Глава 31. Пробач.

«Місцевим» виявився «миргородець року», якого знала вся округа. Митрофанович знав всіх і вся, він був активним громадянином, навіть свої фестивалі влаштовував... Історичні, з грою на гітарах. До речі, він виявився кращим викладачем «класичної гітари» в місті. Його учні надходили в Гнесенку і не тільки... Вони були призерами всеукраїнських і навіть міжнародних конкурсів. Самого викладача не раз кликали викладати в столицю, але рідне місто — це рідне місто. Крім музики, Митрофанович виявився і практично про-тенісистом. До нього навіть привозили тренуватися діток з-за кордону. А ще Митрофанович був крутим фотографом і саме про цей пункт нам з Настею найбільше і розповідав захоплений Саша.

Класно, напевно, бути талановитим відразу в декількох сферах. Цікава він людина, цей Митрофанович... Тільки чому він, з такими-то талантами, залишився в цьому маленькому містечку? Мені б хотілося з ним познайомитися... Все ж, я теж хочу стати успішною людиною, а для цього потрібно рівнятися на таких же успішних.

***

Пообідали ми дійсно в хорошому місці: грошей витратили небагато, але поїли дуже смачно і доволі ситно.

У кафешці Настя і Саша розговорилися. Вони базікали про все: музику, навчання в університеті та в нашій музикалці, плани на майбутнє... Я періодично включалася в розмову, але все одно основну бесіду вели саме ці двоє.

Після обіду ми повернулися в музичну школу Миргорода і буквально через десять хвилин після нашого приходу почався другий на сьогодні скрипковий майстерклас.

Цього разу це був майстерклас одного з київських метрів. Всього по класу скрипки планувалося цілих десять майстеркласів, два з яких будуть вести наші, харківські, викладачі. До речі, один з них пройде вже завтра. А післязавтра буде майстерклас викладачки нашого «зіркового» класу... І там я вперше зіграю ще одну нову для мене річ. Річ, яку я на ряду з ще двома готувала з нашою вчителькою на випадок, якщо пройду в ТОП-3 по області.

Але все це — не те, на що я чекала... Через три дні в Миргород повинна буде приїхати Мілана.

Принаймні, саме через три дні за розкладом стояв її майстерклас…

***

Після майстеркласу Саша підійшов до нас і сказав, що сьогодні йому потрібно написати статтю про фестиваль англійською і тому він не зможе з нами погуляти... Схоже, поки я витала в хмарах в кафе, Настюха ненав'язливо натякнула студентику про таку альтернативу на вечір.

Схоже, він їй сподобався... Хоча мені завжди здавалося, що їй подобається Денис з нашого класу, який буквально застряг в образі аля «похмурий містер 'вічне срібло'». Так що я, мабуть, придумаю яку-небудь відмовку і не піду з ними... Навіщо людям заважати?

Саша здався мені непоганим хлопцем, нехай він і трохи старший за нас. Я хоч і погано його знаю, але все одно довіряю. А це для мене досить дивно. Ніби й не два дні знайомі, а декілька років мінімум…

Увечері я дійсно відмазалася від прогулянки: голос Сашка в трубці спочатку здався мені трохи засмученим, однак буквально через секунду хлопець знову щось завзято торохтів і наостанок сказав, що тоді зі мною він побачиться вже завтра, на черговому майстеркласі... І завтра ж познайомить нас з тим самим Митрофановичем.

Коли щаслива Настюха, після десяти перевдягань в різні сукні (і звідки у неї їх стільки?) чмокнула мене в щоку і подякувала, я лише посміхнулася і побажала їй приємного вечора.

Залишившись в кімнаті на самоті, я знову відкрила мобільний і, нарешті, зважилася.

Вдихнувши в легені трохи більше повітря я набрала незнайомий номер і піднесла телефон до вуха.

Кілька довгих гудків, а потім трубку нарешті підіймають.

— Привіт... — пошепки відповідає мені такий знайомий голос.

— Привіт... — чомусь теж пошепки відповіла я. — Бодю, це ти?

— Як дізналася? Я ж з іншого номера написав... — тихо відповів він.

— Навіщо ти написав... — я сковтнула слину. — Ну те, що ти написав.

— Тому що я дійсно так більше не можу, — відповів він. — Я більше не з Кет. Не можу більше брехати ні собі, ні їй. Не можу мовчки дивитися, як ти тягнешся за іншим... Я правда кохаю тебе, Ксю. Ймовірно, я завжди кохав тебе... Але ти поводилася як дитина, і тому я не міг усвідомити свої почуття. Як тільки ти стала серйозною — все почало ставати на свої місця... — я буквально почула його теплу усмішку. —

Тепер я зрозумів, що ми дійсно створені одне для одного, прям як ти говорила мало не з дитячого садка... Пробач, що я такий дурень і зрозумів це тільки зараз.

Я стояла і не знала що сказати... Одна справа отримати повідомлення з незнайомого номера і лише здогадуватися, а зовсім інша — чути все це від того самого голосу, який ти сотні разів прокручувала в голові саме в такій ситуації...

Як довго я мріяла про це? Якщо з дитячого саду, то це вже десять років... Десять років, які я жила в очікуванні дня, коли почую ці заповітні слова.

Але зараз... Чомусь все відчувалося не так, як в тих мріях.

У мріях я завжди кидалася йому на шию і щасливо говорила, що теж його кохаю і що ми завжди будемо разом... У мріях ми жили довго і щасливо і померли в один день, але...

Я навіть не одразу помітила, як по моїх щоках почали котитися самотні, беззвучні сльози.

Богдан мовчав.

Він, звичайно ж, чекав відповіді.

Але я не могла дати ту відповідь, якої він чекав. Не тепер. Скажи він це буквально чотири-п'ять місяців тому — я б без роздумів відповіла на його почуття і, безумовно, відчувала б себе найщасливішою дівчиною на планеті, але зараз...

Гарячі сльози стікали вниз, спадали зі щік і підборіддя на шию.

— Пробач… — так само пошепки відповіла я. — Пробач мені, Бонь...