Глава 58. Фінішна пряма.

Як не дивно, викликали нас у зворотному порядку. Тобто я і мій суперник — та сама дівчина з фестивалю — відкривали конкурс.

У залі, для більшої атмосфери, приглушили світло і навіть на самій сцені двох виступаючих учасників по черзі висвітлював прожектор.

Я подумала, що в такій атмосфері передати свої почуття музикою буде ще простіше, ніж при світлі...

Адже коли у людини «забирають» або навіть просто притупляють йому один з п’яти органів чуття, інші стають більш чутливими. Особливо, якщо притупляють зір, який привносить нам більше ніж дев'яносто відсотків всієї інформації.

Мене темрява зовсім не збивала, адже я і сама часто закривала очі під час гри. А ось яскраве світло прожектора… Воно різало очі, і це було не дуже приємно.

Я, як «остання» за номером, повинна була відкрити цей етап і першою грати нашу п'ятихвилинну композицію. Нам дістався досить емоційний уривок з концерту для скрипки Брамса.

Досить енергійна, але світла мелодія, що дарує якусь надію, асоціювалася у мене з квіткою, з наростанням почуттів, пристрастей, любові й світлої прихильності, яка трохи пізніше злегка йде в напругу і мінор, як це часто буває між закоханими... Але потім, початкове світло, воно повертається з новою силою... Саме на поверненні світла і закінчувався мій уривок.

Весь час, що я грала, я думала про Діму, про мої почуття, які, почали розкриватися, подібно цій квітці... Наліт світлого смутку від того, що не дивлячись на наші почуття, ми йшли нашим шляхом не разом, а лише паралельно, вийшов саме так, як я хотіла...

Моя суперниця, яка в першому етапі перемогла і мене, і Сеню, теж грала дуже добре. Технічно, красиво, світло, але... Я не відчула в її грі такого ж потужного посилу, який був тоді, на відборі.

Зал голосно аплодував, а потім до нас на сцену вийшла Мілана.

— Отже, дамо слово суддям! — Мілана звернулася до суддів. — Номер один або номер два?

Номер один. — подумки сказала, побачивши табличку першого судді.

Номер один. — продовжила, коли побачила рішення другого судді.

Номер два. — спокійно сказала собі.

Номер один. — я посміхнулася.

Номер один. — я ледь помітно стиснула руку в кулак.

Так, я пройшла далі.
 

***

Наступними грали Сеня, проти «номера два», зеленоокої блондинки Маші.

Сеня стримав своє слово і все ж зробив це — його вибрали всі п'ять суддів.

Третьою парою були київські хлопці, які, здавалося теж знали один одного. І, схоже, це їх трохи напружувало, тому на тлі попередніх вони виглядали досить блідо. Тоді судді все як один виставили білі порожні таблички — обидва цих фіналістів провалилися.

Але найцікавішим для мене змаганням була сутичка Насті з Деном.

Денис грав першим. Технічно, яскраво, красиво... З настроєм.

Настя грала так само добре.

Моє серце билося як шалене і мені було страшно дивитися на рішення суддів...

Номер один.

Номер два.

Номер один.

Номер два.

Номер один.

Денис все ж переміг, так?

Я злегка сумно посміхнулася.

Але вони йшли ніздря в ніздрю, так що...

Троє.

Ми пройшли до фінальної частини.

І тепер нас чекав фінал. Між нами трьома.

Сеня, Денис і я.

Перед фінальним виходом перед моїми очима промайнув весь мій шлях сюди.

Першим спогадом було «це» з вуст Богдана...

"... — Ксю, тобі пора вже кинути це... — майже пошепки сказав він, акуратно взявши мій запʼясток в кільце своїх пальців. — Ти мучиш не тільки батьків, але і себе.

— Звідки тобі знати, що мене мучить... — прошепотіла я, як раптом у хлопця знову завібрував телефон.
Він спочатку хотів не звертати уваги на дзвінок, але той не припинявся і він все ж відпустив руку дівчини й дістав телефон з кишені, натиснувши відбій.

— Ти ж знаєш, я готовий тебе вислухати. Ти мені як сестра, — так само тихо відповів він.

— Знаю, — я вивільнила свою руку. — Ти прийдеш на концерт?

— Ще не знаю... — відповів він. — Він вже в п'ятницю, так?

— Так. Я попереджала тебе майже за місяць... — я говорила з деяким жалем. — Хоча... Чому я дивуюся? За останні пів року ми з тобою і бачилися-то всього три рази.

— Я вчуся в Києві, а ти — в Харкові, — нагадав тоді він. — Звичайно, ми тепер не сусіди... Та й взагалі. Я теж витратив свій час і прийшов підбадьорити тебе по старій дружбі. У тебе ж крім мене і друзів-то немає... Гаразд, прости, це вже перебір з мого боку. — він зазирнув мені в очі. — Ксю, я чесно постараюся прийти в п'ятницю, добре? Подзвони мені завтра."

Тоді, менше ніж пів року тому, я дійсно не мала ні друзів, ні мети... Це був показник того, якою я була до зустрічі з НИМ.

Другий спогад — як Богдан зі своєю Кет остаточно розчарували мене тим, що вважали мою гру за хобі.