Глава 39. Концерт продовжується. Його зима.

Його була світлою і яскравою... Від неї віяло надією, світлом, любов'ю...

Саме світло... Я завжди думала, що йому більше вдаються темні та похмурі композиції, але зараз він звучав саме як світло.

Я прикрила очі й буквально побачила радісну пісню природи, про яку писав Вівальді в сонеті. Сонце, тепло, струмки дзюрчать... Атмосфера свята і світла. Але... Ці нотки на задньому фоні... Вони віщували їхню появу.

Хмари. Грім. Начебто йде така тиха, спокійного темпу гра, але атмосфера наколюється....

Мотив залишається, але тональність, атмосфера і почуття — все змінюється.

Та ось знову світло. Знову блакитне небо. Я бачу його. Я бачу сплячого пастушка і навіть чую легкий гавкіт собаки. І навіть волинку, я дійсно чую її. Хоча про волинку я читала в старому перекладі сонетів…
Мелодія стихає, ніби віддається луною, знову стає голосніше і затихає....

І знову напруга. Тиха. Наростання і спад. Повільний і тягучий... Періодичний. Його гра емоційна. Я правда відчуваю, я все це відчуваю.

І знову світло. Різко і голосно, але водночас досить легко. Все ж, це справжня «Весна». Світла, майже невагома... Але напруга... Воно повертається знову. Музика важчає. Вона стає яскравіше і голосніше. А потім знову стихає. Ці хвилі світла і легкості перемежовуються з тихим смутком, напругою і яскравим громом.

Повторюваний мотив світла, що переходить в напругу… Натякає на мажор, що падає в мінор. Виразно... Все ж, з оркестром гра завжди виразна. Одна скрипка сама по собі не здатна на це. Тільки в оркестрі скрипка може дійсно видати все, на що здатна.

Оплески й «Браво».

Я теж зриваюся вгору і в нерішучості дивлюся на нього.

— Браво... — кажу майже губами, але мені здається, що він мене чує, тому що на його обличчі з'являється посмішка, хоча чомусь вона здається мені трохи сумною.

На сцену вибігає маленька дівчинка і простягає Дімі квіти.

Діма посміхається і бере їх.

Знову виходить «Ведучий».

— Друга частина — «Літо», яке, на думку Вівальді, асоціюється з сонним і спекотним півднем і важким Провансом.

«Палючим сонцем зморює сезон
Людину й стадо, а сосну — вогнями;
Розвіявся, змарнів зозулі тон,
Їй скоро щиглик підігра піснями.

Спіраль зефіру ніжна, та в полон
Її борей загарбує без тями;
І плаче пастушок — бо не крізь сон
Наляканий він фатумом й штормами;

Краде спочинок з шиї до колін
Боя́знь громі́в і блискавок печерна,
І полчищ мух, що бісяться від змін!

Ах, шкода — бо́язнь ця тепер модерна:
І б'є, і світиться небесний дзвін
Й велично рве колосся й нищить зерна.»

— Солістка — Карина Михайленко, — додав ведучий і покинув майданчик.

І Діма помінявся місцями зі скрипалькою, яка сиділа прямо позаду нього.

М'яка і тягуча... Її гра. Вона дійсно показувала мені все.

Різко... Пристрасний і могутній вітер і дощ. Це злива. Це буря... По тілу побігли мурашки...

Але ось знову м'яка і тягуча гра.

Їй так добре вдавалися ці переходи... Вона... Вона грає напевно не гірше за Діму... Не гірше.

Чи зможу я...

Я стиснула руки в кулаки.

Так виразно... Так сильно...

Я розплющила очі.

Вона ніби народжена бути солісткою. Навіть її обличчя... Навіть ця зморшка між бровами — все доречно... Вона на своєму місці. На сцені.

Такі тонкі зап'ястя, королівська постава.

Гроза змусила мене здригнутися і розкрити очі.

Блискавки та грім... У Мілани є і такі учні... Діма не один. Він не один алмаз в її колекції.

Мурашки по тілу. Мурашки. Вона... Занадто, занадто гарна. Занадто артистична у всьому, навіть в позі, не тільки в грі.

Напруга.

Господи, як же я хочу зіграти... Прямо руки сверблять зіграти ось тут і зараз.

— Браво! — почулося навколо.

— Бра-во!

І знову квіти... Рожеві троянди.

І Карина поступилася місцем на сцені ведучому.

— Ну що ж, зараз настає осінь і, на думку Вівальді, осінь повинна обов'язково наступати в Римі. Багата... Багатий бенкет, багата на фарби й листя природа, щедрий урожай.

Селяни співом і святковим шалом
Частують вдалий урожай добром,
Й, лікером Вакха сповнені, немало
Завершать насолоду ніжним сном.

Усе, щоб всі забулися тим шалом, —
Повітря загартоване добром,
Й пора запрошень роздає чимало
До насолоди тим, хто звитий сном.

Мисливці вдосвіта ідуть з рогами,
Рушницями й дають сміливим псам
За звіром гнатися його слідами;
Утомлює, жахає звіра гам
Рушниць й собак, поранений без тями
Ще рветься бігти, але гине там.

— Соліст — Данило Шевельов.

Я впізнала цього хлопця: це був той самий, який тоді, на майстер-класі, дорікнув Мілану в тому, що вона так легко погодилася взяти мене в учениці, якщо я виграю конкурс...

А я сподівалася що «Осінь» теж зіграє Діма... Адже вона більше в його дусі, ніж «Весна». Хоча... Чомусь в цей раз мені не здалося, що у нього є проблеми з більш світлими композиціями. Може, він все ж подолав свою слабкість...

Всі в залі знову почав аплодувати.

Я люблю цю частину, я дуже люблю її... Вона — моя улюблена.

Хлопець перегорнув партитуру, налаштував скрипку... Настроював він її довше, ніж Діма і та дівчина, Карина.

А почав різко і світло. 

Красиво і святково.

Я навіть посміхнулася.

Точно свято врожаю. Веселощі, дзвін пісень і сміх... Я чую їх, навіть не закриваючи очі. Він не такий виразний зовні, але грою... Тепло розливається по всьому тілу. Гра може і таке, знала це, але... Все ж, він ненабагато старший за мене, грає так сильно!

А ось і напруга... Серце стукає швидше. Як же добре у нього виходить...

Як же хочеться зіграти...

Напруга, здається, пропадає, але... Веселощі, веселощі, веселощі, швидкість і сила, свято, раптом все це змінюється на справжній плавний і мелодійний мінор майже без підтримки оркестру.