Глава 47. Останні приготування і нові цілі.

— Ви всі добре себе показали на репетиціях і прослуховуванні у Мілани. Тепер залишилося розібратися з нашим струнним квартетом та оркестром. На жаль, у Сені в цей раз не дуже виходить зігратися з іншими й тому мені, можливо, доведеться змінити першу скрипку, — викладачка критично оглянула всіх нас, своїх чотирьох кращих учнів. — Або ж, якщо ти, Сеня, знову покажеш мені, що я не дарма поставила тебе на роль соліста, і тоді місце залишиться за тобою. — жінка подивилася на Сеню. — Що скажете?

— Я згоден, — коротко відповів він.

— Я теж, — серйозно додала Настя.

— Не збираюся вам поступатися, — усміхнувшись, сказав Ден.

— Як і я, — рішуче відповіла я.

— Тоді, ми зіграємо перший уривок з цієї композиції чотири рази. Кожен буде виконувати соло по черзі, а потім ми голосуванням виберемо соліста. За себе, звичайно, голосувати не можна. Той, хто набере більшу кількість голосів з наших п’яти, буде вести.

— Добре, — за всіх нас відповів Сеня. — Який порядок?... Можу я бути першим?...

Викладачка кивнула і Сеня, не гаючи часу, вийшов на сцену.

Сеня виконував соло досить впевнено — все ж, він не раз репетирував цю річ саме в ролі соліста, проте навіть мені було ясно, що його грі останнім часом чогось бракує. Саме тому і я, і Ден на якомусь етапі відбіркових змогли навіть позмагатися з ним за балами.

Впевненість і технічність, але майже повна відсутність індивідуальності... Цього разу він нагадав мені мене колишню... Чітко по нотах, але без душі — для соліста це, на жаль, не годиться.

Здається, він і сам зрозумів, що не зміг, бо зупинився ще в середині композиції та запропонував помінятися з Деном.

Ден сьогодні грав дуже добре, технічно, емоційно і сильно. Це, напевно, було краще його виконання з тих, що я чула. Настя весь час усміхалася, дивлячись на нього, та ц він сам здався мені злегка іншим, щось в ньому змінилося.

Можливо, щось сталося між цими двома... Але Настя мені поки нічого не розповідала, а я сама не хотіла втручатися і тому не питала.

Настя грала легко і якось по-новому, так само технічно як Ден, але злегка менш емоційно. Все ж саме Ден поки здався мені найкращою кандидатурою на соло і я вирішила, що проголосую за нього.

Коли прийшла моя черга, я просто закрила очі й на секунду задумалася.

Вівальді, концерт для чотирьох скрипок сі мінор, був сумним, але сум цей був якимось світлим... Він нагадував мені сум від розставання з новими друзями: саме такою я бачила цю мелодію. Я бачила в цьому мінорі якусь надію на те, що після світлого смутку, після розставання, одного разу ми всі знову зустрінемося.

Концертмейстер та інші почали грати, а я... Я постаралася висловити все, що відчуваю в цій композиції. Цей прекрасний світлий смуток і надію, що йшла за ним.

Я навіть не помітила, як відіграла весь концерт від початку і до кінця, але мене ніхто не зупинив, тож все було не так погано, правда?

Я з побоюванням відкрила очі.

Всі дивилися з легким подивом. Потім вчителька почала аплодувати.

За нею слідом майже синхронно заплескали і Настя з Деном.

Сеня сумно посміхнувся, але теж зааплодував.

— Здається, ми знайшли соліста, — сказала викладач.

— Але...

— Сьогодні ти була найкращою, я визнаю це, — відразу ж вклинився Сеня.

— Це правда, Ксю. — підтвердила Настя.

— Ми всі так вирішили, так що не сперечайся.

— Але на області я була третьою... Нечесно буде мені виконувати соло, — все ж сумнівалася я.

— Тоді ти зіграла гірше мене і Дена, все було чесно, — Сеня серйозно подивився на мене. — А зараз ти зіграла краще за нас. Але якщо боїшся — можеш віддати соло-партію мені.

— Не боюсь я... — я відвела погляд. — Просто... Ви всі так наполегливо працювали і...

— І ти, як виявилося, працювала наполегливіше за нас усіх, — Настя приобійняла мене за плечі. — Вітаю, Ксю.

Світлий смуток, так? Якщо задуматися, то Діма... Він завжди для мене той самий світлий смуток. Я радію і буквально свічуся лише почувши його гру, але водночас знання того, що я можу лише спостерігати, йти паралельно його шляху, намагаючись при цьому наздогнати його, змушує мене сумувати.

Прикро, що я не можу бути поруч. Але я все одно щаслива, навіть йдучи паралельно. Звучить, напевно, дивно і нерозумно... Але для мене все дійсно саме так: йти паралельно, чути його гру... Цього все ще достатньо, щоб ще більше спонукати мене рухатися далі, вже своїм, а не його шляхом.

Зараз, коли навіть мої талановиті однокласники визнали мене, я, здавалося, стала ще на крок ближче до виконання своєї мрії, але... Доля не завжди дає нам йти по якомусь очевидному для нас (на певному етапі життя) шляху. Цього разу доля вирішить все за мене… Але, все по порядку.

Після останньої репетиції разом з оркестром, де мене все ж залишили першою скрипкою, мені зателефонував Мирослав і запросив на обід, проте, ми з однокласниками вже домовилися обідати разом, і тому я запросила хлопця до нас.