Глава 37. Діма. Рішення.

— Мілана, можна я пройдуся? Тут дуже душно. — я дивився у вікно школи, через яке щойно побачив двох своїх знайомих.

Невже і він тут? Але як…

— Добре, — кивнула вона. — Але у тебе пів години, не більше.

— Так, — я буквально кулею вилетів із залу.

Я пройшов за ними по сходах вниз. Через хвилину ми всі вже покинули школу й опинилися у внутрішньому дворику. Людей тут зовсім не було: тільки дерева і дві лавочки. Ксю присіла на одну з них, Богдан сів поруч. Пару хвилин вони просто сиділи в тиші, але потім він почав говорити.

— Ксю... — звернувся він до неї. — Все, що я говорив тобі телефоном —правда. Я люблю тебе і хочу, щоб ми були разом.

Через те, що тут нікого не було і мені було дуже добре чутно абсолютно все.

— Я вже давала тобі відповідь... — Ксю відвела погляд.

— Я не вірю, що ти могла так просто забути мене, — він взяв її руку у свою і зазирнув в очі. — Я люблю тебе, Ксю. Це правда. Мені ніхто більше не потрібен. Мені завжди була потрібна тільки ти.

Я дивився на все це і стискав долоні в кулаки.

Серце билося як шалене... Я, звичайно, не планував зізнаватися Ксю за своїми власними причинами, але... Залишити її ось так наодинці з Богданом, її колишнім коханням... Може, це було б і правильно — адже вони майже однолітки й все таке, але...

Скільки б розум не твердив перестати думати про неї — серце відмовлялося від такого варіанту.
Я не повинен був йти за ними...

Я стояв буквально в п'ятнадцяти-двадцяти метрах від лавочки, де сиділи Ксю і Богдан. На вулиці було тихо і тому я все чув... Хотілось вийти до них і забрати її, не дати відповісти на питання, але водночас хотілось дізнатись, яку відповідь вона хотіла дати...

Вона мовчала і я вже зібрався йти, як раптом Ксю почала говорити.

— Пробач мені, я правда не можу відповісти на твої почуття, Богдане...

— Але чому? — трохи підвищив голос він. — Це все через нього, так? Ксю, він старший за тебе, ви обидва — скрипалі та лідери, ви не зможете бути разом, як ти не розумієш... Він уже практично дорослий чоловік, а ти всього-навсього наївна шістнадцятирічна дівчина... Я не дозволю йому зробити з тобою що-небудь... Я...

— Припини, — спокійно сказала вона. — Справа зовсім не в Дімі, у нас з ним нічого такого не було. Справа в мені. Я не можу відповісти на твої почуття тому що моїх почуттів до тебе, тих, які були стільки років, тепер немає... Ти все ще дорогий мені, я ціную час, який ми провели разом, я з усмішкою згадую наше дитинство, але... Пробач мені, Богдане... — її очі налилися сльозами. — Я правда більше не відчуваю того, що було раніше... Це не означає, що я почну зустрічатися з Дімою або ще з кимось. Я не проміняла тебе на когось, як це бачиш ти... Я просто більше не кохаю тебе, — з її очей потекли сльозинки. — Зараз я взагалі не думаю про любов і щось подібне. Я просто... Зараз я просто хочу грати, ось і все. Більше мені нічого не потрібно.

— Не плач... Будь ласка, тільки не плач, Ксю, — Богдан витер сльози з її щік і акуратно взяв її обличчя у свої руки, зазирнувши в очі. — Послухай мене... Я все одно не здамся. Тепер, коли я зрозумів свої почуття, я буду боротися за тебе.

Ксю відвела погляд. Сльози з її щік більше не текли.

Я, спостерігаючи за цими двома, боляче закусив нижню губу, щоб просто зупинити себе і своє бажання піти туди, до неї.

Але все було добре, вона обрала гру... Не Богдана, не мене...

Я нарешті трохи розслабився і посміхнувся.

Тепер я, напевно, повинен бути спокійний. Вона не належить йому, більше — ні. Так що, мені не обов'язково зізнаватися... Я зробив правильний вибір.