Глава 46. Новорічний маскарад, частина 3. Без переможців.

ДЕН

— Можна, я візьму тебе за руку? — запитала Настя майже пошепки, коли із залу почувся бій курантів.

— Якщо ти так хочеш, — я простягнув їй свою руку. — Але це нічого не означає, не хочу тебе обнадіювати.

— Дякую, — вона переплела свої пальці з моїми.

Я відчував, що вона щиро хотіла мені добра і це було приємно, однак все ще дивно. Не думав, що буду мати настільки змішані почуття.

Виглядало так, ніби вона на сто відсотків підтримувала мене...

Вперше за десять років на Новий рік я не думаю про одну лише скрипку і Сеню, якого ніяк не можу наздогнати.

Її тепло...

Доволі приємно сидіти ось так з кимось за руку і відчувати тепло іншої людини.

***
МИРОСЛАВ

Я покинув зал і почав відповідати на дзвінки та есемески з поздоровленнями.

Новий рік настав. А мені хотілося лише відволіктися.

Цей хлопець з Ксю... Відразу видно, що вона закохана в нього по самі вуха.

Така добра, мила, чиста і при цьому — цілеспрямована. Вона нагадувала мені його старосту-однокласницю ще до того, як та дізналася його секрет... Я б міг закохатися в Ксю, точніше, я вже зробив це, однак...

Її серце... Воно вже зайняте, так?

Було сумно. Все ж у мене були інші плани на цей Новий рік.

Було б круто зізнатися їй і запропонувати зустрічатися, хоча ми все одно зараз в різних містах живемо...

Хоча стосунки на відстані, напевно, те ще знущання з обох партнерів…

Однак, якби не цей хлопець... Не цей музикант, який пропалював її поглядом весь вечір... Якби не він, то все було б куди простіше.

Вільне серце відкрите до нових почуттів, в той час, як зайняте навіть і не помітить слушну кандидатуру прямо у себе під носом.

А з Ксю було легко. І тепло. Вона була гідна кохання.
 

***
САША

Я сидів за столом і дивився у свій келих. Новий рік щойно настав, а за столом я залишився з малознайомим музикантом-школяром Сенею.

Ден і Настя пішли давно, Ксю і Діма покинули зал відразу після бою курантів... Але пішли, як не дивно, поодинці. Мирослав теж вийшов як тільки куранти пробили дванадцяту.

Скоро, буквально через п'ять днів, фестиваль закінчиться і все роз'їдуться по домівках. Думаючи про це, я сумно посміхнувся. Все ж, і я, і Ксю, пробудемо тут весь тиждень, а потім практично разом повернемось до Харкова.

Цей Діма поїде до Києва, її сусідові теж з нею не по дорозі.

У Харкові я продовжу наше спілкування, обов'язково. Ксю хоч ще і школярка, та все одно зацікавила мене куди більше, ніж мене цікавили дівчата до цього випадку...

Я звичайно зустрічався з парочкою дівчат до цього, але все це було не те... Всі вони хотіли від мене походів в кафешки, клуби, кіно... Вони невтомно тріщали, з ними було нудно. Все, що я від них отримував — фізичну розрядку, за яку грубо кажучи «розплачувався» цими безглуздими зустрічами.

З Ксю ж ці самі «безглузді» зустрічі, здавалися не такими вже й безглуздими. Мені самому хотілося повести її в кафе, зробити їй приємне, змусити усміхнутися.

Я відчував, що в ній є щирість і світло, вона притягувала мене не тільки фізично... Ці почуття були в новинку, але, все ж таки, я відразу зрозумів, що саме відчував до неї.

Нехай вона і закохана в Діму, що було ясно ще з інтерв'ю і першого концерту, Діма цей явно не поспішає починати з нею стосунки й тому зараз він мені не конкурент.

Я вирішив продовжити спілкування, прив'язати її до себе, так само як і сам прив'язався до неї, і лише тоді переходити до якихось більш рішучих дій. Ксю ще мале дівчисько і це буде в новинку, але... Все вийде. Адже почуття, які я відчуваю, справжні.

***
ДІМА

— Відколи ти куриш? — Карина підійшла до мене.

Я сидів на одній з лавок близько ККЗ і затягувався сигаретою.

Погляд мій був спрямований до нічного неба, а в руці, вільній від сигарети, був затиснутий метелик з костюма.

— Це тобі знати не обов’язково, — відповів я трохи грубувато. — Новий рік... Кожен відзначає його, як хоче. Я повнолітній і можу робити все, що захочу.

— Дімо... — вона підсіла до мене на лавочку і поклала руку на моє плече. Її голос звучав стурбовано.

— Я просто хочу побути один, — тихо сказав я. — Можна? — я подивився на співрозмовницю.

— Ти ніколи ще не грубіянив мені ось так, — вона трохи відсторонилася і прибрала руку.

Я ж знову подивився в небо.

Можливо, я помиляюсь? Якщо залишу все як є, то напевно один з її залицяльників підбереться достатньо близько і...

Програвати й навіть не йому?

Я усміхнувся.

Ні. Ніхто інший не зможе її зацікавити... Тільки він. А його тут немає, і значить, мені нема чого боятися.