Глава 40. Падіння карткового будиночка та розуміння з полуноти.

Ні...

Все ще стоячи біля свого місця я проводжала поглядом зникаючого зі сцени Діму.

— Ксю, ти в порядку? — рука торкається зап'ястя.

Пара стурбованих очей намагається заглянути в душу, а там...

Там величезний картковий будиночок, який буквально хвилину тому був недбало знищений всього-лише однією так вдало(або невдало) покладеною картою... Остання. Остання карта.

Очі ніби скляні: лялькові. Безбарвні. Якісь сірі, а не карі. Вицвілі.

Ні.

Погляд буквально на мить оживає і я починаю крокувати з ряду до сцени.

Це була гра, просто гра і нічого більше.

Швидким кроком йду по боковому проходу між стіною і рядами.

Він просто показав мені свій рівень, показав, що мені ще є куди рости, показав, що гра може впливати на людину найсильнішим чином...

Майже переходжу на біг, вийшовши з лав до сцени.

Він показав її силу, її можливості...

Люди товпляться біля виходів, деякі музиканти потихеньку спускаються зі сцени і спілкуються з глядачами, інші, мабуть, ще збираються.

Я судомно озираюсь на всі боки — Діми ніде не видно.

Ніби розчинився. Ніби й не було його тут.

З-за лаштунків виходить одна з солістів, Карина. За нею відразу ж виходить Діма. Дівчина посміхається йому і каже щось пошепки прямо на вухо, я не можу нічого розчути. Через якісь ірраціональні причини заходжу на сцену і стаю прямо перед ним.

Очі в очі.

«Що ти хотів сказати, Діма?» — дивлюсь чи не благаючим поглядом.

«Ти все зрозуміла, правда?» — відповів він мені тим, що подивився в сторону й опустив очі. — «Ти можеш йти за моєю грою, дожени, якщо зможеш... Більше мені від тебе нічого не потрібно.»

Я буквально чула ці слова у своїй голові. Саме їх говорив його опущений погляд.

"Не йди далі. Це зламає мене.
Не йди за мною, Ксю."

Я...

На очі все ж починають навертатися сльози.

"Будь ласка, Ксю…"

Розуміти іншу людину просто через гру раніше здалося б незбагненним і неможливим.

Але я так чітко чула його голос, що навіть ненароком подумала, чи не сказав він все це вголос, прямо при цій дівчині-солістці.

Та Діма все так само стояв не промовивши жодного слова.

— Скоро, — сказала я твердо, витерши очі рукою.

Діма подивився на мене.

«Я буду з тобою на одному рівні й тоді...» — наші погляди зустрілися. — «Тоді ти вже не зможеш мене зупинити.» — ось що говорили мої очі.

Розвернувшись на підборах, я просто пішла геть.

Штиль. Як не дивно, на душі після того шторму зими все ж утворився справжнісінький штиль. Може, це і правильно...

Адже зізнайся я зараз, зізнайся зараз він... Це могло зруйнувати нашу гру.

Коли все стало настільки серйозно? Адже ми навіть не зустрічалися...

Я залишила залу.

Бути музикантом — ось його вибір. Взяти всі ці почуття і... Висловити їх через гру.

Гра стає зовсім іншою, коли ти наповнюєш її почуттями, правда? Нехай, серцю і боляче, але це, мабуть, єдине правильне рішення... Адже якби будь-хто з нас позбувся б своєї гри, то бути один з одним... Все це просто втратило б сенс.

На виході з ККЗ все ще були люди, але в основному — музиканти.

Бути музикантом, так?

Одягнений, Мирослав стояв біля виходу з моєю теплою курточкою в руках.

Отримувати досвід, різноманітний досвід, виливати його в музику і... Музикантові, напевно, дійсно не можна бути щасливим... Адже саме в надломлених станах сублімація досягає свого піка.

Мирослав без слів допоміг мені одягнути куртку і ми мовчки попрямували додому.

Мої руки злегка тремтіли й це не залишилося поза увагою Мирослава: хлопець просто взяв мою руку у свою, ніби ми так робили завжди.

***
МИРОСЛАВ
 

Я бачив, що ця музика створила з нею щось дивне... Бачив, як вона підійшла до того хлопця з метою щось дізнатися, уточнити, але...

Я стиснув маленьку ручку.

Дивитися далі я, звичайно, не став. Це все ж її особиста справа. Вона так захоплювалася цим хлопцем, може, це її коханий або щось подібне?

Я і сам не знав, навіщо забрав її куртку, але... Все ж залишати її там було б неправильно… Так само, було б неправильно залишитися там і дивитися, що ж вона буде робити. Саме тому вирішив вийти до головного входу і почекати.

Але побачити її в такому стані... Хоча, такий її стан почався ще під час гри цього соліста. Він нібито дійсно говорив з нею... І те, що вона почула, їй точно було не до душі. Хоча...

Я кинув погляд на Ксю.

Вона твердо йшла вперед. З одного боку, могло здатися, що вона просто намагається якомога швидше піти, але... Водночас її погляд говорив щось зовсім інше.

"Так правильно"? "Я впораюсь"?

Піддавшись пориву, я раптом зупинився, зупинивши тим самим і дівчину, адже ми все ще йшли за руки. Наші погляди зустрілися.

— Ти впораєшся, — прямо сказав я.

Ксю пару секунд просто дивилася мені в очі, а потім...

Перша. Друга. Третя.
Сльози беззвучно покотилися по щоках.

Я лише обійняв її й поклав голову дівчини собі на плече.

— Ти правда впораєшся. Ти сильна, я відразу це зрозумів... Після твоєї розповіді про твоє життя за нашою грою в карти, після всього, чого ти добилася за ці місяці, я впевнений, що ти дійсно впораєшся з чим завгодно, — я погладив її по волоссю і подивився в небо. — Подивися, зараз зима, але... Ще трохи почекати та… Буде Новий рік і нова весна.

Така маленька, але така сильна... Ти точно зможеш домогтися своїх цілей. У тебе ще все попереду... Я так мало знаю тебе, а відчуваю, ніби ти мені справжня сестра. Дивне відчуття таке...

Я прикрив очі.

Просто поплач. Тобі стане легше, Ксю. Час все лікує.

***

ДІМА
 

Вона так швидко пішла... Хоч би все було добре.

Я вийшов у фоє, але Ксю не побачив.

Буквально в пориві вийшов з ККЗ і почав дивитися по сторонах: майже всі глядачі вже розійшлися і залишилися одні лише музиканти, які теж намагалися покинути приміщення якомога швидше і відправитися по домівках перед наступним насиченим днем. Я зітхнув і неспішним кроком попрямував в сторону свого тимчасового будинку.