла на майстеркласі Мілани в той раз...

Зазвичай на майстеркласі присутні як учні певного відділення, так і їхні викладачі.

На даному фестивалі з нами, крім викладачів і учнів, так само постійно був і Саша, помічник прессекретаря фестивалю, з яким ми вже бачилися цього ранку на записі. Хлопець був з професійним диктофоном і, крім того, періодично робив записи в блокноті.

Він прийшов практично хвилина у хвилину з початком майстеркласу, і тому ми привіталися лише кивком голови.

У моїй голові все ще було те вчорашнє повідомлення.

«Ксю, я, здається, все ж люблю тебе... Будь ласка, скажи мені, що ти граєш не заради нього...»

Не заради нього... Тобто, не заради Діми? Тоді це написав Богдан. Сам Діма навряд чи б написав щось в такому дусі... Та й словосполучення «все ж» більше вказує на Богдана. І ревнощі в словах «заради нього»... Діма б точно ніколи так не написав. Та й взагалі, такі імпульсивні вчинки, як зізнання через повідомлення, точно не в стилі Діми.

Я зітхнула.

Пару місяців тому я б буквально все віддала за це жалюгідне повідомлення... Але не зараз. Зараз бажанішим для мене було навіть просте «Як справи?» від іншої людини. Усвідомлення цього було якимось особливо болючим, зокрема з урахуванням наших з Дімою нинішніх «мовчазних» відносин.

Я озирнулася на всі боки.

Якщо Саша вже прийшов на майстер-клас, значить, вони з Валентином Анатолійовичем уже успішно обробили те інтерв'ю... Потрібно буде попросити у нього запис — хоч батькам дам послухати...

Хоча... Не дуже-то я хочу, щоб вони чули її. Все ж там я згадую про те, що мама не хотіла, щоб я займалася музикою... Та й моє «Я рада, що зустріла Діму і Мілану» теж бентежить... Нібито це саме вони змусили мене стати тим, ким я стала... Чи зможу я відправити йому цей запис? Чи вистачить моєї сміливості? І чи потрібно взагалі це робити...

Майстер-клас для мене пройшов як в тумані... Виступала викладачка з Одеси, а також її учні... Я б так і сиділа в якійсь прострації, якби жінка зі сцени раптом не почала говорити про свою чергову ученицю, яку вона кликала «Ксю».

Цікаво...

Я подивилася на сцену.

Концертмейстер — молода жінка — вже була напоготові.

На сцену вийшла дівчинка років чотирнадцяти — худенька, блакитноока і з довгою світлою косою. Чимось вона нагадувала Настю, тільки на пару рочків молодше.

Дівчинка з Одеси грала «Угорський танець №2» Брамса і в її виконанні він звучав досить живенько... Але все ж, це був не рівень харківської школи, навіть не дивлячись на те, що до випускного класу їй ще пару років.

Після неї грав якийсь хлопчина з останнього року навчання. Грав він приблизно на рівні мене з минулого, до того виклику Діми й Мілани. У нього точно були неабиякі музикальні здібності, але він явно не допрацював і тому звучав не на випускний клас... Точніше, він звучав не як один з кращих у своєму класі, а як звичайний середнячок.

А ось останньою грала теж випускниця. Її гра змусила мене знову глянути на сцену. Довге хвилясте русяве волосся до пояса і горіхового кольору очі, витончена фігура і просто приголомшливо ніжна гра.

По тілу пішли мурашки: я відразу зрозуміла, що переді мною одна з моїх майбутніх суперниць на рівні країни. Вона грала технічно і з душею: баланс між цими складовими у неї був просто приголомшливий...

Зал голосно аплодував, що було не дивно при такій-то грі. Саша, який сидів на останньому ряду, невідривно дивився на дівчину, коли я кинула на нього погляд.

Звичайно, така гра і правда заворожує... Я все ще не маю такого рівня балансу.

Після неї звичайно ж ніхто не вийшов: було очевидно, що саме ця дівчина — алмаз цього викладача.

Після її гри викладач запитала, чи є у кого-небудь питання... Інші викладачі почали цікавитися саме останньою її ученицею і секретами такого прекрасного балансу техніки й виразності.

Після майстеркласу, коли всі почали розходитися, до викладача підійшов Сашко з диктофоном…

Я покинула зал з деякою часткою смутку — чомусь хотілося поспілкуватися з ним. Все ж, у мене майже немає друзів: тільки Настя, яка на майстеркласі сиділа з нашою викладачкою...