Розділ 11. Гаряча путівка

За десять хвилин перша ночі на територію порту повільно та майже безшумно заїхав сірий автомобіль. Праворуч від в’їзду розташувалось декілька вільних місць для паркування. Іван залишив свого «Форда» на одному з них та пішов далі пішки. Бажання вдихнути свіжого повітря з’явилось одразу ж, як він здійснив останній поворот, відрізавши собі шлях до відступу. Після спекотного та задушного салону авто прохолодне нічне повітря освіжало та бадьорило. Та й орієнтуватись на території порту зручніше на своїх двох, не кажучи вже про те, що сторонній чоловік привертатиме значно менше уваги без зрадницького світла фар та реву двигуна.

Хоча минуло кілька годин після зустрічі з Лідією, її погляд не полишав свідомості чоловіка, і чим дужче той намагався не згадувати бідолашну жінку, тим частіше невтішні карі очі з’являлися в його уяві. Особливо тепер, коли детектив йшов по сліду її зниклого чоловіка.

До порту Івана занесло не випадково. Він згадав, що означають літери на тому таємничому документі. «ДНБ» — «доставка на борт». Це одна з умовних позначок визначення меж відповідальності за збереження вантажу під час транспортування.

Продавець, відправляючи товар, піклується про його завантаження на борт торгівельного судна, далі відповідальність лягає на покупця. Він повинен цей товар зустріти, розвантажити та вивести з території порту. Зазвичай, покупець не з’являється за товаром самостійно, особливо якщо товар не зовсім легальний. Для цього винаймають спеціальні служби доставки. Одну з таких, очевидно, і очолював пан Хитренко. Враховуючи, що Лідія нічого не знала про його місце роботи, він працював не зовсім відкрито, а отже й вийти на представників компанії буде значно важче. Такою інформацією володіють люди зовсім не дурні, а отже, і ділитися нею так просто не погодяться. Проте, в детектива було кілька годин, аби розробити план дій, тому він і приїхав цієї ночі в порт. Вийти на «Фенікс-експрес», якщо вони дійсно займалися «сірими» вантажами, можна виключно через начальника порту і виключно в темну пору доби. Така умова невеличкої вистави, яку напередодні спланував Іван.

— Доброї ночі! Як мені знайти вашого «головного»? — запитав детектив у перехожого в брудному помаранчевому комбінезоні. Якби не така ж помаранчека каска, його можна було б переплутати зі злочинцем, який щойно втік з в’язниці. Робітник порту мовчки вказав детективу на будівлю, яка височіла над складським приміщенням розміром з ангар для пасажирських літаків. Іван пішов у вказаному напрямку, вже майже дістався входу, але раптом шлях йому перерізали кілька чоловіків також у помаранчевих комбінезонах.

— Що шукаєш, чоловіче? — гукнув один з них. Він зупинився напроти детектива, а решта тим часом оточила обох кільцем, готуючись до непередбачених вивертів, які можливо приготував незваний гість.

— Мені потрібен головний. Він на місці? — Іван досі знаходився в костюмі, який надягнув ще перед побаченням з Лідією. Тому з першого погляду його дійсно можна було прийняти за дрібного бізнесмена чи бійця організованого злочинного угрупування, який прийшов вирішувати з начальником порту питання, в які звичайні охоронці намагаються не сунутись.

— Ти з ним домовлявся? — запитав «старший». Решта чоловіків зробили крок вперед, звужуючи коло та зменшуючи непроханому гостю шанси на втечу.

— Навряд, — стенув плечима Іван. — Але ти все одно мене пустиш. Тому не будемо марно гаяти часу.

Детектив зробив крок у напрямку дверей і помітив, як всі навколо приготувались до атаки. Вони стиснулись, наче пружини механізму, готові за наказом вилетіти геть і вдарити комусь в око. Старший схопив детектива за плече, натякнувши, що їхню розмову ще рано вважати закінченою.

— Хто ти взагалі такий?

— Микита Хитренко, — і оком не змигнувши відповів Іван. Охоронець повернувся до нього спиною та зв’язався з кимось по рації. Він назвав ім’я гостя, і раптом його поведінка та інтонація помітно змінилися. Його непроникна серйозність та пихатість в одну мить зникли, а на зміну їм прийшли доброзичливість та повага. Він миттю відчинив двері та мало не кланяючись, залепетав:

— Будь-ласка, пане Хитренко, проходьте! Вісімнадцятий поверх. Вибачте за все це, — чоловік розвів руками, — ви ж самі розумієте!

Іван відмахнувся, продемонструвавши, що всі ці вибачення йому до одного місця, та зайшов всередину. Там він одразу ж помітив ліфт, яким дістався до вісімнадцятого поверху. Коли дверцята відчинились, детектив замість коридору опинився одразу ж у просторому кабінеті з величезним панорамним вікном, крізь яке можна було розгледіти всенький порт. Під широким вікном стояв не менш широкий дерев’яний стіл, а за столом сидів чоловік років п’ятдесяти та курив сигару. Детектив зробив кілька кроків до столу, аж раптом відчув, що ззаду до його потилиці приставили щось тверде і холодне. Ноги задерев’яніли, руки самовільно піднялися догори, і Іван зрозумів, що наступний крок йому навряд вдасться зробити. Він зупинився, затамував подих та почав слідкувати за чоловіком у кріслі.

— Ти не Хитренко! — роздратовано гаркнув той.

Детектив не очікував такого «холодного» прийому. Він щосили стиснув руки в кулаки та глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїтись.

— Починай говорити, інакше спіймаєш кулю, — продовжив погрожувати чоловік за столом. Вагу його слів підкреслило клацання затвору за спиною. Іван ще раз глибоко вдихнув, повільно видихнув та затараторив:

— Прошу пробачення за цей вчинок. Звичайно, я не Микита Хитренко. Я ввів в оману ваших людей внизу, щоб отримати можливість вступити з вами в конверсацію. Справа, яка привела мене сюди, в перспективі може стати початком взаємовигідних відносин між…